Поняття, походження та розвиток держави і права

         Правового регулювання, у повному розумінні цього слова, зовсім нема там, де не забезпечені права людини, законодавчі заборони на станові привілеї або їх соціальні аналоги та не дотримують юридичних гарантій активного громадянства.

         Право — це система загальнообов'язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально-неоднорідного суспільства, встановлюють права й обов' язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

         Повніше  визначення  сутності права дав учений-юрист С. С. Алєксєєв: право — це система норм, виражених у законах, інших визнаних державою джерелах, що є загальнообов'язковим, нормативно-державним критерієм правомірно дозволеної (а також забороненої, рекомендованої) поведінки².

         Визначень (трактувань) поняття права в науці існує дуже багато. І це закономірно, тому що до розуміння сутності права застосовують різні підходи. Крім того, ніяке  визначення (дефініція) не в змозі охопити всі ознаки права.

         До його основних ознак, характерних рис науковці  відносять:

• право — явище суспільне. Воно виникає на певному етапі суспільного розвитку як його продукт;
• право виступає регулятором соціально значимої поведінки людини і є різновидом соціальних норм, що узгоджує поведінку між людьми та їх об'єднаннями;
• право за своєю сутністю є, в масштабі всього суспільства, засобом (формою) соціального компромісу, встановлення паритету соціальних інтересів;
• право — це формально виражені норми, які свій зовнішній вияв знаходять у його джерелах (формах);
• право як особливий різновид соціальних норм наділене якісною нормативністю, що діє як типовий регулятор олнотипних ситуацій, передбачених цими нормами, без обмеження кількості застосувань. Нормативність формується як результат узагальнення і фіксації сталих, повторюваних соціально корисних відносин, вчинків людей;
• зміст права визначається потребами суспільного розвитку, інтересами учасників відносин, вираженими в їх свідомості;
• право є цілісною системою взаємозв'язаних структурних елементів (інститути, галузі);
• право — це інтелектуально-вольовий регулятор поведінки. Воно має не тільки спеціально-юридичний або правовий механізм дії, а й психологічний. Право не може регулювати поведінку інакше як через свідомість і волю людини. У певній мірі право можна розглядати як інформаційну систему, наділену інформацією владного характеру, яка після усвідомлення перетворюється на волю і поведінку суб' єктів;
• право є загальнообов' язковим. На відміну від інших соціальних норм, воно репрезентує загальнодержавну нормативну систему, вимоги якої, без винятків, обов' язкові для всіх членів суспільства;
• праву характерна чітка регламентація. Процедура як регламентований порядок, що у певній мірі характерний і для інших соціальних регуляторів для права має глибинніші засади. Система права включає певні процедурні галузі, які стосуються реалізації і вироблення юридичних норм;
• право тісно пов'язано з державою. Держава виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у нормативноправових актах, а згодом здійснює контроль за виконанням цих приписі в, забезпечуючи, в необхідних випадках, їх примусову реал ізаці ю;
• право базується на принципі рівності. Цей принцип передбачає рівність вимог нормативних приписів до всіх учасників суспільних відносин незалежно від індивідуальних властивостей (принцип формальної рівності).

         Отже, враховуючи вищенаведені ознаки, можна сформулювати дефініцію: право — це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу на основі встановлення рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог  всіх верств населення.

         Це ще раз підтверджує існування у визначенні сутності права багатоманітності, або плюралізму. Різні пішоходи до встановлення сутності права є закономірнич і позитивним явищем. Вони дають змогу всебічно найбільш повно встановити уявлення про право.

         Що ж стосується концепцій  права, то однією з перших концепцій права стала теологічна теорія,  суть якої полягає в тому, що найдавніші суспільства будь-яке явище  (як природне, так і соціальне) пов'язували з його божественним походженням.

     У працях Сократа, Платона, Арістотеля    простежуються    зародки   іншої

теорії — теорії, згідно з якою розум людини визнається джерелом права такою же мірою, як і божественний його початок.

     3 початку ХVII ст. теологічний напрям починає поступатись першістю гуманістичним та світським теоріям.

     До таких теорій насамперед належить теорія природного права (засновник — Гуго Гроцій). Суть теорії — природне право, тобто право, яке „узгоджене з природою суспільства розумних істот”, не може бути обумовлене ні часом, ні місцем, а також ніким не може бути змінено.

     Наприкінці ХVII — на початку ХІХ ст. виникає історична школа права (Г.Гуго, К.Ф. Савін'ї, Г.Ф. Пухта). Прибічники цієї теорії заперечували існування природного права. Позитивне право, за їх судженнями, є закономірним історичним „продуктом народного життя”.

     У ХVIII ст. І. Кант (в цілому — послідовник теорії природного права) висуває теорію практичного розуму: чини так, щоб твоя свобода не перешкоджала свободі всіх і кожного.

     У другій половині ХІХ ст. склалася позитивна теорія права (І. Бентам). Розробники позитивної теорії стверджували принципи свідомого "створення" права законодавцем.

     Теорія  нормативістів, або „чиста теорія права” походить з Австрії. ЇЇ засновником був Г. Кельзен, який уявляв право у вигляді своєрідної піраміди, в основі якої лежать індивідуальні акти, судові рішення і, навіть, конкретні угоди. На вершині піраміди знаходиться ”основна норма”, яка не потребує ні соціального, ні морального пояснення — вона виводиться логічно і є найвищим критерієм пізнання права.

      У ІІ половині ХІХ ст. набули поширення соціалістичні та комуністичні вчення (в тому числі марксизм та ленінізм) та так  звані лівосоціалістичні погляди (анархізм).

      Сучасні ж концепції права можна звести до таких трьох підходів:

  1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов' язкові норми. права, обов' язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності³. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

  2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права⁴; право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

  3. Соцiологічний: вихідна форма буття права — правовiдносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його „дія” у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів⁵.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      РОЗДІЛ  ІІ  Еволюція держави  та права

      2.1 Розвиток держави  і права в період  рабовласницького  ладу

         Еволюція первісно-общинного суспільства  призвела до того, що воно розкололося  на групи людей (класи) з  різним майновим станом і різними, подекуди протилежними, інтересами.

         3'являється об'єктивна необхідність у новій організації, здатній вирішувати проблеми і конфлікти в суспільстві. На зміну первіснообщинному ладу приходить держава. Органи родового (общинного) управління замінюються органами державного апарату, виникає державна влада, яка виступає захисником панівних верств суспільства. Державна влада поширюється на всіх, хто проживає на визначеній кордонами території, незалежно від національності, й виступає як офіційний представник суспільства.

         Водночас із виникненням держави відбувався процес формування права. Соціальні норми, що існували, стають непридатними у класовому суспільстві. Спочатку право складалося з трансформованих звичаїв та окремих судових рішень, яким панівний клас надавав значення загальнообов' язкової норми. 3годом, із становленням і зміцненням центральних органів державної влади, основним засобом формування правової системи стають акти (правила поведінки), які видаються цими органами і виражають інтереси домінуючих у країні верст суспільства.

         3гідно із класовим історико-матеріалістичним вченням, кожному типу виробничих відносин відповідає історичний тип держави і права з характерними рисами та особливостями.

        Відомі такі історичні типи держави та права: 1) рабовласницький; 2)феодальний; 3) буржуазний; 4) соціалістичний; 5) сучасний.

         Отже,  розглянемо рабовласницький  період розвитку держави та  права.

      Рабовласницька держава — найдавніша держава, що виникла у IV-III тисячолітті до н. е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон). У VIII-VII тисячолітті до н. е. виникли рабовласницькі держави в Європі (Греція, Рим). Особливого розвитку виробничих відносин система рабовласницьких держав досягла в Стародавній Греції, Римі. Вільні люди – рабовласники. У цих державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка; найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні режими — авторитарний, деспотичний. Закріплювалася соціальна нерівність. Абсолютно безправними були чужинці, а рабів не визнавали суб' єктами права, вони були як знаряддя праці. У цей період розроблені демократичні  норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму, що увійшли до світової скарбниці.

         Докладніше розглянемо цей період, охарактеризувавши рабовласницький  Єгипет.

         Головною господарською і суспільною ланкою Єгипту тривалий час залишалася громада. Існували громадські ради, які  виконували адміністративну, господарську і судову функції. На чолі держави стояв фараон, чия влада була безмежною, а вiн сам вважався особою божественного походження. Фараони навіть одружувалися з міркувань влади на рідних сестрах, щоб не втрачати чистоту крові. Вони мали титул царів Верхнього (Південного) і Нижнього (Північного) Єгипту і носили дві корони — білу і червону. Найближчим помічником фараона був візир „джаті”, якому підпорядковувалися начальники окремих „домів”, тобто управлінь. В країні існуваіо лекілька таких „домів”: хлібний, золотий, виноградників. рахунку биків, військовий, жертвоприношень. Візир, крім того, був головним скарбником, верховним суддею та керівником усіх суспільних „царських” робіт. Розподілом працівників на ці „царські роботи” відали вже згадані ради місцевих грамад. Збором і внесенням податків у скарбницю теж відали громадські ради, але процес цей суворо контролювався чисельним чиновницьким апаратом. У штабі кожного з „домів” нараховувалися сотні чиновників-писців.

         Рабство в Єгипті звично трималося на військовополонених. Фараони здійснювали завойовницькі походи на Сирійський півострів, у Нубію.

         Важливе місце в системі державного механізму займали жерці, чиї функції не обмежувалися власне релігією. Жрецтво проповідувало святість особи фараона, божественне походження і незмінність його влади на землі. Будь-які спроби сумніву суворо переслідувалися жерцями, тобто по суті це була своєрідна політична поліція. 3 іншого боку, жерці прагнули при нагоді відтіснити фараона від влади, не допускаючи, щоб на престолі перебувала людина, нездатна виконувати свої державницькі функції. Так, після 30-ти років правління фараон на знак придатності мусив зі зброєю пробігти певну дистанцію, яка символізувала Верхній і Нижній Єгипет.

         Місцеве управління очолювали царські чиновники (номархи). В їхніх руках перебувала місцева адміністрація і судова влада, власні загони воїнів та поліція. Ослаблення влади фараона призводило до зміцнення їх позицій, залежність від центру ставала лише номінальною. Вже в добу Давнього царства армія була самостійною, управління нею здійснював „дім зброї”. На привілейованому становищі перебувала особиста охорона фараона. 3а свою службу військові отримували земельні наділи, які оброблялися рабами. Військові жили в окремих поселеннях, своєрідних гарнізонних містечках.

         Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до  базису — азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараону, який передавав її у тимчасове або постійне володіння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як наприклад, будівництво пірамід тощо.

         У І тис. до н. е. земля стає предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатського способу виробництва.

         Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. Існували договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

         Сім’я характеризується пережитками матріархату, становище жінки в сім'ї високе. Шлюб укладався через договір, причому жінка зберігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями.