Правове регулювання діяльності небанківських фінансових установ

     Так, наприклад, щодо розподілу функцій  фінансового посередництва для  британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна — за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Принципи організації британського ринку цінних паперів не дають переваг тим чи іншим типам фінансових інститутів. Проте саме небанківські фінансові інститути є основними фінансовими посередниками на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення.

     Особливістю небанківських фінансових інститутів Великобританії є те, що вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині.

     У Німеччині банки є провідними фінансово-кредитними інститутами. У цілому 67% акцій, що розміщені в національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інституції не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

     Головну роль банки виконують і на фондовому  ринку Німеччини. Вони є практично  основними учасниками торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

     Здебільшого фінансово-кредитні системи інших  європейських країн поділяються  за орієнтацією на домінування банків більшою чи меншою мірою, відповідно до наведених систем Великобританії та Німеччини.

     Можна також виділити ще третю групу  країн (Франція, Італія, Іспанія), кредитні системи яких значно вирізняються від  інших активною роллю держави на грошовому-кредитному ринку. У цих країнах уряд здійснює безпосередній контроль за діяльністю приватних кредитних інститутів через участь у їхньому капіталі.

     Характерним для більшості країн Західної Європи є високий ступінь розвитку недержавних пенсійних фондів. Поштовхом до цього процесу став перехід більшості західних країн на багаторівневу систему пенсійного забезпечення.

     Так, у Великобританії, недержавні пенсійні фонди на 20% фінансуються державою, а трирівнева система забезпечення пенсіями й обов'язкове пенсійне страхування гарантує гідне життя після виходу на пенсію. У перший рівень входить державне пенсійне забезпечення, у другий — корпоративні пенсії підприємств і в третій — самостійні нагромадження й інвестиції громадян.

     Досвід  Великобританії показує, що для недержавних пенсійних фондів більш прийнятні форми розміщення пенсійних резервів на основі довірчого управління, коли обов'язки і відповідальність за прийняті інвестиційні рішення чітко закріплені за професійним менеджером, що має всі необхідні умови для забезпечення ефективного управління. Законодавством надається ряд істотних податкових пільг пенсійним схемам під таким управлінням.

     Розподіл  повноважень між різними учасниками інфраструктури пенсійного фонду сприяє підвищенню захисту прав вкладників і учасників, оскільки професійні менеджери знаходяться в межах законодавства, що регулює ринок цінних паперів і довірче управління, виконання вимог якого повинно бути додатковою гарантією надійності пенсійної схеми.

      Свої особливості мають і недержавна пенсійна система у Швеції. Накопичувальна система не має ніяких додаткових гарантій (таких, наприклад, як рівень прибутковості). Управління системою здійснюється за принципом "клірингової палати", що дозволяє мінімізувати адміністративні витрати. Учасники можуть інвестувати грошові кошти практично в усі фонди, що діють на ринку, але під власну відповідальність.

     При операціях з накопичувальною  системою використовуються активи спеціалізованого резервного фонду, що розподілять їх між п'ятьма недержавними пенсійними фондами, обсягом приблизно 15 млрд дол. кожний. Чотири фонди управляють активами стандартними методами на основі зважених правил, але як конкуруючі структури. П'ятий фонд, що набагато менший, інвестує головним чином у ризиковий (венчурний) капітал. Інвестиційні правила недержавних пенсійних фондів досить вільні, але в межах вкладень на ринку капіталів (виключаються вкладення в нерухомість, товарні активи чи прямі позики). Максимум 5% активів можуть бути розміщені у акції, що не котируються на біржі, тільки побічно через венчурні компанії чи пайові фонди. Для обмеження ризиків мінімум 30% активів повинні бути вкладеш у цінні папери з низьким рівнем кредитного ризику і низьким ризиком ліквідності. До 40% активів може бути вкладене у валюту. Існує також обмеження на вкладення не більш 10% коштів в одного емітента (30% для венчурної компанії)

     Взагалі активи недержавних пенсійних фондів є важливою складовою інвестиційних  ресурсів у всіх розвинутих країнах (у тому числі і Європейських) — це потоки капіталу. Оскільки пенсійні фонди вкладають кошти у цінні папери (в основному, це облігації й акції) з метою довгострокового інвестування, вони рідко беруть участь у біржовій спекулятивній грі. Інакше, активи пенсійних фондів є своєрідним стабілізатором фінансової системи країни.

     Економетричні моделі показали, що при збереженні основних економічних факторів демографічні зміни в період до 2015 року призведуть до збільшення особистих заощаджень у країнах Європи і Великобританії до 2—3% ВВП. Якщо допустити двопроцентне щорічне зростання ВВП, то в реальному вираженні це буде збільшення заощаджень у цих країнах на 200—300 млрд євро.

     Відповідно  до оцінок експертів, у міру скасування законодавчих обмежень на структуру  активів недержавних пенсійних  фондів, основу їхнього інвестиційного портфеля складуть акції, що є більш дохідним інструментом, ніж облігації. У частині низько - ризикових активів пріоритет буде віддаватися не державним облігаціям, як це робиться зараз, а корпоративним, номінованим у євро.

     Іншим високорозвинутим небанківським фінансовим інститутом у країнах Західної Європи є страхові компанії. Так, на Японію, США та країн ЄС припадає понад 85% світового обсягу страхування.

     У загальних рисах страховий ринок  Європейського Союзу чітко поділений  на ринок страхування життя і ринок загального страхування.

     Страхові  компанії так само, як і недержавні пенсійні фонди є потужними інституційними інвесторами. У 2009 році загальна сума капіталовкладень страхових компаній склала 5855 млн. євро їх балансового звіту, з яких 4729 млн. євро припадає на страхування життя (тобто 81%). Капіталовкладення страхових компаній країн Єврозони складає 59% загальноєвропейських. Великобританія, Франція та Німеччина у сумі складають 66% всіх страхових капіталовкладень Європи.

     Досить  великого розповсюдження набули у країнах  Західної Європи різні види інвестиційних  фондів. Так, у Великобританії протягом тривалого часу домінують юніт-трасти (пайові трасти). Суть їх діяльності полягає  в тому, що інвестор передає в  довірче управління свої грошові внески. Вкладаючи кошти в юніт-траст, він одержує свідчення про внесення паю. Ціна паю вираховується шляхом ділення загальної вартості цінних паперів, що знаходяться в портфелі юніт-траста, на кількість випущених паїв. Якщо попит підвищується, то може бути прийняте рішення про випуск нових юнітів.

     Є також інший вид інвестиційних компаній — інвестиційний траст.

     На  відміну від юніт-трастів він  не має права постійно випускати  чи викуповувати власні паї. Має постійний  статутний капітал, що може змінюватися лише час від часу в зв'язку з прийняттям акціонерами рішення про його збільшення. Акції компаній подібного типу мають котирування на фондовій біржі. Це звичайні корпорації, зареєстровані відповідно до Закону про компанії зі всіма особливостями, що випливають, характерними для управління корпораціями. Основна відмінність від звичайних корпорацій полягає в тому, що якщо засоби останніх вкладені в машини, устаткування й інше, то засоби інвестиційних трастів — у цінні папери.

     Інвестиційна  сфера економіки Німеччини дуже специфічна в порівнянні з іншими країнами. Це зв'язано з особливою роллю банків, що вони в ній відіграють. Навіть ті інститути, що призначені для забезпечення інвестування за допомогою ринку цінних паперів, підкоряються тому ж законодавству, що і банки. Ще однією характерною відмінністю німецьких інвестиційних фондів є специфіка їхніх депозитаріїв — структур, на які покладене відповідальне збереження цінних паперів і контроль за компаніями з управління активами. Депозитаріями фондів можуть бути тільки банки.

     Досить  потужно у країнах Західної Європи розвиваються кредитні спілки. Обсяги їх грошових ресурсів є досить великими, крім того, у багатьох країнах вони складають досить потужну конкуренцію  комерційним банкам.

     Кожна окрема країна має свою специфіку діяльності кредитних спілок.

     Традиційні  кредитні спілки зазнали певних змін у відповідності до вітчизняної  фінансової системи у Франції. Особливістю  системи кредитної кооперації у  цій країні є паралельне існування  трьох потужних національних системи кооперативних банків. Крім цього, законом від 25 червня 1999 року французькі ощадні каси були трансформовані в систему кооперативних банків, які на думку французьких законодавців, є більш прогресивною формою фінансової установи. Ці кооперативні банківські групи характеризуються наступними ознаками.

     Найбільшого розвитку поміж інших Європейських країн за кількістю і якістю кредитних  спілок досягла Німеччина. Кредитна кооперація в Німеччині представлена кооперативними банками, організаційно-правовою формою яких є кооператив, їх регіональними та національними об'єднаннями та розвинутою сервісною інфраструктурою. Німецька система кооперативних банків обслуговує близько 30 млн членів-клієнтів і має загальний баланс 576,1 млрд євро. Близько 75% всіх бізнесменів, 80% фермерів і 60% ремісників є членами кооперативних банків. Кредитні кооперативи Німеччини сформували найбільшу мережу в Європі, яка складається з майже 20 тисяч кооперативних установ та їх відділень, що діють фактично в кожному населеному пункті, в тому числі й сільському.

     Значного  розвитку у Європі одержали і такі небанківські фінансові інститути, як факторингові компанії. За даними Світового  банку у світі постійно спостерігається  тенденція до збільшення об'ємів факторингових  операцій.

     За  обсяг світового обороту факторингових компаній у 2009 році склав 1016,547 млн. євро з них 70% припадає на європейські країни. Особливістю факторингових послуг більшості європейських країн є їх орієнтація на внутрішній факторинг, який за оборотом випереджає міжнародний більше ніж у 11 разів.

     Проведений  вище аналіз показує, що головною особливістю  розвитку фінансових посередників у  країнах Західної Європи є наявність  великої кількості небанківських  фінансових інститутів. Вони виконують  у більшості вузькоспеціалізовані функції, орієнтовані переважно на споживачів фізичних осіб. Крім того, за рахунок більшості небанківських фінансових інститутів забезпечується вирішення низки соціальних питань та покращується інвестиційне середовище. Незважаючи на певні особливості, притаманні фінансовим системам окремих західноєвропейських країн, які характеризуються домінуванням банківського сектора, небанківські фінансові інститути займають певне місце і ефективно функціонуючи постійно збільшують показники своєї діяльності.

     Фінансова система США вирізняється з-поміж інших великою кількістю небанківських фінансових інститутів. Досвід цієї країни з функціонування зазначених інститутів має велике значення з точки зору визначення розвитку пріоритетних для України напрямів стимулювання розвитку небанківської сфери.

     Розглядаючи фінансову інфраструктуру зарубіжних країн, поняття "небанківські фінансові  інститути" практично ототожнюється  з поняттям "фінансові посередники", а окремо роль і значення кожного  з цих інститутів недостатньо  розглянуті.

     Досвід  функціонування банківської системи  в Україні показує, що цілий ряд  проблем соціально-економічного розвитку країни не може бути вирішений не тільки тому, що комерційні банки не виявляють  до цього матеріальної зацікавленості, але й у силу того, що в інфраструктурі ринку банківських послуг відсутні необхідні інституціональні елементи. Небанківські фінансові інститути мають усунути ряд проблем, пов'язаних з неможливістю забезпечення банками всіх специфічних функцій. Але, незважаючи на прийняття ряду законодавчих актів, а також створення єдиного регулюючого органу, небанківські фінансові інститути розвиваються досить повільно.