Соціальний захист літніх людей

Реалізація основних засад дослідження  стає можливим лише за допомогою використання загальнологічних методів - аналізу, синтезу, абстрагування, індукції, дедукції.

Аналіз – це прийом мислення, пов’язаний з розкладанням досліджуваного об’єкта на складові частини, сторони, тенденції розвитку й способи функціонування з метою їх щодо самостійного вивчення. Синтез – метод дослідження явищ шляхом зведення в єдине ціле даних, які були отримані в результаті аналізу.

Абстрагування – є процес уявного виділення, вичленовування у контексті дослідження певних мас, ознак, властивостей і відношень конкретного предмета або явища, що цікавлять, й одночасне відволікання від інших властивостей, ознак, відносин, які в даному контексті не істотні.

При використанні індуктивного методу думка рухається від знання частки, знання фактів, до знання загального. У  буквальному значенні індукція означає наведення. У дедуктивному умовиводі рух думки йде від знання загального до знання частки. Дедуктивні умовиводи дають достовірні знання за умови, що таке знання втримувалося в посилках.

Метод порівняння є універсальним  логічним прийомом дослідження, за допомогою якого встановлюються по певній характерній рисі рівність або різниця об’єктів, явищ, які вивчаються, шляхом їх співставлення. Порівняння дає можливість встановити подібність і розходження предметів та явищ дійсності. В результаті порівняння встановлюється те загальне, яке притаманне двом або декільком об’єктам, а вияв загального, того, що повторюється у явищах, як звісно, є ступеню на шляху до пізнання закономірностей і законів.

Для того, щоб порівняння було плідним, воно повинно задовольняти двом основним вимогам. Перша: порівнюватися повинні лише такі явища, між якими може існувати певна об’єктивна залежність. Друга: для пізнання об’єктів їх порівняння повинно здійснюватися по найбільш важливим, сутнісним (по відношенню до конкретної пізнавального завдання) ознакам.

За допомогою порівняння інформація про об’єкт може бути отримана двома  різними шляхами. По-перше, вона може виступати в якості безпосереднього  результату порівняння. По-друге, дуже часто отримання первинної інформації не виступає в якості головної мети порівняння, цією метою є отримання вторинної, або похідної інформації, яка є результатом обробки первинних даних. Найбільш розповсюдженим і важливим способом такої обробки є умовивід по аналогії, коли уподібнюють нове одиничне явище іншому, відомому і подібному з ними одиничному явищу, та розповсюджують на перше раніше отриману інформацію.

Таким чином, в ходе проведеного  аналізу методологічних засад нашої  роботи, ми отримали такі результати:

Розглянуто історію дослідження  проблеми соціального захисту людей похилого віку, в результаті чого було виділені підході, що визначали відношення суспільства до людей похилого віку та розглянуто основні положення науки, предметом якої є люди похилого віку.

Визначено основі поняття роботи.

Соціальний захист – система соціальних та економічних заходів (державних та недержавних), спрямованих на виявлення, попередження та максимально можливу у даних соціальних умовах нейтралізацію впливу на життедіяльність людини деструктивних соціальних чинників.

Терміни “похилий вік”, “пенсіонер” використовуються для означення вікового періоду від 55 до 65 рр. у жінок та від 60 до 65 рр. у чоловіків. Похилий вік розглядається як кризовий період, пов'язаний з адаптацією до нових соціальних умов, як стадія переходу від зрілості до власне старості. Тому люди похилого віку – це соціальна група людей у віці від 55 до 65 років.

Організаційно-правове забезпечення соціального захисту представляє  собою сукупність правових норм та організаційних заходів, які визначають статус та напрямки підтримки організації життєдіяльності людей похилого віку.

Обґрунтовано та визначено методи і принципи дослідження проблеми організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні.

Розділ 2 
Теоретичний аспект дослідження проблеми організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні

2.1. Нормативно-правове забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні

Нині в Україні частка осіб у  віці 60 років і старше в загальній  чисельності населення становить 21,4 % і є однією з найвищих у світі.

Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів  праці та інших громадян похилого віку в Україні" від 16 грудня 1993 р. № 3721-ХИ визначає основні засади державної  політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них і забезпечення їх активного довголіття. Закон гарантує ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Громадянами похилого віку визнаються: чоловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року. Держава гарантує кожному ветерану праці та громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, надання різних видів допомоги шляхом: реалізації права на працю відповідно до професійної підготовки, трудових навичок і з урахуванням стану здоров'я; забезпечення пенсіями і допомогою; надання житла; створення умов для підтримання здоров'я і активного довголіття відповідно до сучасних досягнень науки; організації соціально-побутового обслуговування, розвитку мережі матеріально-технічної бази для стаціонарних закладів і надомних форм обслуговування громадян похилого віку, а також підготовки відповідних спеціалістів. Кабінет Міністрів України, місцеві органи державної виконавчої влади і місцевого та регіонального самоврядування зобов'язані розробляти і здійснювати цільові державні галузеві та регіональні програми соціального захисту громадян похилого віку.

Законодавством України встановлюється необхідний рівень гарантій прав громадян похилого віку в усіх сферах життя суспільства. Законодавствостом передбачено, якщо міжнародним договором або угодою України встановлено більш високі вимоги щодо гарантій соціального захисту ветеранів праці та громадян похилого віку, ніж ті, які передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

Громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і  особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами. Дискримінація  громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров'я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством. Громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами, яке додатково гарантується державними програмами зайнятості населення. Забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку. Відповідно до положень цього Закону були внесені зміни до ст. 40 Кодексу законів України про працю і скасовано п. 1-1, який передбачав таку підставу для розірвання трудового договору, як досягнення працівником пенсійного віку.

Громадяни похилого віку мають право  на матеріальне забезпечення згідно з чинним законодавством. Це право  гарантується виплатою пенсій, соціальних допомог у грошовому та натуральному вигляді, наданням соціальних послуг. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. № 549 затверджено Типове положення про будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат, пансіонат для ветеранів війни і праці. До будинку-інтернату на державне утримання приймаються особи похилого віку, які досягли пенсійного віку, та інваліди першої і другої груп, старші за 18 років, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування у будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом. На позачергове влаштування до будинку-інтернату мають право ветерани війни та особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до категорій 1—3 згідно із Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Переважне право на влаштування до будинку-інтернату мають ветерани згідно із Законом України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", члени сімей загиблих військовослужбовців. Як виняток, до будинку-інтернату можуть прийматися особи похилого віку та інваліди, які мають працездатних дітей або родичів, зобов'язаних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо вони з об'єктивних причин не можуть цього робити.

Основним завданням будинку-інтернату  є забезпечення належних умов для  проживання, соціально-побутового обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого віку та інвалідам, які потребують стороннього догляду і допомоги. Мешканці будинку-інтернату забезпечуються відповідно до встановлених норм: житлом, одягом, взуттям, постільною білизною, м'яким і твердим інвентарем та столовим посудом; раціональним чотириразовим харчуванням, у тому числі дієтичним, з урахуванням віку і стану здоров'я осіб, що проживають у будинку-інтернаті, в межах натуральних норм харчування (проміжки часу між прийманням їжі не повинні бути більші ніж чотири години, останнє приймання їжі організовується за дві години до сну); цілодобовим медичним обслуговуванням, консультативною допомогою, стаціонарним лікуванням на базі закріплених лікувально-профілактичних закладів охорони здоров'я; слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами, зубним протезуванням, спеціальними засобами пересування (крім моторизованих), медикаментами та життєво необхідними ліками відповідно до медичного висновку; комунально-побутовим обслуговуванням (опалення, освітлення, радіофікація, тепло-, водопостачання тощо); організацією культурно-масової та оздоровчо-спортивної роботи з урахуванням стану здоров'я і віку мешканців будинку-інтернату; умовами, що сприяють адаптації громадян похилого віку, ветеранів війни, праці та інвалідів у новому середовищі.

В Україні законодавчо закріплено переведення соціальної пенсії у  соціальну допомогу. Законом України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам" від 18 травня 2004 p. № 1727-ІV51 регламентується порядок надання соціальної допомоги (замість соціальної пенсії, яка передбачалася Законом України "Про пенсійне забезпечення" 1991 p.), соціальної допомоги на догляд та допомоги на поховання.

На наш погляд, цей Закон є  недосконалим з багатьох позицій.

По-перше, головна відмінність нового юридичного механізму полягає в тому, що для призначення соціальної допомоги особа повинна мати статус малозабезпеченої, ця обставина не вимагалася за раніше чинним Законом. Окрім того, підвищено мінімальний вік для отримання такої допомоги — для жінок — 58 років, для чоловіків — 63 роки (за ст. 93 Закону України "Про пенсійне забезпечення" було передбачено відповідно 55 і 60 років). Отже, на нашу думку, це дає підстави ставити питання про обмеження обсягу прав відповідно до ст. 22 Конституції України.

По-друге, недосконалим є юридична техніка цього Закону. Якщо "малозабезпеченість", передбачена у п. З ст. 4, є обов'язковим  елементом підстави виникнення права  на соціальну допомогу, то, очевидно, ця вимога має бути включена до ст. 2 "Право осіб на державну соціальну допомогу".

По-третє, невдалими і неузгодженими  є назви різних соціальних допомог  у цьому законі та в інших нормативно-правових актах. Так, у назві та у ст. 1 закону застосовується вислів "державна соціальна  допомога особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам". Очевидно, мова йде не про всіх інвалідів, а тільки тих, які не мають права на пенсію будь-якого виду. Це випливає й з частини першої ст. 2, де перелічені особи, які мають право на таку допомогу: "Громадяни України, які досягли віку (чоловіки — 63 років, жінки — 58 років) або є інвалідами і не одержують пенсію..." Отже, йдеться про осіб, які досягли певного віку (очевидно, це має бути загальний пенсійний вік в Україні, будь-яке інше визначення віку вимагає серйозних обґрунтувань щодо критеріїв). Окрім того, це, мабуть, повинні бути особи, які не набули права на пенсію, а не "не одержують пенсії", як вказано в Законі, оскільки це зовсім різні юридичні становища.

По-четверте, ст. 2 Закону встановлює, що правове регулювання забезпечення державною соціальною допомогою іноземців та осіб без громадянства здійснюється на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Не можна погодитися з такою нормою. Умови та порядок забезпечення цих суб'єктів мають здійснюватися на рівні закону, а не підзаконних актів, якими є постанови Кабінету Міністрів України.

По-п'яте, оскільки у всіх випадках у цьому Законі йдеться про  таких осіб, які є малозабезпеченими, а в Україні діє Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" від 1 червня 2000 р. № 1768-ПІ, то, мабуть, краще було б усі питання, пов'язані з наданням державної соціальної допомоги у зв'язку з малозабезпеченістю, вирішити в одному законодавчому акті.

2.2. Організаційне забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні

Відповідно до Конституції України  Указом Президента України з метою  посилення соціальної спрямованості  реформ та проведення активної соціальної політики щодо координування і комплексного здійснення соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту і пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 1 грудня 1997 p[6]., Мінпраці України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості і соціального захисту населення, видані у межах його повноважень, є обов'язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, фізичними особами — підприємцями та громадянами.