Визначення кредитоспроможності підприємства-позичальника банком

     4. Капітал клієнта. Важливими є такі аспекти його оцінки:

• достатність капіталу – аналізується на основі вимог, що склалися до мінімального рівня статутного фонду і коефіцієнтів фінансового левериджу;
• ступінь вкладення власного капіталу в операцію, яка кредитується, що свідчить про розподіл ризику між банком і позичальником. Чим більше вкладення власного капіталу, тим більше зацікавленість позичальника в ретельному відстеженні факторів кредитного ризику.

     5. Забезпечення кредиту визначається як співвідношення вартості активів і конкретного джерела погашення боргу (застава, гарантія, поручительство, страхування).

6. Умови, в яких здійснюється кредитна операція (поточна або прогнозна економічна ситуація в країні, регіоні, галузі, політичні чинники). Ці умови визначають ступінь зовнішнього ризику банку і враховуються при розв'язанні питання про стандарти банку для оцінки грошового потоку, ліквідності балансу, достатності капіталу, рівня менеджменту позичальника.
7. Контроль за законодавчими основами діяльності позичальника і відповідністю його стандартам банку.

     Викладені критерії оцінки кредитоспроможності клієнта банку визначають зміст способів її оцінки. До цих способів належать:

• оцінка ділового ризику;
• оцінка менеджменту;
• оцінка фінансової стійкості клієнта на основі системи фінансових коефіцієнтів;
• аналіз грошового потоку;
• збір інформації про клієнта;
• спостереження за роботою клієнта шляхом безпосереднього контролю на місці [38].

     1.3 Взаємозв’язок оцінки  кредитоспроможності  та управління кредитним ризиком

     Основою сучасної банківської діяльності є  оптимізація параметрів ризиків, що викликає потребу у комплексному підході до створення системи управління ними.

     Оптимізація методів та технології управління ризиками в банках стало однією з основних передумов набуття конкурентної переваги, залучення клієнтів та збільшення прибутковості банківського бізнесу [30].

     Кредитний ризик – основний вид фінансових ризиків, з яким стикаються банки у процесі свої діяльності. Його поява спричинена, перш за все, несвоєчасним виявленням проблемних кредитів і недостатністю створених під них резервів, а також недосконалістю кредитного контролю в банках. Основними напрямками регулювання кредитного ризику є розробка й реалізація заходів щодо запобігання або мінімізації пов'язаних з ним втрат. Мінімізація кредитного ризику передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на зниження ймовірності настання подій або обставин, що приводять до кредитних збитків, та (або) на зменшення (обмеження) розміру потенційних кредитних збитків.

     Банк  управляє кредитним ризиком як на рівні окремої позички, так і  на рівні кредитного портфеля банку в цілому.

     Джерелом  індивідуального кредитного ризику є окремий конкретний контрагент банку – позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінювання індивідуального кредитного ризику передбачає оцінювання кредитоспроможності окремого контрагента, тобто його індивідуальної спроможності своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями. Результати оцінки кредитоспроможності клієнта лежать в основі ухвалення рішення про надання або не надання кредиту. Виходячи із кредитоспроможності позичальника банк визначає, який розмір ризику він може прийняти на себе. Після надання кредиту працівники кредитного підрозділу повинні перебувати в постійному контакті з позичальником з метою контролю за дотриманням умов кредитування. Контроль за кредитною операцією дозволяє вчасно виявляти зміни у фінансово-правовому стані клієнта й адекватно реагувати на зміну якості наданого кредиту.

     Управління  кредитним ризиком при кредитуванні проводиться через:

• зміну умов кредитного договору;
• через припинення (обмеження) кредитування;
• встановлення контролю за рухом коштів по рахунках позичальника в банку, договірне списання коштів з рахунків позичальника;
• встановлення строку погашення кредиту й інше.

     Портфельний кредитний ризик – міра (ступінь) ризиковості кредитного портфеля (сукупності всіх кредитних угод) комерційного банку. Він проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість перед банком за операціями, яким притаманний кредитний ризик (кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо).

     Управління  кредитним ризиком банку складається  з наступних етапів:

• оцінка кредитного ризику;
• моніторинг кредитного ризику;
• регулювання кредитного ризику;
• мінімізація ризику.

     В цілому управління кредитним ризиком  можна розглядати як сукупність заходів, спрямованих на мінімізацію витрат з метою встановлення оптимального співвідношення доходності та ризику. Метою такої діяльності є створення  умов захисту кредитора шляхом встановлення лімітів та диверсифікації строків позик, провадження належної аналітичної діагностики фінансового стану позичальника, яка повинна передбачати аналіз грошових потоків клієнта та комплексний аналіз його кредитоспроможності, вибір оптимальної форми забезпечення кредиту [16].

     Кредитний ризик є невід’ємною частиною системи банківських ризиків, яка  має спеціальну стратегію зі своїми взаємозв’язками, властивостями, ознаками і відносинами. Управління кредитним  ризиком банку – це формалізований процес з чіткою послідовністю етапів, механізмів та методів, за допомогою яких банк виявляє ризики, оцінює їх рівень. Здійснює моніторинг і контролює свої ризикові позиції. Управління кредитним ризиком полягає у проведенні дій, спрямованих на підтримання такого рівня ризику, який відповідає поставленим цілям банку.

     Система управління кредитним ризиком повинна  відповідати певним вимогам. Серед  них:

• Цілісність. Система управління повинна бути цілісною, оскільки порушення цілісності може призвести до зміни зв’язків між частинами системи та механізму її функціонування.
• Стійкість. Система управління повинна зберігати свої властивості при дії зовнішніх та внутрішніх чинників.
• Цілеспрямованість. Цілеспрямованість передбачає розробку цілей та завдань, шляхи їх досягнення.
• Гнучкість. Гнучкість означає здатність та готовність до змін в результаті виникнення нових завдань.
• Одноманітність. Одноманітність передбачає підпорядкованість всіх елементів принципам побудови та функціонування.
• Оперативність. Система повинна бути оперативною для того, щоб за період прийняття та виконання рішень не настали зміни, при яких реалізація прийнятих рішень недоцільна.
• Надійність. Система повинна функціонувати постійно і безперебійно.
• Оптимальність. Оптимальність системи управління характеризується встановленням між її елементами раціональних зв’язків на всіх рівнях.
• Економічність. Економічність передбачає отримання необхідного результату при мінімальних затратах [17,21,29].

     Для забезпечення додаткових заходів з  метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:      

     1) кредитний комітет,  який щомісячно оцінює якість  активів банку та готує пропозиції  щодо формування резервів на  покриття можливих збитків від  їх знецінення;      

     2) комітет з питань  управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;      

     3) тарифний комітет,  який щомісячно аналізує співвідношення  собівартості послуг та ринкової  конкурентоспроможності діючих  тарифів, відповідає за політику  банку з питань операційних  доходів.

     Система управління кредитним ризиком не лише дозволяє банкам забезпечувати свою прибутковість та ефективність кредитних операцій, а й сприяє виконанню банківським кредитом його ролі у сфері грошового обігу. Видані і неповернені в зазначений термін кредити збільшують грошову масу в країні, сприяють інфляційним процесам. 

     1.4 Законодавче регулювання кредитного обслуговування підприємств в Україні

     Перелік основних законодавчих документів почнемо  з Закону України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.00 №2121-ІII [2].

     Цей закон є основним нормативним  документом, на який опираються банки  України у своїй діяльності. Він  регулює взаємовідносини банків зі своїми клієнтами. Відповідно до статті 49 цього закону, банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням. Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе лише з дозволу Національного банку України. Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком окремих випадків передбачених законом. У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

     Комерційні  банки здійснюють кредитне обслуговування позичальників на договірних умовах. Кредитування суб’єктів господарювання здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (філії, відділення). Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Але якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках керуються статтею 63 Цивільного кодексу України.

     Закон України «Про аудиторську діяльність»  від 22. 04. 1993 № 3125-XII. Цей Закон визначає правові засади здійснення аудиторської діяльності в Україні і спрямований на створення системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів користувачів фінансової та іншої економічної інформації [1].

     Закон України «Про заставу» від 02.10.1992 №2654-XII. Регулює взаємовідносини між банком (кредитором) і клієнтом (позичальником), а саме їх відносини при заставі деякої власності для забезпечення кредиту [5].

     Закон України «Про забезпечення вимог  кредиторів та реєстрацію обтяжень»  від 18.11.2003 № 1255-IV. Цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна [4].

     Постанова Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» від 06.07.2000 № 279. З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України установлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків [9].

     Резерв  для відшкодування можливих втрат  за кредитними операціями банків є  спеціальним резервом, необхідність формування якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики – це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

     Відповідно  до статті 370 Цивільного кодексу України  та статті 16 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР, укладаючи договір  страхування, страхувальник має  право передбачити в договорі умову про виплату страхової  суми іншій особі, зокрема, банку від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітражний суд повинен з’ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. При відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та процентів, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту [7].