Лекции по "Экологии"

    2. Стримуюча фіскальна політика має протилежний набір заходів – збільшення податків, зменшення державних витрат або одночасне використання обох заходів: за думкою авторів ці заходи повинні здвинути криву попиту вліво, тобто зменшити, що повинно зменшити інфляцію попиту. Головною метою такої політики є проти інфляційні заходи. Але треба пам’ятати, що це стосується лише інфляції попиту, а не пропозиції.

    Американські  автори вважають, що вплив фіскальної політики на економічний ріст буде більшим, коли бюджетний дефіцит в більшій мірі фінансується в більшій мірі за рахунок створення нових грошей, а не запозичень; стримуючий ефект фіскальної політики буде більшим, коли бюджетний надлишок вилучається (скорочуються державні витрати), а не коли він використовується для скорочення державного боргу.

    Наведені  положення є достатньо спірними:

    По-перше, в якості приклада застосування перерахованих  інструментів фіскальної політики автори наводять економіку США періоду  після відміни золотого стандарту, тоді як для інших країн використання цих заходів буде мати зовсім інший ефект.

    По-друге, приклад країн, що користувалися  порадами МВФ, особливо Аргентина, свідчить про неефективність цих заходів.

 

    Розділ  №5.

    Недискреційна фіскальна політика – сутність цієї політики полягає у використанні автоматичних стабілізаторів – фактори, що підвищують дефіцит державного дефіциту або зменшують його профіцит під час економічного спаду та зменшують дефіцит або збільшують профіцит державного бюджету під час інфляції, без особливих заходів з боку уряду.

    До  основних автоматичних стабілізаторів належать:

    1. Податкова система – чим більш прогресивна податкова система, тим більший стабілізуючий ефект вона здійснює. Існують наступні види податкової систем:

    1.1 Прогресивна – при збільшенні  ВВП збільшується ставка оподаткування  і навпаки.

    1.2 Пропорційна – при зміні ВВП  ставка оподаткування залишається  незмінною.

    1.3 Регресивна – при збільшенні  ВВП ставка оподаткування зменшується  і навпаки.

      2. Залежність трансфертних платежів від стану економіки – під час підйому вони скорочуються, а під час спаду – зростають.

    Вважається, що автоматична зміна податків та трансфертів посилюють досягнуту  економічну стабільність.

    Дефіцит бюджету при повній зайнятості має  назву структурним, тоді як при неповній – циклічним.

    Основним  висновком не дискреційної концепції є той факт, що вимоги щорічного збалансованого бюджету будуть сприяти спаду, оскільки буде проводитися політика стримування: ріст податків та зменшення державних витрат.

 
 
 
 
 

    Тема  №19: Міжнародні економічні відносини.

    План.

    1. Інтернаціоналізація економіки  як основа формування світового господарства та міжнародний рух капіталів.

    2. Зовнішня торгівля і визначення національного доходу.

    3. Торгівельна політика.

    4. Міжнародна валютна система.

 

    Розділ  №1.

    Однозначно  можна зробити наступне ствердження: „Обсяги міжнародної торгівлі дуже великі, а її характеристики унікальні та складні.”

    Удосконалення транспортування та зв’язку, зниження тарифів та мирні взаємовідносини між основними промислово розвинутими країнами сприяли удосконалення міжнародній торгівлі.

    Безумовно, лідерами в міжнародній торгівлі залишається за США, Японією та країнами Євросоюзу, але майбутнє, як визначає більшість експертів за Китаєм та Індією.

    Інтернаціоналізація економіки як світового господарство достатньо чітко описана моделлю кругообігу, сутність якої полягає в тому, що з врахуванням міжнародної торгівлі вона враховує національний  сектор разом з іноземним. Отже в неї добавлені потоки експорту з внутрішнього ринку продуктів, імпорту на внутрішній ринок продуктів та відповідні потоки ресурсів та засобів.

    Наступним фактором, що визначає інтернаціоналізацію економіки, є те, що кожна країна має порівняльні переваги у виробництві певного товару, тобто вона може його виробляти з меншими внутрішніми альтернативними витратами, чим потенціальний торгівельний партнер.

    В основі міжнародної торгівлі знаходяться  дві обставини:

    1. Економічні ресурси розподілені між країнами нерівномірно.

    2. Ефективне виробництво різних товарів вимагає певних технологій або комбінацій ресурсів.

    Експорт створює попит нерезидентів на національну валюту і пропозицію іноземної валюти для резидентів, інакше кажучи, імпорт дозволяє заробляти іноземну валюту для фінансування імпорту.

    Платіжний баланс країни фіксує всі операції між резидентами та нерезидентами країни і має наступну структуру:

    І. Рахунок поточних операцій:

    1. Товарний експорт.

    2. Товарний імпорт.

    3. Сальдо балансу зовнішньої торгівлі.

    4. Експорт послуг.

    5. Імпорт послуг.

    6. Сальдо балансу товарів та послуг.

    7. Чисті доходи від інвестицій.

    8. Чисті грошові переводи.

    9. Сальдо балансу поточних операцій.

    ІІ. Рахунок руху капіталу.

10. Притік капіталу.

11. Відтік капіталу.
12. Баланс рахунку руху капіталів.

    ІІІ. Офіційні резерви.

    13. Офіційні резерви.

    Розділ  №2.

    Спеціалізація, що побудована на порівняльних перевагах, збільшує валовий продукт країн, які торгують одна з одною.

    Міжнародна  торгівля стає дедалі важливішою для  всіх країн світу, що привело до різкого  зростання сукупного світового продукту, що перетнув національні кордони.

    Міжнародна  торгівля дозволяє країнам спеціалізуватися, тобто збільшувати продуктивність власних ресурсів і отримувати більші обсяги продукції.

    Порівняльні переваги означають, що сумарне світове  виробництво буде найбільше, коли кожний товар буде вироблятися тією країною, яка має найменші внутрішні альтернативні витрати.

    Процес  спеціалізації країн ще не завершено, оскільки внутрішні альтернативні  витрати зростають по мірі зростання  виробництва певного продукту.

    Країна  буде експортувати певний вид продукції, якщо світова ціна перевищує внутрішню ціну; та імпортувати за протилежних умов.

    В моделі з двох країн рівноважні світові ціни та обсяги експорту й імпорту відповідають точці, в якій крива пропозиції експорту однієї країни пересікає криву попиту на імпорт іншої країни.

    Взаємна спеціалізація і торгівля між  двома країнами можливі до тих  пір, доки внутрішні співвідношення витрат для любих двох продуктів  відрізняються. Спеціалізуючись відповідно до порівняльних переваг, країни можуть отримувати великі доходи при фіксованих обсягах ресурсів. Умови торгівлі визначають, яким чином приріст світового виробництва буде поділений між країнами, що торгують. Зростаючі витрати ставлять кордони вигодам від спеціалізації.

    Визначення національного доходу здійснюється за наступною формулою:

    

    Розділ  №3.

    Уряди країн намагаються проводити  протекціоністу політику, тобто стимулюють експорт та омежують імпорт за допомогою тарифів, квот, нетарифних бар’єрів та експортних субсидій.

    Розглянемо  інструменти протекціоністської політики більш детально:

    1. Протекціоністські тарифи – акцизи або мито, яким підлягають імпортні товари, з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

    2. Імпортні квоти – це кількісні або вартісні обмеження імпорту окремих імпортних товарів, є більш ефективними інструментами обмеження імпорту в порівнянні з протекціоністськими тарифами.

    3. Нетарифні бар’єри – це система ліцензування, а також необґрунтовані вимоги до якості товарів або бюрократична морока з оформленням митних документів.

    4. Експортні субсидії – це державні виплати національним виробникам з метою зменшення собівартості продукції ( в Україні – повернення ПДВ експортерам).

    Першою  спробою подолання бар’єрів протекціоністської політики було створення Генеральна домовленість про тарифи та торгівлю (GATT) – про зниження тарифів та імпортних квот для більше 120 країн-учасників.

    Уругвайський  раунд GATT визначив, що з 2005 року відбулося:

    1. Зменшення тарифів по всьому  світу.

    2. Лібералізація правил, що перешкоджають  торгівлі послугами.

    3. Скорочення с/г субсидій.

    4. Створення нових механізмів охорони  інтелектуальної власності.

    5. Відміна імпортних квот на  текстиль та одяг.

    6. Створення Світової торгівельної  організації (СОТ).

    Крім  домовленостей світового масштабу (СОТ) існують також регіональні зони вільної торгівлі, що створились завдяки:

1. Євросоюз.
2. Північноамериканська домовленість про вільну торгівлю (NAFTA).

    Ці  домовленості створили додаткові преференції  для країн учасників цих домовленостей.

    Розділ  №4.

    Міжнародний валютний ринок –  це сукупність угод з добровільного та еквівалентного обміну різних світових валют.

    Під валютним курсом розуміють вартість валюти у виразі іншої валюти, тобто курс валюти по відношенню до іншої валюти.

    Існують системи:

    1. Гнучких валютних курсів – курси визначаються перетином кривих попиту та пропозиції, на рівень яких, в свою чергу впливають наступні фактори:

    1.1 зміна смаків споживачів;

    1.2 відносна зміна доходів;

    1.3 відносна зміна цін;

    1.4 відносні рівні реальних відсоткових ставок;

    1.5 спекуляції.

    2. Фіксовані валютні курси – країна встановлює обмінні курси і потім підтримує їх через:

    2.1 продаж чи купівлю іноземної  валюти;

    2.2 встановлення торгових бар’єрів;

    2.3 контроль обміну;

    2.4 створення інфляції.

    Світова валютна система рухалась від  фіксованої системи валютних курсів до системи гнучких валютних курсів, пройшовши наступні етапи:

    1. Золотий стандарт (1879 – 1934 рр.) – в рамках цієї системи кожна країна повинна була:

    1.1 Встановлювати певний золотий зміст власної грошової одиниці.

    1.2 Підтримувати фіксоване співвідношення власних запасів золота і внутрішньою пропозицією грошей.

    1.3 Не перешкоджати вільному експорту та імпорту золота.

    2. Період відмови деякими країнами від золотого стандарту.

    3. Бреттон-Вудська система (1944 – 1971 рр.) – за умовами цієї системи валютні курси були прив’язані один до одного і залишалися стабільними. Країни-учасниці були зобов’язані підтримувати курси власних валют за рахунок: