Правове регулювання діяльності небанківських фінансових установ

     консолідація  банківського та небанківського секторів, подальша концентрація в банківському секторі, яка прискорюється зростанням присутності іноземного капіталу та вимагає консолідованого нагляду і координації дій банківського нагляду та інших органів регулювання фінансових ринків в Україні та за кордоном;

     розроблення стандартів консолідованої звітності  для фінансових конгломератів;

     вироблення кількісних критеріїв консолідованого нагляду за фінансовими конгломератами (визначення адекватності капіталу, ліквідність, концентрація ризиків);

     вироблення  якісних критеріїв консолідованого  нагляду за фінансовими конгломератами (кваліфікованість керівництва, якість внутрішнього аудиту);

     забезпечення  координації діяльності органів  консолідованого нагляду (визначення координуючого органу, задач та повноважень  координатора, правил обміну інформацією  між регуляторами);

     розроблення регламенту взаємодії всіх органів нагляду, який передбачатиме перелік, обсяги та терміни обміну інформацією.

     Щодо  вдосконалення системи іпотечного фінансування та житлового іпотечного кредитування.

     Розвиток  ринку класичного іпотечного кредитування розпочався в Україні в середині 2003 – на початку 2004 років після прийняття Закону України „Про іпотеку”. Хоча ринок розвивається швидкими темпами, подальшій його еволюції та зменшенню вартості кредитних ресурсів може перешкоджати низка існуючих і потенційних перешкод.

     Однією  з таких перешкод є те, що законодавче поле залишається непослідовним та суперечливим. Низка законів України у сфері фінансування житлового будівництва та іпотечних відносин, а саме Закони України „Про іпотеку”, „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, „Про іпотечні облігації”, крім того спеціальний Закон України „Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії "Київміськбуд" врегульовують різні моделі фінансування на іпотечному ринку, що неузгоджені між собою та підчас є суперечливими, оскільки по-різному визначають тотожні поняття, процеси, операції та мають різні підходи щодо визначення подібних суб’єктів діяльності та їх державного регулювання.

     Також, перешкодою є існування особливих  схем з привілейованими та пільговими умовами для окремих суб’єктів  ринків фінансових послуг, що ускладнює  розвиток іпотечного ринку, державне регулювання суб’єктів, які здійснюють діяльність з фінансування житлового будівництва та рефінансування первинних іпотечних кредиторів, створює нерівні умови конкуренції на іпотечному ринку.

     Для удосконалення системи іпотечного фінансування та житлового іпотечного кредитування треба рушити у наступних напрямках:

     створення національної системи іпотечного кредитування та вироблення єдиного системного підходу  до законодавства з метою узгодження норм з різними підходами до визначення понять та системи регулювання суб’єктів шляхом:

     узгодження  в один законодавчий акт тотожні механізми щодо рефінансування первинних іпотечних кредиторів, передбачених законами України „Про іпотеку”, „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” та „Про іпотечні облігації”;

     недопущення існування особливих схем з привілейованими  та пільговими умовами для окремих  суб’єктів ринків фінансових послуг, зокрема скасування Закону України  „Про проведення експерименту в житловому  будівництві на базі холдингової компанії "Київміськбуд"”;

     визначення  повноважень Держфінпослуг щодо встановлення вимог до достатності  капіталу, ліквідності, ліцензування діяльності спеціалізованих іпотечних установ  та іпотечних кредиторів – небанківських  фінансових установ;

     узгодження  повноважень між органами, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, щодо регулювання суб’єктів, що здійснюють діяльність з фінансування/кредитування житлового будівництва та рефінансування первинних іпотечних кредиторів;

     усунення неврегульованості законодавства шляхом визначення певної фінансової послуги, яка іпотечним кредитором або спеціалізованою іпотечною установою надається при здійсненні рефінансування первинних іпотечних кредиторів шляхом придбання/набуття іпотечних активів;

     захист  прав громадян від зловживань суб’єктів, що використовують неврегульовані законодавством схеми фінансування будівництва  за рахунок коштів, отриманих від  фізичних осіб;

     визначення, що фінансування масового будівництва  житла за рахунок коштів прямо або опосередковано отриманих від фізичних осіб може здійснюватися виключно через механізми, закріплені в одному законодавчому акті, а саме Законі України „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, а також через інститути спільного інвестування та недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості;

     встановлення, що поширення реклами об’єкта будівництва та здіснення залучення коштів для фінансування будівництва житла може здійснюватися лише після укладання договору з забудовником, затвердження всієї проектної документації щодо певного об’єкту будівництва та отримання дозволу на будівництво;

     встановлення, що для фінансування будівництва  кожного окремого об’єкта повинен  створюватися окремий фонд фінансування будівництва або фонд операцій з  нерухомістю;

     запровадження державної реєстрації всіх договорів, що укладаються при врегулюванні правовідносин у сфері житлового будівництва, що здійснюється за рахунок коштів фізичних осіб.

     Щодо  удосконалення лізингової діяльності

     Активне впровадження лізингових операцій, завдяки  притаманним їм можливостям, може дати відчутний поштовх здійсненню структурної перебудови реального сектору економіки, оновленню основних фондів, розвитку малого та середнього бізнесу, індустріалізації виробництва. Здійснення лізингових операцій вивільняє значні фінансові ресурси лізингоодержувачів.

     В Україні операції лізингу не набули достатнього поширення. Розвиток лізингу в Україні стримується низкою перешкод, які визначають операції лізингу не достатньо привабливими, малоприбутковими та ризиковими.

     Ефективність  діяльності лізингових компаній значною мірою залежить від можливості отримання банківських кредитів, коливань розміру позичкового відсотка та інших обставин, які визначаються загальними напрямами економічної політики.

     Однак, банківські кредити мають переважно  короткостроковий характер, а їх висока вартість є додатковим тягарем для лізингоодержувачів, які відшкодовують вартість кредитів у складі лізингових платежів. За цих умов, достатньо ефективним джерелом формування ресурсів для ведення лізингового бізнесу можуть стати амортизаційні відрахування. Створення зацікавленості підприємств у спрямуванні амортизаційних відрахувань на здійснення лізингових операцій потребує прийняття законодавчих рішень, а саме запровадження підвищених коефіцієнтів до норм амортизації, яка нараховується для цілей оподаткування, на нові основні фонди вітчизняного виробництва, які придбаваються на умовах лізингу.

     Запровадження такого порядку нарахування амортизації, з одного боку, підвищить зацікавленість у придбанні техніки вітчизняного виробництва на умовах лізингу, а з іншого – стимулюватиме приток фінансових ресурсів на виробництво техніки.

     Чинні визначення фінансового і оперативного лізингу у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств”, насамперед, в частині залежності договору лізингу до строків амортизації, є однією з основних перешкод розвитку лізингу в Україні. Удосконалення законодавства з метою впровадження прискореної амортизації сприяло б розвитку лізингу в Україні.

     Закон України „Про фінансовий лізинг”  став позитивним кроком впровадження дієвого правового механізму, зробив лізинг більш привабливим фінансовим інструментом, але залишилось чимало питань, без врегулювання яких розвиток лізингу все ж ускладнюється. Зокрема, не прописано чіткого механізму та прозорого порядку вилучення предмету лізингу у разі порушення лізингоодержувачем умов платежів.

     Крім  законодавства про лізинг та оподаткування, іншими актами, які можуть вплинути на розвиток лізингу, насамперед міжнародного, є :

     1. Конвенція УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг.

     2. Конвенція про міждержавний лізинг, підписана в м. Москва 25.11.1998р.

     Отже, подальший розвиток фінансового  лізингу в Україні вимагає  як забезпечення удосконалення законодавчого  регулювання лізингових операцій, так  і створення умов для появи  ефективних платоспроможних лізингоодержувачів.

     З метою забезпечення ефективного  розвитку фінансового лізингу в  Україні буде за доцільне здійснити  такі заходи :

     - забезпечення удосконалення положень  Закону України „Про фінансовий  лізинг”,

     - визначитись щодо доцільності  збереження в оподаткуванні лізингових операцій підходу, заснованого на економічному змісті угоди, чи запровадження формального підходу,

• опрацювати доцільність приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг”.

3.3. Аналіз досвіду іноземних країн у сфері регулювання діяльності небанківських фінансових установ та можливості його використання в Україні

 

     Для створення ефективної фінансово-кредитної  системи в Україні одним з  ключових питань є побудова раціональної інфраструктури фінансового ринку. Всебічний розвиток як банків, так і небанківських фінансових інститутів має забезпечити процес поглиблення спеціалізації у сфері фінансового посередництва і призвести до вирішення ряду як економічних, так і соціальних проблем, що існують на сьогодні.

     Як  показує досвід зарубіжних країн, небанківські фінансові інститути можуть бути досить потужними конкурентами банкам у боротьбі за фінансові ресурси клієнтів. Незважаючи на поглиблення універсалізації банківської діяльності, а також наявну співпрацю між ними та небанківськими фінансовими інститутами, кожна з цих установ має власний напрям діяльності і чітку орієнтацію на певний сегмент фінансового ринку. В Україні законодавчо закладено підґрунтя для створення майже всіх основних видів небанківських фінансових інститутів, але на практиці вони не можуть конкурувати з найбільш розвинутими фінансовими посередниками — комерційними банками. З цієї точки зору доцільним є дослідити функціонування фінансових посередників зарубіжних країн.

     Оскільки  Україна визначила пріоритетом свого розвитку інтеграцію до Європейського співтовариства, то при створенні інфраструктури фінансового ринку орієнтиром здебільшого виступають саме країни, які до нього входять. Тому серед всіх інших зарубіжних країн, досвід яких може бути використаний, найбільш прийнятним є практика функціонування фінансового ринку країнами Західної Європи.

     Розвиток  фінансово-кредитних систем зарубіжних країн досліджують досить багато науковців, серед них: Боринець С.Я., Іванов В.М., Лютий І.О., Сотищенко  І.Я., Федоренко В.М., Філіпенко А.С., Федоренко А.В., Шамова І.В. та інші. Проте дослідження більшості економістів полягають, у вивченні фінансових систем окремих країн, при цьому мало аналізуються особливості інфраструктури фінансового ринку цих країн, а також придатність зарубіжного досвіду для практичного використання в Україні.

     Метою даного підрозділу є дослідження  особливості функціонування небанківських  фінансових інститутів у країнах  Західної Європи та виявити загальні тенденції розвитку цих інститутів у зарубіжних країнах.

     Нині  у всьому світі спостерігається  тенденція до зростання ролі небанківських  фінансово-кредитних інститутів та послаблення ролі банків на грошових ринках. Це зумовлено швидким розвитком  небанківських фінансово-кредитних  посередників. Так, у більшості країн Західної Європи саме небанківські фінансово-кредитні інститути виконують функції головних інституційних інвесторів.

     Особливості функціонування фінансових посередників в країнах Західної Європи зумовлені  певними характерними рисами, притаманними кожній з них.

     Це  відображається як у функціях, які  виконують певні фінансові інститути, так і у їх загальній орієнтації на певний сегмент фінансового ринку.