Соціальний захист літніх людей

Система соціально-культурного обслуговування та утримання поділена сьогодні на два основних сектори — державний і недержавний. Це — обласні, муніципальні, районні управління і відділи культури. Недержавними формами соціально-культурного обслуговування займаються суспільні об’єднання, в тому числі професійні асоціації, благодійні та релігійні організації. Виконуючи «соціально-культурне замовлення», суспільні формування шукають конкретні шляхи виходу суспільства з серйозної політичної, економічної та духовної кризи. За функціональною ознакою ці формування можна класифікувати: перша група — державні і суспільні служби соціального захисту і соціальної допомоги, друга група — багаточисленна мережа центрів і служб соціально-медичної реабілітації, третя група — центри і служби психологічної допомоги, четверта група - державно-суспільна система утримання і виховання, п’ята — неформальні групи та об’єднання різних соціальних і вікових груп, шоста — товариства та асоціації професійних працівників соціальної сфери, сьома — товариства та об’єднання осіб, які потребують соціальної допомоги і підтримки, восьма - різноманітні навчально-розвиваючі та соціально-просвітницькі центри й інститути.

Потужною соціальною, правовою, медико-реабілітаційною, психологічною та культурницькою діяльністю займаються Фонд соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни (створений відповідно до указу Президента України від 20. 04. 1995.), Всеукраїнська благодійна організація інвалідів та пенсіонерів «Обличчям до істини»,Спілка колишніх в’язнів фашизму-жертв нацизму, Громадська організація «Турбота про літніх в Україні», Благодійний фонд «За виживання» (працює вже 12 років), Благодійний фонд «Ветеран преси», Громадська організація «Асоціація психодрами», Союз організацій інвалідів України, Київська організація незрячих юристів, Товариство Червоного хреста України (здійснює 10 цільових гуманітарних програм), Союз православних братств України, Ліга розвитку людини, Громадська фізкультурно-оздоровча і реабілітаційна організація інвалідів ЧАЕС «Здравобор» та ін.

Так, Українське товариство глухих (існує  з 1926 р.) є організаційно-методичним та інформаційно-реабілітаційним центром з обслуговування інвалідів по слуху, яких у Києві близько 5 тис. (всього 60 тис. членів УТОГ, які мешкають в Україні). До структурних підрозділів культурного центру УТОГ відносяться: професійний театр нечуючих (30 р.), 32 роки існує музей історії глухих України, бібліотека з книжковим фондом понад 28 тис. примірників, картинна галерея нечуючих художників, літній майданчик з рекреаційною зоною для відпочинку і спілкування, телекомунікаційний центр з функціональними можливостями у трьох залах центру та ін. У Центрі працюють більше 30 творчих об’єднань, клубів за інтересами, в які входять нечуючі художники, туристи, шахматисти та ін. Українське товариство сліпих (існує з 1925 р.) здійснює соціально-трудову та медичну реабілітіцію незрячих.

Спілкою Самаритян України створено Центр соціальної допомоги, де надається всебічна допомога та здійснюється інноваційна практична діяльність у сфері соціального захисту малозахищених верств населення. Впроваджено новий проект «Мобільна швидка допомога». За даними досліджень Інституту Геронтології АМН, 12% всіх людей похилого віку та 25–30% старих людей прикуті до ліжка (5). Так, лише в Києві державні соціальні служби обслуговують 50 тис. людей на дому [ 24 ].

Проблеми організації вільного часу людей похилого віку та реалізації їх рекреаційно-розвиваючого потенціалу є актуальними сьогодні для багатьох розвинених країн світу. Так, починаючи з 1990 р. населення людей похилого віку в Америці збільшилося більше, ніж втричі, з 1% в 1900 до 12,8% (33,9 мільйона в 1996 (за даними ААRР і Управління зі справ старіння, 1997). Передбачається, що в період 2010 — 2030 р.р., населення віком від 65 і старіше сягне 75% (більше, ніж 69 мільйонів). Оскільки населення в Америці продовжує старіти, мають відбутися функціональні зміни в структурі життєдіяльності людей, побуту, сім’ї, роботи і дозвілля. І помітну роль у цих процесах відіграють державні і недержавні, в т. ч. громадські, неприбуткові, благодійні, комерційні та релігійні організації [ 30 ].

В будинках-інтернатах загального типу (для людей похилого віку та інвалідів) проводиться робота з соціально-психологічної адаптації людей похилого віку до нових для них умов, самоідентифікації особистості.

Вивчаються їх особливості, звички, інтереси, установки; їх потреби у трудовій зайнятості; переваги у змістовному дозвіллі тощо. Спеціалісти галузі «терапії рекреацієй» визнають, зокрема, що одним із засобів такої терапії може стати перебування в колі найбільш пам’ятних предметів (речей), реліквій. Особливі речі та майно з їх символічним значенням та асоціаціями можуть допомогти старим людям пристосуватись до нового оточуючого середовища, полегшити адаптацію, забезпечити комфортність перебування, почуття належності і цілісність інтегрованої особистості. Виділяють загальні та особистісно-характерні категорії значень, які мають відношення до особливого майна. Часто літні люди ідентифікують себе з дорогими для них речами та майном (фотографіями, виробами релігійного характеру, коштовностями, меблями, зразками візуального мистецтва та ін.). Досвід вивчення проблем старих людей, які проживають в будинках-інтернатах, показує більш високе задоволення життям у тих, хто зберігає деякі предмети і речі. Виникають форми спілкування, які раніше не практикувалися. В центрах опіки США вже стало традицією створювати спеціальні виставкові вітрини в кімнатах активного відпочинку, де особливі речі є доступними для огляду і в той же час надійно захищені. Вони використовуються під час спільної діяльності людей похилого віку, їх активного відпочинку, а також для оцінки цього досвіду.

3.2. Фактори оптимізації організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні

Прискорене старіння населення  України є найнагальнішою демографічною  проблемою сучасності. Являючи собою  в цілому безумовне надбання останнього століття, воно генерує цілий комплекс соціальних, економічних, політичних та культурних проблем. На Другій Всесвітній Асамблеї ООН по старінню, яка відбулась 8-12 квітня 2007 року в Мадриді, були узагальнені проблеми світової спільноти, пов'язані з глобальним процесом збільшення чисельності літніх людей на нашій планеті, та розроблені міжнародні принципи забезпечення соціального розвитку в умовах демографічного старіння. Головними з цих принципів є повна реалізація людських прав і свобод літньої людини; знищення бідності та досягнення забезпеченої старості; підтримка літніх людей у їх участі в економічному і соціальному житті суспільства; всебічний розвиток системи соціального захисту осіб похилого віку; визнання вирішальної важливості сім'ї, міжпоколінного взаємозв'язку та солідарності для всього соціального розвитку.

Існує тенденція малювати старіння населення як глобальну загрозу  майбутньому. За висновками деяких дослідників, подальший розвиток цього процесу  може ініціювати кризу, яка поглине  всю світову економіку. Така криза  через скорочення матеріальних ресурсів суспільства у забезпеченні для всіх громадян необхідного рівня свободи І незалежності може стати серйозною загрозою демократії. Чи в змозі Україна протистояти "кризі старіння" та здійснювати подальший соціальний розвиток з дотриманням принципів забезпечення гідної старості для всіх своїх громадян? З огляду на сучасне становище осіб похилого віку в нашій державі це запитання поки що залишається без відповіді.

В Україні у середині 90-х рр. минулого століття понад 70% сімей знаходились  за межею бідності, а доходи більшості з решти ледь перевищували прожитковий мінімум. Особливо беззахисними перед лицем труднощів суспільної трансформації опинились люди похилого віку. Бідність населення похилого віку поглиблюється відсутністю можливості для цього контингенту заробити гроші на оплачуваній роботі. Різний спосіб світосприйняття, відмінності у життєвих позиціях та ставленні до суспільних перетворень можуть стати підґрунтям для серйозного соціального конфлікту між поколіннями. Для літніх людей розвиток такого конфлікту загрожує посиленням соціальної ізоляції, перетворенням стариків у соціальних парій, безглуздо споживаючих суспільні ресурси.

Основним середовищем соціальної інтеграції літніх людей є сім'я. У свою чергу, проблемами сім'ї в  цьому контексті залишаються  матеріальне та функціональне забезпечення такої інтеграції. Демографічні реалії сьогодення змушують замислитись над перспективою надання залежним контингентам старшого віку необхідного піклування з боку молодших поколінь родичів, оскільки кількість осіб, які потенційно мають надавати матеріальну та функціональну підтримку особам похилого віку, у населенні зменшується, а число тих, хто за віком таку підтримку мають отримувати - відповідно збільшується.

В таких умовах слід очікувати, що у перспективі життєзбереження найстарших і найзалежніших контингентів дедалі важчим тягарем тиснутиме на суспільну систему соціального забезпечення. В цьому контексті проблема нестачі коштів, посилена нестачею необхідних матеріальних та професійних ресурсів у сфері соціальної підтримки перестарілих, для України, враховуючи нинішній стан її економіки, у найближчому майбутньому може дійсно реалізуватись у економічну "кризу старіння".

Перехід до ринкової економіки вимагає  реструктуризації системи соціальної підтримки осіб похилого віку на плюралістичних засадах. Оскільки зараз цілком очевидно, що державний сектор соціального захисту неспроможний надалі задовольняти всі потреби населення похилого віку, економічна політика у сфері соціальної підтримки перестарілих має бути спрямована на розвиток збалансованої змішаної економіки такої системи.

Якою ж має бути демографічна політика в умовах прискореного старіння населення України? Для втілення популярної зараз на Заході концепції  успішного старіння у реальну  політику щодо населення похилого віку необхідне, передусім, створення відповідних економічних передумов. Йдеться про досягнення такого рівня добробуту в державі, коли участь особи похилого віку в економічній і позаекономічній діяльності визначається лише її персональним вибором, а суспільство є настільки ресурсозабезпеченим, що в змозі надати найширший спектр можливостей для реалізації цього вибору. На жаль, такий рівень добробуту в Україні ще тривалий час залишатиметься недосяжним. Втім, сучасний стан економіки нашої держави, або, як її визначають деякі українські демографи, соціально-економічної руїни несе в собі певний потенціал розвитку, вільного від матеріальних і ідеологічних пут минулого, коли будь-яка ініціатива має рівні шанси реалізації, а набутий досвід - власний і чужий, є запорукою мінімізації ризику помилок.

При реформуванні пенсійної системи  необхідно перейти від пенсійного забезпечення до пенсійного страхування, що підвищує роль особистих зусиль людини в нагромадженні пенсійних  коштів, у впровадженні трьохрівневого пенсійного забезпечення:

Перший – солідарна система, що діє і зараз: працююче покоління перераховує внески в Пенсійний фонд, за рахунок цих коштів фінансуються виплати нинішнім пенсіонерам трудових пенсій. Вона буде змінена, але залишається основною складовою пенсійної системи.

Другий – обов'язкова державна накопичувальна система. Це зовсім новий підхід до "заробляння" пенсій: передбачається, що частина пенсійних внесків працюючого буде накопичуватися на його персональному пенсійному рахунку.

Третій – добровільне пенсійне страхування в недержавних фондах. Це додатковий рівень пенсійної системи, який допускає, що людина з великими заробітками зможе не тільки скористатися державними гарантіями (які їй нададуть перші два рівні), але й збільшити свою майбутню пенсію за рахунок самостійних вкладів. Для цього пропонується створити систему недержавних пенсійних фондів, діяльність яких на першому етапі повинна буде контролювати держава.

Важливою особливістю пенсійної  реформи є те, що вона повинна  бути спрямована насамперед на встановлення статусу пенсій, як виплат, зв'язаних з трудовим внеском, і встановлення диференційованого підходу у визначенні розміру виплат в залежності від тривалості страхового стажу і розміру внесків у Пенсійний фонд.

Пенсійна реформа в Україні  повинна досягти таких цілей:

- встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і виробничого стажу;

- залучити громадян до заощадження коштів на старість;

- створити ефективну і дієздатну систему адміністративного керування в пенсійному забезпеченні;

- забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;

- забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;

- підвищити рівень життя пенсіонерів.

У процесі реформування пенсійної  системи необхідно передбачити  перехід до пенсійного забезпечення на страховій основі з встановленням трудових пенсій за рахунок страхових внесків. Потреба в створенні персоніфікованого обліку обумовлена необхідністю встановлення соціальної справедливості при визначенні розміру пенсій кожному працюючому відповідно до результатів його роботи й особистих внесків у Пенсійний фонд.

Громадянам повинні бути створені умови для гарантованого одержання  від Пенсійного фонду на їх запит  об'єктивних довідок про розмір заробітку  і суму страхових внесків. Крім цього, громадяни будуть позбавлені незручностей і труднощів, які виникають нині у процесі оформлення документів для призначення пенсії.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.01 р. No794 визначено, що уже починаючи з 1 липня 2002 р. призначення пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" буде здійснюватися з заробітної плати особи за період роботи після 1 липня 2000 року за даними персоніфікованого обліку.

Одним з етапів пенсійного реформування, поряд з впровадженням персоніфікованого  обліку, є передача функцій призначення і виплати пенсій органам Пенсійного фонду.

В Україні досі діє солідарна  система державного пенсійного забезпечення. Із заробітної платні всіх, хто працює, здійснюють відрахування до Пенсійного фонду, а потім намагаються розподілити їх серед пенсіонерів.

Головними чинниками, що створюють  кризову ситуацію є:

- зростання заборгованості підприємств призводить до стрімкого зменшення відрахувань до Пенсійного фонду. Високі ставки пенсійних внесків (податок у фонд оплати праці у розмірі 32%, що сплачується працедавцями, та податок із заробітної платні кожного працівника у розмірі 1-2%) спонукають підприємства до перенесення частини прибутків у тіньовий сектор економіки [1, 2-3.]. За офіційними даними, лише 16 з 22,4 млн. працівників регулярно перераховують внески до Пенсійного фонду України [2, 18.]. Натомість альтернативних джерел фінансування не існує ;