Соціальний захист літніх людей

- у державі встановлено надто багато спеціальних видів пенсій, зокрема за вислугу років. Нерідко пільги є необґрунтованими, особливо для величезної кількості "пільговиків"(до яких належать державні службовці, війсковослужбовці, службовці МВС, прокуратури, судів та інші. До того ж державним службовцям пенсія сплачується не з Пенсійного фонду, а за рахунок коштів державного бюджету);

- надто багато законів регулюють пенсійні питання;

- у системі пенсійного забезпечення не дотримано принципу справедливості. Так, розмір соціальної пенсії для того, хто ніколи не працював, суттєво не відрізняється від розміру трудової пенсії (у середньому 97,80 грн, а з 1 серпня 2001 р. - 106 грн) [3];

- внаслідок демографічних процесів у країні збільшується частка населення пенсійного віку, тим часом як кількість працездатного населення зменшується. Статистичне співвідношення економічно активного населення (23 млн чол.) в Україні до наявної чисельності пенсіонерів (14 млн чол.) теоретично складає 1,6:1. Насправді, в залежності від пори року, сезонності й інших факторів воно коливається від 1:1,1 до 1:1,3 [4, 17]. Таким чином, сьогодні кожний працівник утримує одного пенсіонера. Це приводить до істотного навантаження на працюючих і зростання заборгованості у виплаті пенсій. Існуюча демографічна криза може довести економіку України при її нинішньому становищі до ще гірших результатів. Прогноз, зроблений НАН України в 1998 році, свідчить про подальше старіння населення країни. Чисельність населення, вік якого перевищує працездатний, до 2016 р. зросте на 1,5 - 1,6 млн чол. Разом з тим зайняте населення зменшиться на 3 - 3,5 млн чол. Коефіцієнт заміщення трудового потенціалу (навіть при найбільш оптимістичному варіанті прогнозу) скоротиться з 1,32 у 1999 р. до 0,85 у 2016 р. [5, 23].

Кількість пенсіонерів зростає  ще й через встановлений низький  вік виходу на пенсію (55 років у  жінок, 60 років у чоловіків).

Треба зауважити, що криза солідарної системи не є суто українським явищем: подібну кризу преживають усі солідарні пенсійні системи в тих країнах де вони є. У світі не існує пенсійної системи, яка могла б розв'язати всі згадані проблеми, задовольнити всіх і кожного. У таких випадках кожна держава створює систему, що складається з окремих складових.

Світовий досвід показує, що найбільш ефективною заміною діючої солідарної пенсійної системи може стати  капіталізована система, що включає  в себе три рівні: державна система загальнообов'язкового пенсійного забезпечення, обов'язкова накопичувальна система і добровільна накопичувальна система.

Враховуючи соціально-політичні  реалії України, її уряд має поступово  запровадити трирівневу пенсійну систему.

Перший рівень - державна (солідарна) система пенсійних виплат - забезпечуватиме гарантований мінімальний прибуток усім пенсіонерам. Розмір пенсій залежатиме від розміру заробітної платні та від страхового стажу. Пенсійний фонд буде вести персоніфікований облік сплати внесків, накопичуватиме кошти на індивідуальних рахунках, а також призначатиме і виплачуватиме пенсії.

Другий рівень - система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Частина  внесків, нарахованих на індивідуальних пенсійних рахунках, буде нагромаджуватися у єдиному державному накопичувальному фонді. Ці кошти буде інвестовано в прибуткові підприємства задля одержання інвестиційних прибутків. Виплати з накопичувального фонду разом із пенсією, отримуваною через державну (солідарну) систему, у сумі становитимуть не менш ніж 50% тієї заробітної платні , яку працівник одержував перед виходом на пенсію.

Третій рівень - система недержавного (добровільного) пенсійного страхування. Працівники добровільно перераховуватимуть внески на особисті рахунки. За інвестуванням та виплатою коштів наглядатимуть недержавні пенсійні фонди. Існує кілька типів недержавних пенсійних фондів:

- відкритий пенсійний фонд, засновниками якого є фізичні і юридичні особи;

- корпоративний пенсійний фонд - засновується одним чи декількома юридичними особами. Учасниками цього фонду можуть бути тільки громадяни, що мають трудові відносини з його засновниками.

При переході до капіталізованої системи  пенсійного забезпечення необхідно  врахувати такі особливості :

1. Накопичувальна система, на відміну від солідарної, дуже чутлива до різних факторів, тому що в ній неможливий перерозподіл коштів.

На розмір пенсії будуть впливати період сплати і розмір ставки внесків, адміністративні витрати пенсійної  системи, розмір інвестиційного прибутку від вкладених у пенсійний фонд коштів, а також вік виходу на пенсію й очікувана тривалість життя пенсіонера.

Чим довше і чим більше людина буде відкладати собі на старість , тим  більшу пенсію вона зможе одержати потім. Причому починати відкладати потрібно якомога раніше, щоб встиг утворитися інвестиційний прибуток (той, хто відкладав у 20-30 років, одержить більше, ніж той, хто робив це у 40-50 років). А саме серед молоді спостерігається найбільше безробіття.

Залежність розміру пенсії від  відсотка доходу може привести до того, що, наприклад, при обвалі фондового ринку можна втратити накопичене. До того ж якщо відсоток прибутковості буде нижчим від відсотка росту заробітної платні, то державі взагалі не має сенсу впроваджувати обов'язкову накопичувальну систему, а дешевше фінансувати як і раніше солідарну. (У США прибутковість випереджає ріст зарплатні приблизно на 1,5%.) [6, 15.]

2. Складність персоніфікації і контролю в накопичувальній системі полягає в тім, що особистих банківських пенсійних рахунків немає ніде. Банк щодня звітує тільки по загальній сумі коштів і нарахованому прибутку, а вже в системі персоніфікованого обліку Пенсійного фонду іншими методами здійснюється рознесення цього прибутку на кількість застрахованих осіб, що містяться в базі даних.

Необхідний щоденний контроль, щоб уникнути зловживання завислими без звіту (на тиждень, місяць) коштами, отриманими в результаті нарахування інвестиційного доходу.

3. Складність і дорожнеча адміністрування накопичувальної системи.

В Україні не існує необхідних адміністративних важелів для забезпечення безперебійної роботи накопичувальної системи. Банківська, страхова й інвестиційна системи ще слабко розвинуті. Відповідно до законопроекту про обов'язкову накопичувальну пенсійну систему необхідно буде створити ряд спеціальних установ і організацій (див. додаток А).

Застраховані особи сплачують  страхові внески в накопичувальний  фонд; одержують пенсії з накопичувальної  системи пенсійного страхування.

Тендерна рада визначає за результатами тендера: радника з інвестиційних питань; банківську установу-зберігача; компанії по керуванню активами, аудитора.

Затверджує щорічно інвестиційну декларацію і нормативи інвестування коштів накопичувального фонду. Контролює  діяльність радника з інвестиційних  питань.

Пенсійний фонд України здійснює адміністративне керування накопичувальним фондом, веде персоніфікований облік.

Готує проведення тендерів для визначення: радника з інвестиційних питань; банківської установи-зберігача, компаній по керуванню активами.

Радник з інвестиційних питань дає рекомендації з інвестиційної політики, розробляє інвестиційну декларацію і нормативи інвестування.

Розробляє разом з Пенсійним  фондом умови тендерів для визначення банківської установи-зберігача  і компанії по керуванню активами.

Компанія по керуванню активами інвестує пенсійні активи і звітує про інвестиційний прибуток. Віддає розпорядження банківській установі-зберігачу щодо виконання торгових операцій активами.

Банківська установа-зберігач приймає, передає, зберігає і звітує про внески й інвестиційний прибуток . Виконує розпорядження компанії по керуванню активами.

На рахунку накопичувального фонду  акумулюються страхові внески й інвестиційний  прибуток. Здійснюються виплати.

У законодавчій базі України не відбита  основна функція Пенсійного фонду - збір внесків і їхня черговість у солідарній і накопичувальній системі. Немає чіткої юридичної процедури керування накопичувальним фондом з боку Пенсійного фонду та й інших органів (наглядової ради, правління, виконавчої дирекції).

4. Перехід до недержавних пенсійних фондів спричиняє ріст адміністративних витрат.

5. Застраховані особи, за законодавством України, тільки через 18 років після введення в дію накопичувальної системи зможуть вибирати для нагромадження своїх коштів недержавний пенсійний фонд [7, 32].

Така альтернатива необхідна для  боротьби з монополізмом. Правда, конкуренція  приводить до того, що недержавні пенсійні фонди змушені витрачати значні кошти на рекламу своїх послуг, що знижує розміри виплачуваних пенсій.

У єдиного накопичувального фонду  таких витрат взагалі нема, але виникає повна залежність від інвестиційної політики, встановленої тендерною радою. Зрозуміло, що вона буде вести консервативну політику й уникати серйозних ризиків. Термін 18 років, визначений законодавством, установлений для перестраховки, оскільки зараз немає ні регулятивних органів, ні самих недержавних фондів.

6. Гроші, зібрані в загальнообов'язковій накопичувальній пенсійній системі, потрібно інвестувати в українську економіку.

Міністерство фінансів вважає, що частину залучених коштів (за розрахунками уряду, протягом 10 років за допомогою накопичувальної системи планується залучити 25-30 млрд. грн) можна вкласти в державні цінні папери [8, 6-7]. Аргументується це тим, що в багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, вкладення пенсійних грошей у державні цінні папери - нормальне явище. Однак українські ОВДЗ є ризиковими паперами - мав місце дефолт. До того ж існує велика імовірність, що залучені за допомогою ОВДЗ гроші, як звичайно, будуть направлені на латання бюджетних дірок і погашення зовнішніх боргів.

З огляду на складні економічні умови  в Україні солідарна система  буде вагомішою (порівняно з добровільною) ще протягом кількох десятиліть. Роль накопичувальної складової зросте тоді, коли буде підвищено реальну  заробітну платню і створено відповідні економічні, фінансові та організаційні передумови, а саме:

1) створено єдину комп`ютеризовану інформаційну систему. Вдосконалено адміністративну підтримку сучасної солідарної системи;

2) реформовано чинну солідарну систему. Внесено до цієї системи відповідні законодавчі та нормативні зміни, які б дозволили забезпечити її платоспроможність:

- збільшити вік виходу на пенсію (згодом встановити однаковий пенсійний вік для жінок і чоловіків);

- матеріально стимулювати пізніший вихід на пенсію (зокрема призначаючи менші пенсії тим особам, які виходять на пенсію, не досягнувши пенсійного віку);

- реформувати пенсійну систему для інвалідів;

- поступово перейти до виплати пільгових пенсій (зокрема колишнім працівникам шкідливих виробництв, високопоставленим державним службовцям та ін.) за рахунок працедавців;

- обчислювати середню заробітну платню для нарахування пенсій за весь період виробничого стажу, враховуючи при цьому рівень інфляції в різні роки;

- передати функцію призначення та виплати пенсій від органів соціального захисту до Пенсійного фонду;

- функцію фінансування непенсійних виплат (соціальні пенсії, допомоги малозабезпеченим пенсіонерам тощо) передати до державного бюджету;

3) розроблено нові механізми обчислення виплат (актуарні моделі) і узгоджено їх з міжнародними стандартами;

4) підготовлено висококваліфіковані кадри для управління пенсійними системами (серед них і фахівців з управління інвестиціями);

5) розроблено та втілено законодавчо-нормативну базу накопичувальної системи. Вона має регулювати діяльність банків, довірчих товариств, пенсійних та інвестиційних фондів тощо. Створити умови для формування стабільної банківської системи, здатної обслуговувати інвестиційні операції пенсійних фондів і гарантувати безпеку цих операцій.

Окрім цього, важливим завданням державного управління на сучасному етапі є реформування системи соціального захисту, зокрема тих її складових, що стосуються надання соціальних послуг людям похилого віку, кількість яких має стійку тенденцію до збільшення. Існуючі в країні програми підтримки людей похилого віку досить обмежені і орієнтуються на задоволення лише невеликої частини їх потреб. Значна частина проблем, з якою стикається багато людей похилого віку, стосується складностей або неможливості проживати самостійно. Необхідність проживати з родичами часто призводить до того, що під тиском різних обставин, серед яких часто трапляється і фізичне насилля, старі люди опиняються на вулиці і стають бездомними.

В останні кілька десятиліть в західних країнах виникли та набули поширення різноманітні форми проживання, які орієнтовані на потреби та запити людей похилого віку.

Найпоширенішими з них є  програми захищеного проживання для старих людей, які потребують підтримки. Захищене проживання - це один із багатьох термінів, які використовуються для визначення однієї й тієї самої концепції довготривалої підтримки незалежного проживання в захищеному оточенні. В Британії, наприклад, захищене проживання складається із звичайних будинків чи квартир, але їх особливістю є те, що особа має безбар’єрний доступ до свого житла, що робить повсякденне життя зручним, та дає змогу багато чого робити самому. За умови проживання в звичайному будинкові чи квартирі це було б неможливим. Приміщення також обладнані системою тривоги чи переговорним устаткуванням, а поблизу мешкає особа, яка може негайно надати підтримку та звернутися за швидкою допомогою. Зазвичай така особа не має фахової підготовки, а може прослухати лише певний курс спеціальної підготовки і проживати по сусідству, працюючи вдома або бути домогосподаркою тощо. Таке житло може належати як місцевій владі, так і громадським чи приватним організаціям.

Інший тип житла - це будинки готельного типу, де є приміщення спільного користування (вітальня, їдальня тощо) і де особи, що здійснюють догляд, мешкають постійно. Варто звернути увагу на те, що це житло розміщене на території тієї самої громади, де людина мешкала раніше, де вона непогано може орієнтуватися та має можливість спілкуватися з друзями, колишніми сусідами та знайомими.