Отчет по практике в ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод»

Для попередження високої  інфляції необхідно здійснювати  частіші й необтяжливі для  економіки індексації заробітної плати (та інших доходів населення при  відносно низьких порогах зростання індексу споживчих цін, що дозволить ефективніше компенсувати подорожчання життя і, зокрема, зростання цін на товари з коротким терміном користування. Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» у редакції від б лютого 2003 року № 491-IV передбачена державна система соціального захисту громадян, спрямована на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів. Згідно із Законом підлягають індексації грошові доходи громадян, які вони одержують у гривнях на території України і не мають разового характеру[]. До таких доходів відносять: пенсії, стипендії, соціальну допомогу (сім'ям із дітьми, по безробіттю, тимчасовій непрацездатності то що), оплату праці (грошове забезпечення), суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Порядок індексації грошових доходів громадян визначено постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» [].

Закон України «Про відпустки» встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Право на відпустку мають громадяни  України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні та перебувають у трудових відносинах з роботодавцями – юридичними та фізичними особами (ст. 2 Закону про відпустки) []. Громадяни, які виконують роботи (надають послуги) на підставі цивільно-правових договорів, права на відпустку не мають, оскільки їх відносини регулюються не трудовим, а цивільним законодавством. Розрізняють такі види відпусток:

1) щорічна відпустка (основна,  додаткова);

2) додаткова відпустка у зв'язку  з навчанням;

3) творча відпустка; 

4) соціальна відпустка; 

5) відпустка без збереження заробітної  плати. 

Тривалість відпусток залежить від виду відпустки і визначається згідно зі Законом про відпустки. Мінімальна тривалість щорічної основної відпустки становить 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, що відлічується від дня укладання трудового договору.

Закон України «Про колективні договори та угоди» визначає правові  засади розробки, укладення та виконання  колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників [].

Як можна побачити, ст. 2 даного закону не встановлено граничної кількості  найманих працівників на підприємстві, за якої має бути укладений колективний договір. Іншими словами, навіть якщо на підприємстві працює один найманий працівник – законодавець зобов’язаний укладати колективний договір. У науці з цього приводу маються діаметрально протилежні точки зору. Так, Н. Б. Болотіна вказує на доцільність встановлення мінімальної граничної кількості найманих працівників на підприємстві, за якої має бути укладений колективний договір. Обґрунтовуючи це тим, що на невеликих підприємствах, особливо на приватних, колективні договори не укладаються. Таким чином, вказує вчений, норма закону не виконується, хоча й закон у цій частині не відповідає ринковим потребам [].

 У той же час,  Г. І. Чанишева зазначає, що  введення обов’язкового укладення  колективного договору із зазначенням певної чисельності працюючих суперечить чинному законодавству України, яким передбачено встановлення широкого кола умов праці договірним способом, передусім через колективні договори та угоди.

З чинного законодавства випливає об’єктивна необхідність укладання колективного договору, оскільки закон прямо приписує встановлення певних умов праці в колективному договорі. При цьому не йдеться про чисельність працюючих, тобто це правило поширюється й на не чисельні підприємства (установи, організації), стосується також підприємств, установ, організацій усіх форм власності [].

Не менш важливе значення для регулювання обліку виплат у  тому числі й оплати праці має  група законів, які регулюють  податкове навантаження на заробітну плату. На їх характеристиці, на нашу думку, доцільно зупинитися докладніше.

Так, порядок утримання податку  з доходів фізичних осіб регулює  Закон України «Про податок з  доходів фізичних осіб» від 22.05.2003р. №889-1V [].

Аналізуючи зазначений Закон можна зробити висновок, що оподаткування доходів фізичних осіб залежить від цілого ряду умов і роботодавців, яких згідно з новим законодавством, називають податковими агентами. Саме на них покладено обов'язок з утримання податку з заробітної плати найманих працівників. Резиденти сплачують податки з усіх видів доходів, які отримуються на території України, так із іноземних доходів. Нерезиденти сплачують податок із доходів, отриманих на території України [].

Протягом 2010-2011 рр. фіскальна  ефективність податку з доходів  фізичних осіб дещо знизилася. Крім того, на фіскальну ефективність податку на доходи фізичних осіб  також впливає низький рівень офіційних доходів населення,  недостатня ефективність адміністрування цього податку, існуюча структура номінальних доходів населення, темпи інфляції. Значний вплив на фіскальну ефективність податку та рівень доходів громадян має визначення неоподатковуваного мінімуму доходів. З метою оцінки його впливу потребує дослідження питання визначення співвідношення між мінімальною заробітною платою, яка підлягає оподаткуванню, та прожитковим мінімумом [].

Об'єктом оподаткування  є загальний місячний оподатковуваний  дохід, зменшений на суму збору до Пенсійного фонду України та вересків до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Сплата до Пенсійного фонду регламентується Законом  України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26.06.1997 № 400/97-ВР, зі змінами та доповненнями [].

У відповідності до даного Закону, підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, крім державних, при придбанні нерухомого майна зобов’язані сплачувати збір на обов’язкове державне пенсійне страхування.

Мінімальний внесок дає  гарантію та право на отримання мінімальної  пенсії. Внески до Пенсійного фонду  мусять платити усі підприємці без  винятку.

До розрахунків із соціального страхування відносять  розрахунки підприємства із соціального страхування на випадок безробіття, соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, народженням і похованням, соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Облік вищеназваних розрахунків  регламентується відповідними Законами України, зокрема «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.2001 р., з наступними змінами і доповненнями []; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р., з наступними змінами і доповненнями []. 

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» визначає    правові,  організаційні    та    фінансові    основи загальнообов'язкового  державного соціального страхування громадян на   випадок   тимчасової   втрати  працездатності,  у зв'язку  з вагітністю  та  пологами, у разі смерті, а також надання послуг із санаторно-курортного   лікування   та  оздоровлення  застрахованим особам  та  членам  їх сімей.

Матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що надаються цим Законом, є окремим видом загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян, що здійснюється Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Фонд загальнообов’язкового  державного соціального страхування України на випадок безробіття відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією.

Згідно з законом  соціальне страхування – систем прав, обов'язків і гарантій,  яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття [].

Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами: надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав; обов’язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю; цільового використання коштів страхування на випадок безробіття; солідарності та субсидування; паритетності в управління страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців та інше.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.

Соціальне страхування  від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання – самостійний вид загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюються соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі трудової діяльності.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних  випадків, який є комерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням [].

Завданнями страхування  від нещасного випадку є:

– проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров’ю застрахованих, викликаним умовами праці

– відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

– відшкодування шкоди, пов’язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час виконання трудових обов’язків, надання їм соціальних послуг у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також у разі смерті здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей [].

Як бачимо, державне регулювання  оплати праці є невід'ємною важливою складовою механізму регулювання оплати праці у визначенні та реалізації її політики. В економічній системі України, яка ґрунтується на ринкових відносинах, втручання держави в механізм правового регулювання оплати праці здійснюється шляхом встановлення на законодавчому рівні мінімальної заробітної плати, а також інших державних норм та гарантій, встановлення умов та розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також шляхом встановлення податків на доходи працівників.

1.2.Теоретичні аспекти обліку  оплати праці і соціального  страхування на підприємствах  України.

Праця є необхідною складовою  частиною процесу виробництва, споживання та розподілу створеного продукту, а її оплата є основним джерелом доходів робітників фірм, підприємств  й основним стимулятивним фактором для них. В умовах ринкової економіки  відбулися істотні зміни в організації та значенні оплати праці, яка тепер залежить вже не тільки від результатів праці окремих працівників, а й від ефективності діяльності окремих виробничих підрозділів та й підприємства загалом [].

Питання оплати праці на підприємствах  різних форм власності відіграють важливу  роль у житті суспільства. Рано чи пізно кожен громадянин на певному  етапі стикається з цим питанням. Саме тому надзвичайно важливо слідкувати за змінами в законодавстві про  оплату праці.

Актуальність дослідження визначає велике теоретичне і практичне значення недосліджених і недостатньо  вивчених питань, які стосуються виплат працівникам.

Можна сказати, що дана тема є вже  достатньо вивченою і дослідженою, оскільки було прийнято і затверджено ряд документів, які визначають основні поняття про заробітну плату. Основними з них є Кодекс законів про працю, Закон України «Про оплату праці», П(С)БО 26 «Виплати працівникам» [].