Поняття, походження та розвиток держави і права

         Це зовсім не означало, що народні маси Англії були усунуті від боротьби. Селянство і міська біднота Англії брали активну участь у революції. Робітники, ремісники, незаможні селяни й орендарі, дрібні торговці та інші верстви населення винесли на собі основний тягар боротьби. Селянство і в Англії було основною бойовою силою революції. Але підкорити революцію своїм інтересам, реалізувати свої вимоги в процесі революційної боротьби, очолити революцію вони не змогли.

         Взагалі  в англійській буржуазній революції можна виявити три основних етапи розвитку. Річ у тім, що англійська революція була своєрідним прообразом французької. У парламенті часів революції легко розпізнати три ступені, яким у Франції відповідали Установчі збори, Законодавчі збори і Національний конвент.

      Були тут і партії, які виросли з різних дореволюційних пуританських сект і доповнили свої релігійні програми політичними вимогами. Так, противники короля — пуритани з початком революції розділилися на три самостійні політичні течії: пресвітеріан, індепендентів і левелерів.

       Пресвітеріанство було найпоміркованішим з цих угруповань. Воно становило праве крило революції і виражало інтереси великої буржуазії та земельної аристократії. Їх мета, як і конституціоналістів французької буржуазної революції, — встановлення конституційної монархії, обмеження сваволі короля і підкорення королівської влади парламенту.

      Індепенденти висловлювали сподівання середніх верств міської буржуазії і нового дворянства — джентрі. Вони теж прагнули встановлення конституційної монархії, але йшли у своїх намірах далі пресвітеріан, вимагали значно більших обмежень корони на користь парламенту.  

      Левелери — представники ремісників і вільного селянства — хотіли істотніших перетворень державного устрою, домагалися проголошення республіки і справжньої рівноправності громадян. Найбільш радикальна частина левелерів, так звані дигери, вимагала навіть знищення приватної власності і встановлення майнової рівності людей.

      У боротьбі цих політичних угруповань і позначилися основні етапи англійської буржуазної революції.

      Першим з них став етап встановлення конституційної монархії       (1640-1649 рр.). В Англії центром боротьби, керівником широкого антифеодального руху, що переріс у революцію, був скликаний у листопаді 1640 року королем Карлом І парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого. Цей парламент висунув ряд вимог: регулярне скликання сесій, ліквідація надзвичайних судових органів, контроль за урядом та ін. Король змушений був погодитися. П'ятнадцятаго лютого 1641 року Карл І підписує Трирічний акт, за яким перерви між сесіями парламенту не повинні були перевищувати трьох років. На випадок, коли це правило ігнорувалося королем, вводився досить складний порядок скликання парламенту всупереч волі монарха. Актом від 5 червня 1641 року про регулювання діяльності Таємної ради був ліквідований політичний трибунал англійського абсолютизму, який іменувався 3оряною палатою, а король та його Таємна рада втрачали свою колишню юрисдикцію. Слідом за цим було узаконено, що ніякий податок не можна стягувати без згоди парламенту. У 1642 році встановили незалежність суддів від корони та їх незмінність. Наступ парламенту визначив початок революції: у королівської влади відбиралися основні знаряддя самодержавства. Англія перетворювалася на конституційну монархію.

         Король відступав під натиском парламенту, який виражав вимоги революції, але разом з тим готувався до боротьби. У січні 1642 року Карл І разом із своїми прихильниками і частиною армії виїздить до Оксфорда, що стає центром контрреволюції. Дуже скоро між армією короля і військами парламенту починаються справжні воєнні дії. Спочатку успіх був на боці короля, бо в розпорядженні парламенту було лише неорганізоване ополчення графств. Але 1645 року на пропозицію Кромвеля було здійснено реорганізацію парламентської армії, завдяки чому виникла так звана Нова модель.

         Нова армія набиралася з вільник салян і ремісників, заміщення офіцерських посад стало доступним кожній здібній людині. Демократизація парламентської армії відразу посилила її боєздатність. Королівські війська були розбиті. Карл І тікає в Шотландію, але 1647 року шотландці видають його Довгому парламенту. Домовитися з королем парламент не мав змоги, Карл І був відданий до суду і 1649 року страчений.

      Так закінчився перший етап англійської буржуазної революції – період, коли політичне керівництво належало партії пресвітеріан. Було досягнуте обмеження королівської влади. Англія перетворилася на конституційну монархію. На цьому пресвітеріани вважали революцію закінченою і докладали всіх зусиль, щоб не допустити ії дальшого розгортання. Отже, цей період відповідає за своїм характером першому етапу буржуазної революції у Франції. На цей час розгорнулася гостра боротьба між основними політичними партіями революції — пресвітеріанами та індепендентами. Опора на армію, тимчасовий союз з левелерами дозволили індепендентам здобути перемогу і розвивати революцію далі.

      Другим етапом буржуазної революції в Англії було проголошення республіки (1649 — 1653 рр.). Індепенденти вигнали з парламенту пресвітеріан і стали провідною політичною силою. У січні 1649 року палата громад оголосила себе верховною владою англійської держави. Після страти короля Англія у травні 1649 року стає Республікою. Було скасоване королівське звання як небезпечне „для свободи, громадської безпеки і публічного інтересу народу”, ліквідована була і палата лордів.

      Верховна влада належала тепер палаті громад. Органом виконавчої влади стала Державна рада, яка відповідала за свою діяльність перед палатою общин. Цей етап нагадує період жирондистського правління у Франції. В Англії це був найвищий етап у розвитку революції.

      Класова суть цієї Республіки добре виявилася під час завоювання і пограбування Ірландії. Коли ірландці під впливом англійської буржуазної революції повстали, щоб добитися незалежності, індепенденти вирішили покарати ірландських заколотників. Улітку 1649 року Кромвель висадився в Ірландії і розпочав жорстоку розправу над повстанцями та грабіж ірландських земель.

      3 придушенням повстання в Ірландії почався спад англійської буржуазної революції, оскільки революційна армія після кривавої розправи над ірландським народом морально розклалася і перестала бути носієм революційних ідей. Реакційні елементи, які нажилися на придушенні ірландців, набирають тепер особливої сили. Англійська республіка при Кромвелі по суті розбилась об Ірландію.

      На цьому етапі індепендентська верхівка — буржуазія і джентрі бажають завершення революції. Але народні маси ще практично нічого істотного не здобули. Незадоволені наслідками революції, вони ладні були продовжити боротьбу за поглиблення революційних перетворень. Однак і левелери, і дигери, які були готові повести незаможне селянство і міські низи на боротьбу проти буржуазії і нового дворянства, були розгромлені і придушені. Ці революційні угруповання не змогли здобути перемоги, нав' язати революції власні інтереси, підкорити її своїй меті. Їх сил було обмаль, щоб хоч на короткий строк взяти владу до своїх рук. Страх перед народним рухом підштовхнув буржуазно-дворянський блок, який був при владі і став уже контрревволюційною силою, до встановлення режиму військової диктатури.

      Революція вступила в третій етап свого розвитку — період протекторату Кромвеля (1653 — 1658 рр.). З квітня 1653 року влада в країні фактично перебувала в руках генерала Кромвеля. Спочатку він намагався знайти підтримку своїм планам у парламенті, використати цей орган у своїх інтересах. Коли ж сподівання не здійснилися, Кромвель розігнав парламент.

      Шістнадцятого грудня 1653 року група офіцерів під керівництвом генерала Ламберта подала своєрідну конституцію — „Знаряддя управління”, яка й оформила режим протекторату. Відповідно до неї найвища законодавча влада в країні „зосереджується і перебуває в одній особі та народі, представленому в парламенті”.

      „Особа”, про яку йшлося, діставала найменування лорда-протектора. Йому надавалися надзвичайно широкі повноваження. Він очолював збройні сили, укладав договори з іншими державами, призначав на всі вищі посади, здійснював судові, адміністративні функції, видавав укази та ін. Згідно з цим актом лорд-протектор обирався на певний строк (ст. ХХХІІ), але тут же було обумовлено, що Олівер Кромвель „оголошується довічним лордом-протектором вільної держави Англії, Шотландії та Ірландії і володінь, що їм належать” (ст. ХХХІІІ).

      Парламент був однопалатний і збирався за указом лорда-протектора. Виборчі права надавалися особам, які мали на праві власності чи володіння „майно рухоме або нерухоме вартістю 200 фунтів стерлінгів” (ст. ХVІІІ). Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здійснювати разом з державною радою, кількість членів якої могла коливатися від тринадцяти до двадцяти одного. Іх призначення значною мірою залежало від волі лорда-протектора.

      Таким чином, „Знаряддя управління” забезпечило концентрацію влади в руках однієї особи, однак, закріплюючи положення про те, що всі землі „не повинні відчужуватись інакше, як за згодою парламенту”, та взявши під свій захист власність, придбану за часів революції (статті ХХХІ і ХХХІХ), Конституція викрила класову суть протекторату і виявила основну функцію, покладену на лорда-протектора, — захист інтересів земельних власників, великої буржуазії і нового дворянства.

      Витрати протекторату були величезні. Кромвель змушений був зберігати армію в розмірах воєнного часу, адже вона була йому основною опорою. У зв'язку з цим збирались у повному обсязі і податки воєнного часу, хоча війна вже закінчилася. Все це викликало загальне незадоволення політикою протекторату, яке безперервно зростало. У 1655 році в ряді міст Англії спалахнули заколоти роялістів. Активізувались і демократичні елементи — левелери, квакери. Кромвелю вдалося впоратися з цими виступами. З метою зміцнення своєї влади він установлює неприховану військову диктатуру.

      У 1655 році було запроваджено особливу систему місцевого управління. Було створено одинадцять військово-адміністративних округів на чолі з генерал-майорами. Кожен з них був по суті протектором у мініатюрі. Генерал-майори командували міліцією округу, контролювали оподаткування, здійснювали нагляд за нравами та ін.

      Як внутрішня (збереження церковної десятини, підтримка огороджування, захист приватної власності), так і зовнішня (створення колоніальної імперії) політика протекторату цілком улаштовувала панівні класи Англії. І все-таки 1657 року парламент звернувся до Кромвеля з проханням прийняти титул короля, бо „титул протектора зовсім невідомий англійському праву, а сан короля існував протягом багатьох століть”. У такий спосіб буржуазія і нове дворянство прагнули зміцнити та закріпити порядок, що склався, використати старі державні форми.

      Хоча Кромвель і не дав згоди на цю пропозицію, титул протектора було оголошено спадковим у його родині. Було поновлено верхню палату англійського парламенту.

         Порівняльний аналіз історії двох революцій — англійської та французької — дозволяє зробити деякі висновки. Незважаючи на те що англійська революція, як і французька, також пройшла три етапи, в її розвитку були істотні відмінності. Хоча на перших двох етапах історії розвиток англійської і французької революцій ішов по висхідній (конституційна монархія, республіка), буржуазна революція в Англії не досягла кульмінаційної точки піднесення і була припинена на третьому етапі. Тут не було періоду, подібного якобінській диктатурі у Франції. Протекторат Кромвеля обірвав подальший розвиток революції, збереглися лише ті її завоювання, які були вигідні буржуазії і новому дворянству, було забезпечено захист цих класів як від замахів роялістів, так і від революційного руху народних мас. Можна сказати, що в цьому розумінні протекторат Кромвеля відіграв роль „термідору” в англійській буржуазній революції.

         Що ж стосується буржуазного  права. то основні його принципові риси легко прослідкувати уже на прикладі „Декларації прав людини і громадянина” (серпень 1789 р.) — одного з перших документів Великої французької революції:

    1. 3рівняння в громадянських правах усіх людей, незалежно від походження. Гарантом цих прав виступає держава, більше того — громадяни мають право на „опір гніту” ⁶. Головним правом людини виступає її особиста свобода та безпека.

    2. Верховна влада в державі належить народу. Прийняття та відміна законів, схвалення основ внутрішньої і зовнішньої політики тощо є прерогативою виборних народних представництв ⁷.

    3. Поняття свободи тлумачиться як дозвіл чинити будь-які дії, не заборонені законом. Оскільки закони приймаються в інтересах усього населення, довільні обмеження в інтересах вузьких соціальних груп (землевласників-феодалів, верхівки цехів і гільдій тощо) стають неможливими в принципі. Це сприяє розвитку продуктивних сил і гарантує вільний розвиток особистості.

    4. Усі громадяни рівні перед законом, ця рівність поширюється і на можливості доступу до заміщення державних посад ⁸. Практика заміщення вищих державних чи військових посад представниками виключно вищих класів (дворянства та духовенства) — нелегітимна.

    5. У галузі карного права вводилися презумпція невинності ⁹, відповідальність виключно за дії, передбачені як карані законом („нема злочину, не вказаного у законі”) та відповідальність винятково в рамках санкцій, що їх встановлює закон — не більше і не менше.

    6. Громадянам гарантувалися буржуазні свободи думки, слова і друку, обмежені погрозою „відповідальності за зловживання цими свободами”.

    7. Подібно до Англії, громадянам було надано право брати участь у визначенні розмірів оподаткування та право притягнення до звіту і відповідальності посадових осіб.

    8. Заключна стаття 17 Декларації оголошувала недоторканність та священність приватної власності, рівний захист прав власності усім членам суспільства.

         Роблячи висновки, можна сказати,  що характерними рисами держави буржуазного типу є:

   1) правове закріплення формальної рівності громадян перед законом;

2) проголошення законності;  
3) визнання особистих і політичних прав людини;