Правове регулювання діяльності небанківських фінансових установ

     встановлення, що поширення реклами об’єкта  будівництва та здіснення залучення коштів для фінансування будівництва житла може здійснюватися лише після укладання договору з забудовником, затвердження всієї проектної документації щодо певного об’єкту будівництва та отримання дозволу на будівництво;

     встановлення, що для фінансування будівництва кожного окремого об’єкта повинен створюватися окремий фонд фінансування будівництва або фонд операцій з нерухомістю;

     запровадження державної реєстрації всіх договорів, що укладаються при врегулюванні правовідносин у сфері житлового будівництва, що здійснюється за рахунок коштів фізичних осіб.

     Щодо  удосконалення лізингової діяльності

     Активне впровадження лізингових операцій, завдяки  притаманним їм можливостям, може дати відчутний поштовх здійсненню структурної  перебудови реального сектору економіки, оновленню основних фондів, розвитку малого та середнього бізнесу, індустріалізації виробництва. Здійснення лізингових операцій вивільняє значні фінансові ресурси лізингоодержувачів.

     В Україні операції лізингу не набули достатнього поширення. Розвиток лізингу в Україні стримується низкою перешкод, які визначають операції лізингу не достатньо привабливими, малоприбутковими та ризиковими.

     Ефективність  діяльності лізингових компаній значною  мірою залежить від можливості отримання  банківських кредитів, коливань розміру позичкового відсотка та інших обставин, які визначаються загальними напрямами економічної політики.

     Однак, банківські кредити мають переважно  короткостроковий характер, а їх висока вартість є додатковим тягарем для  лізингоодержувачів, які відшкодовують вартість кредитів у складі лізингових платежів. За цих умов, достатньо ефективним джерелом формування ресурсів для ведення лізингового бізнесу можуть стати амортизаційні відрахування. Створення зацікавленості підприємств у спрямуванні амортизаційних відрахувань на здійснення лізингових операцій потребує прийняття законодавчих рішень, а саме запровадження підвищених коефіцієнтів до норм амортизації, яка нараховується для цілей оподаткування, на нові основні фонди вітчизняного виробництва, які придбаваються на умовах лізингу.

     Запровадження такого порядку нарахування амортизації, з одного боку, підвищить зацікавленість у придбанні техніки вітчизняного виробництва на умовах лізингу, а  з іншого – стимулюватиме приток фінансових ресурсів на виробництво техніки.

     Чинні визначення фінансового і оперативного лізингу у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств”, насамперед, в частині залежності договору лізингу до строків амортизації, є однією з основних перешкод розвитку лізингу в Україні. Удосконалення законодавства з метою впровадження прискореної амортизації сприяло б розвитку лізингу в Україні.

     Закон України „Про фінансовий лізинг”  став позитивним кроком впровадження дієвого правового механізму, зробив лізинг більш привабливим фінансовим інструментом, але залишилось чимало питань, без врегулювання яких розвиток лізингу все ж ускладнюється. Зокрема, не прописано чіткого механізму та прозорого порядку вилучення предмету лізингу у разі порушення лізингоодержувачем умов платежів.

     Крім  законодавства про лізинг та оподаткування, іншими актами, які можуть вплинути на розвиток лізингу, насамперед міжнародного, є :

     1. Конвенція УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг.

     2. Конвенція про міждержавний лізинг, підписана в м. Москва 25.11.1998р.

     Отже, подальший розвиток фінансового  лізингу в Україні вимагає  як забезпечення удосконалення законодавчого  регулювання лізингових операцій, так і створення умов для появи ефективних платоспроможних лізингоодержувачів.

     З метою забезпечення ефективного  розвитку фінансового лізингу в  Україні буде за доцільне здійснити  такі заходи :

     - забезпечення удосконалення положень  Закону України „Про фінансовий лізинг”,

     - визначитись щодо доцільності  збереження в оподаткуванні лізингових  операцій підходу, заснованого  на економічному змісті угоди,  чи запровадження формального  підходу,

• опрацювати доцільність приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг”.

3.2. Аналіз досвіду  іноземних країн  у сфері регулювання  діяльності небанківських  фінансових установ  та можливості  його використання  в Україні

     Для створення ефективної фінансово-кредитної  системи в Україні одним з ключових питань є побудова раціональної інфраструктури фінансового ринку. Всебічний розвиток як банків, так і небанківських фінансових інститутів має забезпечити процес поглиблення спеціалізації у сфері фінансового посередництва і призвести до вирішення ряду як економічних, так і соціальних проблем, що існують на сьогодні.

     Як  показує досвід зарубіжних країн, небанківські фінансові інститути можуть бути досить потужними конкурентами банкам у боротьбі за фінансові ресурси  клієнтів. Незважаючи на поглиблення універсалізації банківської діяльності, а також наявну співпрацю між ними та небанківськими фінансовими інститутами, кожна з цих установ має власний напрям діяльності і чітку орієнтацію на певний сегмент фінансового ринку. В Україні законодавчо закладено підґрунтя для створення майже всіх основних видів небанківських фінансових інститутів, але на практиці вони не можуть конкурувати з найбільш розвинутими фінансовими посередниками — комерційними банками. З цієї точки зору доцільним є дослідити функціонування фінансових посередників зарубіжних країн.

     Оскільки  Україна визначила пріоритетом  свого розвитку інтеграцію до Європейського  співтовариства, то при створенні  інфраструктури фінансового ринку  орієнтиром здебільшого виступають саме країни, які до нього входять. Тому серед всіх інших зарубіжних країн, досвід яких може бути використаний, найбільш прийнятним є практика функціонування фінансового ринку країнами Західної Європи.

     Розвиток  фінансово-кредитних систем зарубіжних країн досліджують досить багато науковців, серед них: Боринець С.Я., Іванов В.М., Лютий І.О., Сотищенко І.Я., Федоренко В.М., Філіпенко А.С., Федоренко А.В., Шамова І.В. та інші. Проте дослідження більшості економістів полягають, у вивченні фінансових систем окремих країн, при цьому мало аналізуються особливості інфраструктури фінансового ринку цих країн, а також придатність зарубіжного досвіду для практичного використання в Україні.

     Метою даного підрозділу є дослідження  особливості функціонування небанківських  фінансових інститутів у країнах Західної Європи та виявити загальні тенденції розвитку цих інститутів у зарубіжних країнах.

     Нині  у всьому світі спостерігається  тенденція до зростання ролі небанківських  фінансово-кредитних інститутів та послаблення ролі банків на грошових ринках. Це зумовлено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників. Так, у більшості країн Західної Європи саме небанківські фінансово-кредитні інститути виконують функції головних інституційних інвесторів. [23; с.98-106].

     Особливості функціонування фінансових посередників в країнах Західної Європи зумовлені певними характерними рисами, притаманними кожній з них.

     Це  відображається як у функціях, які  виконують певні фінансові інститути, так і у їх загальній орієнтації на певний сегмент фінансового ринку.

     Так, наприклад, щодо розподілу функцій  фінансового посередництва для  британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції  закріплені за банківським сектором, інвестиційна — за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Принципи організації британського ринку цінних паперів не дають переваг тим чи іншим типам фінансових інститутів. Проте саме небанківські фінансові інститути є основними фінансовими посередниками на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. [ 71; с.89].

     Особливістю небанківських фінансових інститутів Великобританії є те, що вони незалежні  від банків. Хоча за розмірами активів  банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині.

     У Німеччині банки є провідними фінансово-кредитними інститутами. У  цілому 67% акцій, що розміщені в національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інституції не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

     Головну роль банки виконують і на фондовому ринку Німеччини. Вони є практично основними учасниками торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

     Здебільшого фінансово-кредитні системи інших  європейських країн поділяються  за орієнтацією на домінування банків більшою чи меншою мірою, відповідно до наведених систем Великобританії та Німеччини.

     Можна також виділити ще третю групу країн (Франція, Італія, Іспанія), кредитні системи яких значно вирізняються від інших активною роллю держави на грошовому-кредитному ринку. У цих країнах уряд здійснює безпосередній контроль за діяльністю приватних кредитних інститутів через участь у їхньому капіталі. [ 30; с.264].

     Характерним для більшості країн Західної Європи є високий ступінь розвитку недержавних пенсійних фондів. Поштовхом до цього процесу став перехід більшості західних країн на багаторівневу систему пенсійного забезпечення.

     Так, у Великобританії, недержавні пенсійні фонди на 20% фінансуються державою, а трирівнева система забезпечення пенсіями й обов'язкове пенсійне страхування гарантує гідне життя після виходу на пенсію. У перший рівень входить державне пенсійне забезпечення, у другий — корпоративні пенсії підприємств і в третій — самостійні нагромадження й інвестиції громадян. [ 33; с.31].

     Досвід  Великобританії показує, що для недержавних  пенсійних фондів більш прийнятні  форми розміщення пенсійних резервів на основі довірчого управління, коли обов'язки і відповідальність за прийняті інвестиційні рішення чітко закріплені за професійним менеджером, що має всі необхідні умови для забезпечення ефективного управління. Законодавством надається ряд істотних податкових пільг пенсійним схемам під таким управлінням.

     Розподіл  повноважень між різними учасниками інфраструктури пенсійного фонду сприяє підвищенню захисту прав вкладників і учасників, оскільки професійні менеджери  знаходяться в межах законодавства, що регулює ринок цінних паперів  і довірче управління, виконання вимог якого повинно бути додатковою гарантією надійності пенсійної схеми.

      Свої особливості мають і недержавна пенсійна система у Швеції. Накопичувальна система не має ніяких додаткових гарантій (таких, наприклад, як рівень прибутковості). Управління системою здійснюється за принципом "клірингової палати", що дозволяє мінімізувати адміністративні витрати. Учасники можуть інвестувати грошові кошти практично в усі фонди, що діють на ринку, але під власну відповідальність. [28; с.25]

     При операціях з накопичувальною  системою використовуються активи спеціалізованого резервного фонду, що розподілять їх між п'ятьма недержавними пенсійними фондами, обсягом приблизно 15 млрд дол. кожний. Чотири фонди управляють активами стандартними методами на основі зважених правил, але як конкуруючі структури. П'ятий фонд, що набагато менший, інвестує головним чином у ризиковий (венчурний) капітал. Інвестиційні правила недержавних пенсійних фондів досить вільні, але в межах вкладень на ринку капіталів (виключаються вкладення в нерухомість, товарні активи чи прямі позики). Максимум 5% активів можуть бути розміщені у акції, що не котируються на біржі, тільки побічно через венчурні компанії чи пайові фонди. Для обмеження ризиків мінімум 30% активів повинні бути вкладеш у цінні папери з низьким рівнем кредитного ризику і низьким ризиком ліквідності. До 40% активів може бути вкладене у валюту. Існує також обмеження на вкладення не більш 10% коштів в одного емітента (30% для венчурної компанії)