Зосереджуючи  увагу на істотних умовах договору фінансового лізингу, слід відзначити, що Закон називає такими умовами  предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу  надається право користування предметом  лізингу, та розмір лізингових платежів. Інші умови договору можуть вважатись істотними тільки тоді, коли сторони дійдуть згоди і по таких умовах за заявою хоча б однієї з сторін. Зазначені норми Закону є більш прогресивними порівняно з нормами старої редакції Закону України “Про лізинг”, норми якої містили аж 14 істотних умов, що створювало можливості для зловживань з боку суб’єктів, які в будь-який час могли відмовитись від виконання договірних зобов’язань, посилаючись на факт неукладання такого договору.

     Що  стосується самого предмету лізингу, то згідно із Законом предметом лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств. Державне майно може передаватись в лізинг, проте щодо такого майна повинна бути відсутня заборона передачі його в користування та / або володіння.

     Однією  з особливостей Закону, що відрізняє  його від старої редакції Закону “Про лізинг”, є закріплення права лізингоотримувача передавати майно у сублізинг. Згідно зі статтею 5 Закону сублізингом є вид піднайму предмета лізингу, у відповідності з яким лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам у користування за плату на погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу. Обов’язковою умовою передачі майна у сублізинг є згода лізингодавця за договором лізингу, що надається у письмовій формі.

     По-іншому в Законі прописаний і механізм захисту  прав суб’єктів лізингу. Так, норма  статті 9 Закону визначає, що лізингоодержувачу  забезпечується захист його прав на предмет лізингу нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту прав власника. Крім того, Закон встановлює безспірний порядок списання простроченої заборгованості лізингоотримувача та позасудовий порядок вилучення предмету лізингу на підставі виконавчого надпису нотаріуса.

     Однак, незважаючи на те, що новий Закон зробив лізинг більш привабливим фінансовим інструментом, на практиці залишається чимало питань, без врегулювання яких розвиток лізингу в Україні ускладнюється.

     У законодавстві повинен бути прописаний чіткий та прозорий порядок вилучення  предмету лізингу у разі порушення лізингоодержувачем умов платежів.

 

РОЗДІЛ  3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ В УКРАЇНІ

3.1. Проблеми правового  регулювання ринку  небанківських фінансових  послуг та шляхи  їх вирішення

     На  сьогоднішній день ступінь розвитку ринку фінансових послуг є сегментарним, оскільки небанківський фінансовий сектор України знаходиться в  зародковому стані і значно поступається банківській системі з точки  зору його значимості, прозорості, системної сформованості та законодавчого забезпечення.

     Відсутність цілісного бачення концептуальної моделі всього фінансового сектору  України на довготермінову перспективу  призводить до нескоординованого розвитку фінансових установ і ринків із існуючими  потребами у відповідних фінансових послугах з боку реального сектору економіки та населення України.

     Становлення потужного та диверсифікованого  небанківського фінансового сектору  повинно стати одним із основних пріоритетів в процесі структурного реформування фінансової системи України, посилення ролі інституційних інвесторів – страхових та пенсійних фондів, сприяти істотному збільшенню обсягів прямих іноземних інвестицій, забезпечувати важливі економічні переваги в плані посилення фінансового посередництва і вдосконалення мобілізації внутрішніх заощаджень, а також сприяти задоволенню існуючої потреби у фінансових послугах реального сектора економіки і населення України.

     Хоча  у порівнянні з обсягом послуг, які надаються банківським сектором, сектор небанківських фінансових установ є невеликим, він об’єднує багато видів фінансових установ (за даними Держфінпослуг станом на 01.01.10): страхові компанії (398), кредитні установи (725), недержавні пенсійні фонди (54), фінансові компанії (74), ломбарди (322).

     Система регулювання та нагляду за діяльністю всього фінансового сектора в Україні є фрагментарною та все ще знаходиться на етапі формування. При цьому, якщо регулювання та нагляд за діяльністю банківських установ, а також регулювання інфраструктури фондового ринку досягли відносно позитивного досвіду за 1995-2000 роки, регулювання та нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ знаходиться у стані становлення. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) була утворена Указом Президента України 12 грудня 2002 року, як інтегрований державний регулятор діяльності небанківського фінансового сектора поряд із Національним банком України (регулятор ринків банківських послуг) та Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку (регулятор ринків цінних паперів та похідних цінних паперів).

     В Україні до появи у 2003 році Держфінпослуг  небанківські фінансові установи, крім страхових компаній та учасників  ринку цінних паперів, не регулював  жоден з органів державної  влади.

     У зв’язку з цим, регламентація регулювання та нагляду за небанківськими фінансовими установами протягом останніх років залишається значною мірою у хаотичному стані та проходить період становлення.

     На  цьому етапі необхідне втілення обґрунтованих та системних реформ у фінансовому секторі, створення в Україні умов для функціонування стабільного, надійного та ефективного ринку фінансових послуг, функціонування якого стимулюватиме до пропорційного розвитку та структурних зрушень в економіці країни, а саме:

     - створення широких законодавчих засад для надання фінансових послуг;

     - сприяння розвитку широкого спектру фінансових послуг;

     - посилення конкурентоспроможності сектора фінансових послуг;

     - розбудови інституційної спроможності  органів регулювання ринку фінансових  послуг для забезпечення дотримання найкращих підходів міжнародної практики регулювання ринків фінансових послуг, корпоративного управління і здійснення нагляду в цій сфері;

     - формування цілісної системи  регулювання фінансового сектора  для управління ризиками (запобігання поширенню системних ризиків) та для нагляду за діяльністю фінансових установ;

     - запровадження системи та механізму  належного та достатнього фінансування  регуляторів фінансового ринку;

     - гармонізації пруденційних і  регуляторних стандартів у сфері  регулювання діяльності фінансових установ;

     - створення належного нормативного  забезпечення для розширення  асортименту фінансових інструментів, які можуть використовуватись  небанківськими фінансовими установами  при здійсненні короткострокових  та довгострокових інвестицій для кращого управління ризиками;

     - вдосконалення практики корпоративного  управління і забезпечення прозорості  інформації з метою зміцнення  громадської довіри до небанківських  фінансових установ і ринкової  дисципліни;

     - сприяння раціоналізації оподаткуванню фінансових продуктів та послуг.

     - визначення перспективи подальшого  розвитку та реформування пенсійної  та страхової системи, а також  інших видів небанківських фінансових  послуг.

     В системі регулювання та нагляду  діяльності небанківських фінансових установ все ще існують недоліки, властиві кожному із сегментів ринку.

     Пріоритетами  політики нагляду у сфері фінансового  ринку, як інтегрованої системи на наступні декілька років, має стати:

     - удосконалення існуючого законодавства;

     - покращення вже створеної системи нагляду та регулювання, що сприятиме розвитку фінансового стабільних установ на засадах здорової конкуренції;

     - захист інтересів споживачів  фінансових послуг;

     - покращення фінансового стану  фінансових установ. 

     Розвиток  системи регулювання та нагляду за фінансовими ринками має здійснюватися за такими основними напрямами:

     1. підвищення політичної, операційної  та фінансової незалежності регулюючих  органів.

     У контексті органу регулювання фінансової діяльності незалежність означає, що орган  регулювання повинен мати спроможність, без неналежного втручання розробляти та запроваджувати регуляторну політику, забезпечувати її дотримання.

     Створення відокремлених органів нагляду  у сфері ринків фінансових послуг з метою дотримання балансу у  регулюванні окремих його сегментів передбачає: надання органам нагляду достатньої правової незалежності, створення такої нормативної бази, за якої мінімізується можливість політичного тиску на їхню діяльність, забезпечення адекватного фінансового та технічного забезпечення.

     Для реалізації зазначеного напряму  необхідно, в першу чергу:

     визначення  особливого статусу фінансових регуляторів  в системі виконавчої влади України;

     формування  особливого режиму підконтрольності та підзвітності фінансових регуляторів;

     встановлення  особливого порядку призначення та звільнення керівного складу фінансових регуляторів;

     впровадження  диверсифікації джерел фінансування діяльності фінансових регуляторів, в тому числі  за рахунок платежів нагляду;

     визначення  особливого статусу працівників  фінансових регуляторів порівняно з іншими категоріями державних службовців в частині умов оплати праці та юридичного захисту;

     зняття  необхідності погодження проектів нормативно-правових актів фінансових регуляторів з  Держпідприємництва;

     усунення  невиправданих перешкод у здійсненні фінансовими регуляторами своїх повноважень у сфері нагляду та правозастосування тощо.

     2. розбудова консолідованої інформаційно-аналітичної  системи та системи обміну  інформацією між регуляторами.

     Однією  з основних проблем у створенні  системного регулювання ринків фінансових послуг є слабка координація дій між фінансовими регуляторами (НБУ, ДКЦПФР та Держфінпослуг) як на рівні формування регуляторної бази, так і в процесі повсякденної наглядової діяльності (неузгодженість при прийнятті нормативно-правових актів; слабка координація дій в умовах системних фінансових криз; відсутність систематичного обміну інформацією; не відпрацьованість механізмів взаємодії при здійсненні нагляду за діяльністю фінансових конгломератів чи пов’язаних осіб).

     Для вирішення цього завдання, в першу чергу необхідне:

     чітке розмежування регуляторних повноважень  між фінансовими регуляторами;

     налагодження  системної та ефективної співпраці  регуляторів ринку фінансових послуг з метою забезпечення інтегрованого  і належного нагляду за суб’єктами, які надають фінансові послуги;

     забезпечення  належного рівня їх взаємодії  і обміну інформацією під час  здійснення наглядових функцій щодо “суміжних” сегментів ринків фінансових послуг;

     відпрацювання механізмів взаємодії при здійсненні нагляду за діяльністю фінансових конгломератів чи пов’язаних осіб, започаткування фінансовими регуляторами координації дій в умовах системних фінансових криз.

     3. перехід до загальноприйнятих в світі стандартів державного регулювання ринків фінансових послуг сприятиме інтеграції України до європейського співтовариства, збільшить інвестиційну привабливість економіки України та підвищить обсяги іноземних інвестицій в небанківський фінансовий сектор. Таким чином, взаємодія з міжнародними фінансовими організаціями є важливим стратегічним напрямком та можлива завдяки поглибленню відносин з Міжнародною асоціацією органів нагляду за страховою діяльністю, Міжнародною організацією регуляторів недержавних пенсійних фондів, Міжнародною організацією з регулювання ринку цінних паперів;