Поняття, походження та розвиток держави і права

         Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які якраз і очолювалися візиром. В період Нового царства судова влада здійснювалася особливими судовими колегіями-кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вважався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поширеним явищем. 3а хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади.

         Серед видів злочину виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна кара, членоушкодження, ув'язнення, примусові роботи, штраф, виставлення біля ганебного стовпа. Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію. Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не кажучи уже про повстання. Смерть наступала і за злочини проти релігії, наприклад, за убивство звичайної кішки, яка вважалася священною твариною. 3гвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголошення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що „провинився”.

         Підсумовуючи, можна сказати, що для рабовласницького типу держави і права характерні такі ознаки:

1) поділ суспільства на вільних і рабів;

  2) відсутність у рабів елементарних людських прав („розмовляюче знаряддя”);

  3) панівна роль у середовищі вільних великих землевласників та військової верхівки;

  4) зневажання фізичної праці, що вважалася таланом невільників;

  5) переважно автократичний та олігархічний характер політичних режимів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  2.2 Держава і право  в період феодалізму

         Феодальні держави  виникають в Європі в V-VI ст. н. е.  на основі рабовласницьких держав, що потерпіли крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності, відносин сюзеренітету-васалітету; визнання селян, міщан людьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення монополії феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю як основи суспільства. Формами держави були ранньофеодальна монархія, представницька монархія, абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право — жорстоке, відверто класове, неузгоджене,  значний вплив у якому мали релігійно-правові норми.

         Зупинимось на характеристиці  феодальної держави Франків та  Франції.

       Перiод феолалiзму в країнах Європи охоплює значний проміжок часу. Внаслідок цього феодальна держава і право, які не залишаються незмінними протягом феодальної епохи, потребують додаткової періодизації.

      Що стосується європейських держав, то доцільним буде виділення трьох основних етапів, у межах яких проявлялися загальні закономірності їх державно-правового розвитку:

1) період ранньофеодальної  монархії;  
2) період станово-представницької монархії;  
3) період абсолютної монархії.

         Кожному з цих періодів були властиві свої характерні риси, свої особливості.

       Ранньофеодальна монархія — це  період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Вона охоплює повністю всю історію держави Франків (VІ-ІХ ст.), а також перший період в історії феодальної Анлії, феодальної Франції, феодальної Німеччини, який тривав з ІХ до ХІІІ століття. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальної Болгарії (VІІ-ХІV ст.) та Сербії (ХІІ — ХІV ст.), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ-ХІV ст.) та Чехії (Х-ХІV ст).

Формування  і розвиток феодальних суспільно-економічних  відиосии. В умовах ранньофеодальної монархії проходить утвердження феодальної системи. Відбувається розвиток феодальної власності на землю. Вільний від усяких обов'язків і повинностей алод поступався місцем бенефіцію — умовній службовій власності на землю, та спадковому феоду, власник якого теж повинен був служити своєму сюзерену. Одночасно відбувається соціальне розшарування, формування панівної верстви феодалів-землевласників і пригнобленого феодально-залежного, а потім і покріпаченого селянства.

         Сутність сюзеренітету-васалітету. За рахунок злиття старої родоплемінної  аристократії і нової знаті,  яка отримувала від короля земельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства — феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.

       Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Так, у Франції верхівку цієї ієрархічної драбини займав король. Далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віюнти і, нарешті, шевальє. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.

         В основу зв'язків між сюзереном  (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме — наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

      Взаємовідносини між сюзереном  і васалом оформлялися у вигляді  договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні права та обов' язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з ХІ століття складав сорок днів на рік. Васал таюж брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внески (викуп сюзерена їз полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадюємцем певної суми грошей (рельєфу).

        Період ранньофеодальної монархії — це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління — феодальних королівств.

      Так, досить чітко можна простежити  процес утворення феодальної державності на прикладі Франкського королівства. Падіння Риму і завоювання Галлії північно-германськими племенами стали могутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необхідного для організації управління завойованою територією та для ії захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, влада якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію держави. Саме таким правителем був Хлодвіг (481 — 511 рр.) — перший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав досить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов' язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т.д. Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружинники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед них виділяється майордом (старший у домі) — головний управитель королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміністрації. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій відає королівською документацією, камерарій стежить за надходженнями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як королівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищого духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королівської адміністрації, звісно, не було.

         Протягом якогось часу в управлінні  державою зберігалися пережитки родоплемінного устрою. Так, на зміну загальноплемінним народним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які виконували як адміністративні, так і судові функції.

         Переворот 753 року, що його здійснив  майордом Карл Мартелл, відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могутності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 рр.), який був коронований у Римі в 800 році як імператор.

         Значну роль у посиленні королівської влади за часів правління Каролінгів відіграла військова реформа Карла Мартелла, який створив нове феодальне ополчення, що знаходилось у повній залежності від монарха. Нове кінне військо складалося з власників умовних довірчих земельних пожалувань — бенефіціїв, які надавалися королем феодалам за військову службу.    

         Міста і міське самоврядування. Розвиток феодального суспільства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили в Х — ХІ століттях передумови для відособлення міста від села. Міста стали центрами товарного виробництва і торгівлі у феодальному суспільстві.

         Виникаючи на землях світських  чи духовних феодалів або на  землях юролівського домена, міста підпадали під юрисдикцію феодальних сеньйорів. Вони вважалися власністю феодалів і були зобов'язані відбувати різноманітні повинності на користь своїх сеньйорів. Це викликало напружену боротьбу між містами і феодалами-землевласниками, яка визначила основний напрям політичного розвитку середньовічних міст.

         Перехід до станово-представницької  монархії. Другий період в історії феодальної державності охоплює ХІІ-ХV століття. Економічний прогрес, який розпочався ще в попередній період, вів до розвитку ремесла, торгівлі, поширенню товарногрошових відносин. На цій основі міцнішають зв'язки між окремими районами, з'являєгься спеціалізація виробництва в різних регіонах, успішно розвиваються феодальні міста, які були на той час осереддям  ремесла і торгівлі.  

         Істотно змінюється економічний вигляд європейських держав. За часів хрестових походів до Європи надходила сила-силенна нових товарів: шовк, ситець, оксамит, килими і т.д. 3'являються нові продукти: прянощі, новий одяг. Розвиваються нові види ремісничого виробництва. Все це пробуджувало в землевласника інтерес до заміни продуктової ренти і панщини грошовим чиншем, до нового зростання поборів з селян та городян.

         Всі ці зміни знаходили свій  конкретний прояв в історії  феодальних країн Європи. Міста Франції посилюють боротьбу за свої права, шукають підтримки з боку королівської влади. А інтереси короля і населення міст багато в чому збігалися. Королівська влада прагнула єдності країни, але й міста мали таку потребу. Король намагався обмежити владу феодальних магнатів. Того ж хотіли і міста. На цій основі утворювався союз між королівською владою і містами, за яким мешканці міст давали королю гроші, а король захищав їх від утисків.

         Розвиток економіки спричиняв  зміни у суспільному устрої. На перше  місце виходять середні і дрібні землевласники, впливовим  стає лицарство — дворянство, набуває соціальної сили міське населення. В європейських країнах формуються феодальні стани. Нові форми господарської діяльності, піднесення міст, посилення королівської  влади приводять до більш чіткого, ніж раніше, розмежування інтересів.

         Країною класичного розвитку  була Франція де чітко визначилися три внутрішньо консолідовані стани: духівництво, дворянство і міщани.

         Станово-представницькі установи. Всюди на другому етапі розвитку феодальної державності оформлюються специфічні станово-представницькі установи, які включали до свого складу представників основних станів: духівництва, дворянства і міщан. Королівська влада не тільки мала потребу в їх підтримці, але певною мірою залежала від них і була змушена зважати на інтереси цих станів.

         Класичним зразком такої установи  були Генеральні штати Франції,  які вперше були скликані у  1302 році. Приводом для їх скликання стало зіткнення короля Філіппа IV з Папою Римським. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи, герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з'являлися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворянстьа і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або призначені королівськими чиновниками.

         Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, визначалися королем. Генеральні штати скликалися для того, щоб з'ясувати думку станів щодо миру або війни, у зв' язку з підписанням міжнародних договорів і т.д. Але найчастіше король звертався до Генеральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Спроби Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові або законодавчі повноваження успіху не мали.