Роль і місце творчості у процесі трудової фігні

      Визначення  прагнення особистості до самоактуалізації шляхом творчості з’явилося у  вітчизняній психології нещодавно, у зв’язку з появою спроб розроблення концепції самотворчості [32; 69]. Досить довго (і навіть на сучасному етапі) розглядання творчості у зв’язку з людською сутністю та самовизначенням вважалося в нашій країні прерогативою філософів. Тому спрямованість досліджень на вивчення процесів самовизначення та самоактуалізації особистості через творчість , є більш характерною для західної психології, ніж вітчизняної.

      Особливої уваги заслуговує психоаналітична теорія творчості. Вчення Зігмунда Фрейда містить положення, що несвідоме в історичному розвитку людини походить з досоціального періоду. Несвідоме містить у собі надзвичайно інтенсивні стимули лібідо. Саме це джерело енергії бере участь в соціальній творчості культури. Психоаналіз за предмет свого дослідження бере насамперед творчість художню і моральну.

      Художня творчість , використовуючи символіку, дає людині насолоду. В цій діяльності головна роль відводиться фантазії. Зміст її роботи становлять витіснені  сексуальні бажання. Адже їх мету легше  перенести з реального світу  в уявний. Навпаки, у потягів, пов’язаних з самим існуванням, як реальне, задоволення стає необхідним. Голод та спрагу, наприклад, не можна замінити ніякими фантазіями.

      Несвідоме це та частина психічного життя, яка  прагнучи безпосередньо до насолоди, не хоче пристосуватись до реального світу. В тих сферах, де в психіці спостерігається відхилення від дійсності, де фантазія може розправити свої крила, сферу застосування символіки несвідомого можна забезпечити [83,с.213].

      Своєрідне тлумачення ролі несвідомого запропонував Карл Юнг – засновник аналітичної психології. Юнг вказав на архаїчні джерела несвідомого, заглибившись в ранні стадії історичного розвитку людства. “Колективне несвідоме” та “архетипи думки” передаються з покоління в покоління через наслідування структури мозку. В сновидіннях Юнг побачив сліди стародавнього міфологічного способу мислення.

      Творчий процес, як його можна простежити, полягає  в несвідомому оживленні архетипу. При появі його з глибин несвідомого  митець робить можливим для кожної людини знайти “найглибші” джерела життя, які в інших випадках закрито для неї. В цьому, ніби, полягає соціальне значення мистецтва [83,с.215].

      Альфред Адлер , засновник індивідуальної психології, вказує на творчу силу самості. Він зазначає, що ми творчо та активно відповідаємо на різноманітні впливи, які супроводжують наше життя. Ми не є інертними об’єктами, які пасивно сприймають дію зовнішніх сил; ми активно прагнемо до одних переживань та стараємося уникнути інших. Ми вибірково інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції, та формуємо різні паттерни по відношенню до світу.

      Для Адлера процеси формування життєвої мети, стилю життя, схеми апперцепції  – по  суті творчі акти. Творча сила особистості керує індивідуальним реагуванням на навколишнє середовище. А.Адлер наділяє індивідуума унікальністю, здатністю до формування своєї особистості. “Індивідуум – і картина, і художник. Він – художник своєї власної особистості” [73,с.159].

      Гордон  Оллпорт, розробляючи диспозиційну теорію особистості, виділив важливу особистісну характеристику – інтенція. Під цим терміном розуміється спрямованість особистості ( плани, амбіції, рівень домагань). Г.Оллпорт припустив, що існує єдиний принцип організації установлення оцінок, мотивів, схильностей індивіда, який він назвав пропріумом. Під цим терміном Оллпорт розуміє позитивну творчу властивість людської натури, яка прагне до зростання та постійно розвивається. Пропріум є “ядром” особистості, яке формує унікальність кожного людського життя [60,с.7].

      Г.Оллпорт  виділив сім аспектів пропріуму. В перші три роки життя людини  проявляються відчуття тіла, самоідентичність та самоповага. Пізніше ( з 4 до 6 років) формуються ще два аспекти : розширення пропріума (“Я” охоплює важливі аспекти навколишнього світу) та образ себе. У проміжок між 6 і 12 роками з’являється здатність раціонально вирішувати життєві проблеми. Для цієї стадії характерними є конформізм  та слухняність. Але після 12 років формується проприативне прагнення – саме в цей період центральною проблемою виступає вибір кар’єри та життєвих цілей.

      Концепція  его-ідентичності Еріка Еріксона також визначає період після 12 років важливим для життєвого самовизначення особистості. Але саму необхідність творчості Е Еріксон відніс до фінального періоду розвитку особистості (див. мал.1 ).

      Е Еріксон зазначає , що при  переважаючому  прояві певної позитивної риси характеру  завжди існує ймовірність появи  за відповідних умов її негативного  антиподу, і навпаки. Але в той  же час, в результаті боротьби позитивних і негативних тенденцій формуються основні новоутворення особистості. Оскільки позитивні почуття реально завжди протистоять негативним, то і новоутворення особистісного розвитку мають два полюси [102,с.57]. Так, творчість проти застою породжує турботу про реалізацію своїх професійних і сімейних планів, з одного боку, і нехтування професійними і сімейними обов’язками – з іншого.

      Таким чином творчість ( в концепції  Е.Еріксона ) представляється як результат  плодотворно прожитого життя  та як  основа формування особистісної цілісності.

      Деякі вчені вивчали проблему зв‘язку творчості з психопатологією. До цієї проблеми дослідників підштовхнула виявлена аналогія поведінки творчої особистості та людини з психічними порушеннями – адже поведінка тієї й іншої відрізняється від стереотипної, загальноприйнятої. 
 
 

Мал. 1. Етапи  життєвого циклу: епігенез ідентичності (за Е.Еріксоном) 

      В 1952 р. Г.Айзенк в ході своїх психометричних досліджень зробив припущення, що структуру особистості визначають не тільки нейротизм і інтроверсія – екстраверсія, є також третя важлива риса особистості – психотизм, що являється ортогональним і до нейротизму,  і  до інтроверсії – екстраверсії. Послідуючий аналіз психотизму показав, що один полюс цієї перемінної є пов’язаним з такими рисами особистості, як альтруїзм, соціабельність, здатність до емпатії, конформізм. Другий полюс цієї ж перемінної пов’язаний з такими рисами особистості, як кримінальність, імпульсивність, ворожість, агресивність, психопатія, шизоїдність, депресивність, афективні розлади, шизоафективність і шизофренія. Більш за того, при високому рівні психотизиму особистість виявляє, з одного боку, високий рівень креативності, а з іншого – агресивність, егоцентричність, імпульсивність, “холодність”, антисоціальність, впертість та грубість [25,с.105].

      На  сьогоднішній день залишається невирішеною  проблема взаємозв’язку творчості  та безумства. Деякі психологи настоюють, що будь-яка творча особистість має більш або менш суттєві психічні порушення          (алкоголізм, наркоманія, депресія, підвищена тривожність, манії, галюцинації, спроби самогубства).

      Американський психіатр Арнольд Людвиг, використовуючи біографічний метод, провів дослідження 1004 видатних діячів ХХ ст., які прославили себе у мистецтві, науці, в адміністративній та суспільній діяльності, в спорті, підприємництві або воєнній справі. Він виявив, що приблизно  третина видатних поетів, музикантів-виконавців і белетристів у підлітковому віці страждали  від серйозних психологічних проблем. В дорослому стані проблеми зростали ще більше. Менш за все людей з психологічними проблемами виявилося серед видатних вчених природничих наук, політиків, мандрівників, воєнноначальників і бізнесменів. А.Людвиг зробив припущення, що деякі області творчості (живопис, поезія, художня проза) приваблюють емоційно нестійких людей [20,с.32-33].

      Основний  висновок А.Людвига:

      “Невірно, нібито душевне захворювання – це ціна , яку люди платять за свою творчу обдарованість. Психічні порушення, можливо, породжують в людині деякий внутрішній неспокій, необхідний для тривалої творчої активності, але ці порушення – не єдине джерело такої внутрішньої напруги, стимулу до творчості”[20,с.32].

      Таким чином, не можна стверджувати що всім творчим особистостям властиві психічні або емоційні порушення, до того ж  існує опонентна точка зору, що саме для творчої особистості  характерними є гармонія та внутрішня  рівновага.

      Вивчення здорового творчого індивіда ставить за мету гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс, Е Фромм, К.Хорні, В.Франкл).

      Творчість як “елемент гарного життя” розглядає  Карл Р.Роджерс. Під словами “гарне життя” К. Роджерс розуміє спрямовуючий процес – сприйнятливу відкритість світу, віру в  свої здібності. Творча особистість, якщо вона дійсно творча, в будь-який час і в будь-якій культурі буде жити створюючи в гармонії зі своєю культурою. За думкою Роджерса творча людина завжди зможе добре і творчо пристосувати як до нових, так і до існуючих умов. Але під пристосуванням К.Роджерс розуміє не конформізм    (який, як вважається, суперечить творчості), а адаптацію, як вимогу життя [79,с.244].

      Основним  джерелом творчості, за К.Роджерсом, являється  тенденція людини до актуалізації себе, потреби стати тим, що закладено в її потенціальності. Дочка К.Роджерса  - Н.Роджерс  поглибила ці думки, вважаючи що в кожному з нас закладена внутрішня тяга до конструктивної творчості. Творчість породжується всім нашим організмом ( а не тільки інтелектом, або мотивацією і т.д) – “творчість – це частина усього нашого єства, нашого тіла, нашого розуму, емоцій та духу” [80,с.165]. Н.Роджерс навіть зробила припущення, що коли наші творчі прагнення обмежуються, або заглушаються, ми захворюємо, стаємо напруженими, тупішаємо. Саме із-за цього люди починають звертатися до наркотиків та алкоголю, щоб прорватися до своєї творческості крізь обмеження та побудовані заборони (стереотипи).

      Віктор  Франкл пов’язує творчість зі смислом життя, оскільки прагнення до реалізації унікального смислу життя робить кожну людину унікальною творчою особистістю. В.Франкл метафорично порівнює початок життя з неоформленим “матеріалом” , якого в процесі життя стає все менше і менше. Життя, яке втрачає з часом все більше і більше свого “заготівельного матеріалу” , в кінці перетворюється в “чисту форму”. Тому людина дуже схожа на скульптора, який працює з безформним камінням для того, щоб його матеріал набував все більш зриму форму. Людина ліпить своє життя з того матеріалу, який дала доля: в творчості, переживаннях або стражданнях він створює цінності власного життя (смислові універсалії).  За В.Франклом саме цінності визначають основні шляхи, на яких людина може зробити своє життя осмисленим :

1. це те, що людина дає світу

   (творчість  та її результати);

2. це те, що людина бере від світу

(переживання  цінностей);

3. ті позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

     Відповідно  до цього відокремлюються три  групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення [90,с.193].

      В. Франкл визнає пріоритет цінностей  творчості, та вважає, що їх серцевину  становить праця, причому цінності та сенсу вона, на думку Франкла, набуває як внесок у суспільство, а  не просто як виконання певних функцій. Цінності творчості Франкл вважає найбільш природними та важливими, але не необхідними. Тільки третя група цінностей може зробити осмисленим життя навіть тоді, коли воно неплідне на творчість і небагате переживаннями.