Роль і місце творчості у процесі трудової фігні

      Польський літературознавець Ян Парандовський схожими словами описував натхнення : “Різкий перехід від смутку до радості чи, навпаки, вплив на органи чуття ( світло, колір, голос, запах) виповнюють нас особливим хвилюванням, і в момент розчулення, екзальтації, гострої гіркоти чи глибокого болю, внутрішнього спокою чи блаженства виступає на поверхню свідомості плід зачаєної роботи нашої думки” [61,с.118].

      Таким чином можна умовно прирівняти пікові переживання до натхнення, яке стимулює внутрішню активність особистості.

      А Маслоу вважав естетичні пікові переживання центральним аспектом людського життя, тому що:

1. Всі пікові переживання сприяють усуненню внутрішнього розколу особистості, конфлікту між індивідом і світом, що веде до втрати єдності світу. Оскільки одним з аспектів психічного здоров’я являється інтеграція, то кожне пікове переживання є моментом повного здоров’я.
2. Ці відчуття – “обгрунтування” життя, її значимості [42,с.254].

      Маслоу  також зазначав, що пікові переживання  властиві для будь-якої людини в  кульмінаційні моменти любові, в поривах творчості, осяяння, зливання з природою. Але для самоактуалізованої особистості характерним є “включення” без штучних стимуляторів. Її включає вже те, що вона жива [94,с.517].

      Як  вже зазначалося, пікові переживання  стимулюють внутрішню активність особистості, а це спрямовує особистість до продуктивності, адже існує закон “перетворення внутрішнього в зовнішнє”. Саме в продуктивній активності відбувається реалізація людиною її потенційних можливостей. Таким чином, для самоактуалізованої особистості, яка ефективно використала закладені в ній можливості, характерною є продуктивна орієнтація. Вона охоплює психічні, емоційні і сенсорні реакції на інших людей, на самого себе і на речі та виявляється в продуктивній діяльності.

      В поетичній формі концепція продуктивної діяльності яскраво представлена в драмі Генрика Ібсена “Пер Гюнт”. Пер Гюнт прагне до багатства, енергійно докладаючи до цього зусиль, та вважаючи, що таким чином він здобуває собі користь. Він не розуміє що живе за принципом “Будь сам по собі”, який оголосив Троль, та є далеким від принципу людської моралі “Будь самим собою” [92,с.112].

      В кінці кінців Пер зрозумів, що саме його тяжіння до “накопичень”, до багатства ( тобто до “мертвого”) не дозволило  йому повністю актуалізувати себе, проявити закладені в ньому можливості та здібності. Нереалізовані можливості Пера Гюнта обвинуватили його в “гріху” відмови від творчої особистісної діяльності, а Гудзиковий майстер (посланець Вищих сил), який прийшов за його життям, оголосив вирок:

      “Пер Гюнт, не свершивший

             Предписанный труд,-

                Ошибка. Пускай его перельют!” [30,с.210].

      З точки зору вищої моральності  відмова ( або уникнення) людини від  актуалізації власних потенційних  сил – є зрадою самого себе, з  точки зору християнської моралі – тяжким гріхом. Тому самоактуалізація представляє собою не тільки шлях до задоволення своїх внутрішніх прагнень, а є також, моральним обов’язком людини.

      Продуктивна діяльність особистості спрямовується  її ціннісними орієнтаціями, які визначаються життєвими цінностями людини. Ціннісні орієнтації властиві будь-якій людині, але для самоактуалізованої особистості характерною є узгоджена і несуперечлива система ціннісних орієнтацій, яка лежить в основі формування змістовно і хронологічно узгоджених життєвих цілей і планів. Людину з неузгодженою системою цінностей можна порівняти з буридановим віслюком, який розривався між двома копицями сіна, не міг зробити вибір і залишився голодним. Таким чином, струнка несуперечлива система ціннісних орієнтацій дозволяє людині прожити життя творчо і продуктивно.

      Оскільки  вище було визначено, що самоактуалізація – це “зріст з середини”, тобто  розвиток, а розвиток – це завжди творення, можна зробити висновок, що універсальною характеристикою  для будь-якої самоактуалізованої особистості являється креативність ( або творческість) –як прагнення та здатність до творчості. Творчість є фундаментальною характеристикою людської природи, потенціал, даний від народження кожному, але більшість людей втрачає цей потенціал в процесі прилучення до культури, лише деякі виявляються спроможними зберегти його [73,с.409].

      В західній літературі розрізняють два  рівня креативності – так звану  велику (“історичну”) креативність і  малу (“особистісну”) креативність. Велика, або історична, креативність пов’язується з досягненнями, які справили суттєвий вплив на культуру і суспільство (наприклад творчі досягнення Бетховена і Едісона).

      Мала, або особистісна, креативність стосується повсякденного життя – щоб  людина не робила, вона робить це з певним відношенням до справи, певним настроєм, що витікає з самої природи її особистості. Прикладом малої креативності може бути застосування монети для нарізування сиру при відсутності ножа, або винайдення нового кулінарного рецепту.

      Креативність  в руслі самоактуалізації слід розуміти як малу, або особистісну, креативність. Креативність в даному випадку виступає як природня тенденція до особистісного балансу і психічного здоров’я.

      Тепер спробуємо підвести підсумки та чітко  визначити характерні психологічні риси “ідеальної” самоактуалізованої особистості:

1. автономність та самостійність, які виражаються в наявності внутрішнього локусу контролю особистості;
2. внутрішня активність особи;
3. сприйняття життя як постійного руху; зростання, у зв’язку з цим , відкритості досвіду та довіри до свого організму;
4. здатність до натхнення (пікових переживань) навіть без наявності зовнішніх стимулів;
5. продуктивна орієнтація особистості;
6. узгоджена та несуперечлива система ціннісних орієнтацій;
7. творческість.

      Але слід зазначити два моменти:

      по-перше, кожна з наведених психологічних характеристик може бути властивою і не тільки для самоактуалізованої особистості, лише їх сукупність утворює її цілісний образ;

      по-друге, запропонований ідеал самоактуалізованої особистості, як і будь-який абстрактний образ , не є строго фіксованим.

      До  того ж самоактуалізована особистість  не є зразком досконалості – їй може бути властива більшість проблем  будь-якої людини (почуття провини, сум, тривожність, егоїзм і т.п.). Сильна прихильність до вибраної діяльності або цінностей робить її іноді безжалісною та фанатичною у прагненні до своєї мети. Її незалежність може іноді шокувати або дратувати із-за прагнення в усьому триматися власної лінії. Тобто самоактуалізована особистість не вільна від недоліків, але вона є яскравим взірцем здорової особистості.

      Самоактуалізована особистість –  особистість, яка  повністю розкриває  свій потенціал; вона є гарною ілюстрацією  відомого афоризму Ніцше : “Стань тим, що ти є”. 

      1.4. Творчість як показник  самоактуалізації 

      Сучасні дослідники феномену творчості все активніше використовують в своїх працях термін “творческість”. Творческість ( або креативність) – відносно нове визначення здатності людини до творчості. Це визначення з’явилося у другій половині ХХ ст., та було запропоноване західними психологами у зв’язку із зрослим інтересом до вивчення феномену творчості.

      Ще  в 60-х р.р. ХХ ст. було  описано більш  ніж 60 визначень креативності, визначення продовжують з’являтися і на сьогоднішній день, але жодне визначення не було визнане універсальним ( як і визначення самої творчості взагалі). П.Торранс зібрав  і представив визначення, які метафорично пояснюють сутність творческості: копати глибоко, дивитися крізь, простягати руку у завтрашній день, слухати кішку, співати у власному ключі [88,с.123].

      Традиційно  вивчення творческості відбувається в  двох основних напрямках: “особистісному” (вплив на творческість особистісних рис) і “пізнавальному” ( вплив на творческість інтелектуальних, пізнавальних особливостей). В даній главі  ми будемо розглядати особистісну творческість, яка розуміється як творческість в контексті самоактуалізації.

      В творчості самоактуалізації на першому  місті стоїть особистість, а не її досягнення, які розглядаються як епіфеномени, породжені особистістю  і  тому уявляються вторинними по відношенню до неї. Є також необхідність відділити “особливий творчий талант" від “творчих здібностей до самоактуалізації”, які більшою мірою є похідними від самої особистості та активно проявляються в повсякденному житті.

      Творчість самоактуалізації можна приблизно визначити як схильність підходити творчо до будь-якого вияву життя.

      В цьому руслі майже будь-яка  діяльність або заняття можуть виступати  як творчими, так і не творчими, і  як вірно помітив А.Маслоу – “у першокласно приготованому супі більше “творчості” ніж у посередньо намальованій картині” [42,с.173].

      Для творчості самоактуалізації найбільш важливими є наступні психологічні умови:

1. вільність від стереотипів та “навішування ярликів”, тобто здатність сприймати навколишній світ без апріорних установок на те, що в ньому повинно бути, чого в ньому бути просто не може і що є завжди;
2. спонтанність і експресивність, як здатність діяти під впливом раптового бажання, без підготовки і планування;
3. відсутність страхів щодо нового, таємничого, незрозумілого, і навіть більше – тяжіння до невідомого;
4. майже стертість границі між роботою та грою.

      Існує думка, що вищезазначені характеристики більш за все властиві дітям (Вайнцвайг, Маслоу, Н.Роджерс), тобто від початку  є присутніми в людській природі, але протягом життя втрачаються або спотворюються в ході залучення людини до певної культури.

      Хоча  буття людини іншим і не може бути як “культурним”, все ж таки культурна  традиція сприяє поневоленню творчості. М.Бердяєв взагалі песимістично вважає, що культура свідчить про творчу невдачу людини. Філософія і наука є невдачею в творчому пізнані істини; мистецтво і література – невдачею в творчості краси; сім’я і статеве життя – невдачею в творчості кохання; мораль і право – невдачею в творчості людських відносин. Культура у всіх її проявах є невдачею творчості, є неможливість досягти творчої зміни буття. Всі досягнення культури – символічні, а не реалістичні [6,с.315]. Але, хоча це й парадоксально- іншого шляху виразу творчих прагнень людини , крім культури, існувати не може.

      Проблема  співвідношення культури і творчості  полягає в тому, що нормальна пристосованість  будь-якої людини припускає поступову, але постійну відмову від багатьох глибин людської природи – людина змушена пристосовуватися до реальності виживання, яке потребує цілеспрямованості та прагматизму більше, ніж поезії. Е. Фромм вважає, що успішна пристосованість часто досягається шляхом відмови від власної індивідуальності [92,с.16]. А. Маслоу пише, що “добре пристосуватися до світу реальності значить прийняти розкол своєї особистості” [42,с.180]. Тобто людина часто відвертається від багатьох аспектів своєї суті, тому що вони уявляються непотрібними для “культурного” життя, або навіть небезпечними. Але така відмова збіднює особистість, тому що ці глибини являються також джерелом радощів, здатності грати, сміятися і, найголовніше, бути творчою людиною. Відгороджуючись стіною від свого внутрішнього пекла, людина також відгороджується і від свого внутрішнього раю [42,с.180].

      Для людей, які сприймають себе повністю, які не прагнуть до постійного контролювання та приховування  своєї власної самості, творчість є більш доступною, тому що вони витрачають значно менше часу і енергії на боротьбу із самими собою.

      Таким чином здатність людини занурюватися у власну сутність, цінувати і не боятися її, сприймати і миритися з імпульсами, замість того, щоб постійно контролювати їх, представляється однією з основних умов творчості.

      Тепер спробуємо окремо розглянути та з’ясувати  існуючі відмінності між “творчістю самоактуалізації” і “самоактуалізацією в творчості”.

      Ці  два поняття є різнорідними за своєю мотиваційною природою.

      Виділяють два основних типи мотивації поведінки  людини: подолання дефіциту і прагнення до розвитку. “Подолання дефіциту” спрямовує поведінку на задоволення потреб організму, тому що незадоволеність загрожує нормальному самопочуванню і здоров’ю взагалі. “Дефіцит”, як правило, відшкодовується за рахунок зовнішніх сил ( частіше за допомогою інших людей), а не самим об’єктом. “Розвиток”, навпаки, потребує активності самого суб’єкту, хоча також передбачає задоволення основних потреб організму. Але “розвиток” (на відміну від “дефіциту”) представляє постійний, майже безперервний, всепрогресуючий процес, який відбувається за принципом –“чим більше отримується, тим більшого хочеться”.