Соціальний захист літніх людей

Поняття соціального захисту є  недостатньо визначеним, що може сприяти смисловим неточностям та суперечливостям. Не випадково навкруги цієї категорії ведеться дискусія між різними авторами, котрі мають різні, деколи діаметрально протилежні думки з цього приводу.

Так, дехто з них розглядає  соціальний захист у надто широкому сенсі, включаючи до нього створення державою умов для процесу формування і розвитку особистості, самовизначення і ствердження у житті [1, 5]. Ці напрямки діяльності держави підпадають під категорію соціальної політики, а, отже, таке широке розуміння соціального захисту приводить до ототожнення його із соціальною політикою в цілому, хоча перший є лише однією із складових частин останньої.

Інші автори надто звужують поняття  соціального захисту, вбачаючи в  ньому лише синонім соціального забезпечення [2, 8]. А дехто навіть вважає, що соціальний захист взагалі не має права на існування як юридична категорія, "оскільки позбавлений конкретного змісту" [3, 57].

Була висловлена також думка, що поняття соціального захисту  включає сукупність закріплених  у Конституції України правових гарантій, спрямованих на забезпечення тих основних прав і свобод громадян, якими керуються у своїй діяльності компетентні державні органи і які виступають у вигляді форм, засобів, та методів цієї діяльності [4, 39]. Таке визначення видається досить однобоким, бо робить акцент лише на одній складовій частині соціального захисту.

Деякі автори вважають, що термін "соціальний захист" є ширшим за поняття "соціальне  забезпечення", бо включає до себе як останнє, так і інші різноманітні заходи, які є необхідними для нормальної діяльності держави [1, 7] та покращення життя найменш захищених верств населення [5, 63]. Але визначення останнього автора (Кучера Г.М.) є досить непослідовним, оскільки, за його словами, соціальний захист має функцію "...розробки державних і регіональних програм по соціальному захисту... різних категорій населення", тобто поняття визначається само через себе.

Якщо звернутися до положень Конституції  України, то можна побачити, що законодавець надає соціальному захисту більш широкого смислу ніж "соціальне забезпечення", бо за текстом статті 46 "...право на соціальний захист... включає в себе право на забезпечення...", а далі вказуються випадки, в яких виникає це право на соціальне забезпечення.

Інші статті Конституції містять  у собі наступні, відмінні за смислом від соціального забезпечення, складові частини соціального захисту особи. Відповідно до міжнародно визнаних стандартів такими складовими є наступні права:

– на отримання безоплатно або за доступну для них плату житла громадянами, які потребують соціального захисту;

– на достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї;

– на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

– на безпечне для життя і здоров’я довколишнє середовище;

– на освіту;

– на працю, належні безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, яка визначена законом;

– на відпочинок та інші.

Таким чином, Конституція України, хоча й дещо безсистемно, але містить  досить багато гарантій, які об’єднуються поняттям "соціальний захист", бо останнє стосується майже усіх соціальних прав людини. Цікаво відзначити, що у вищезгаданих статтях застосовується як термін "громадянин", так і "кожний" стосовно визначення суб’єкта таких прав. Так, наприклад, права на працю, відпочинок, житло, охорону здоров’я, безпечне навколишнє середовище та освіту має кожний, а права на захист від незаконного звільнення, соціальний захист, отримання безоплатно або на пільгових умовах житла, ефективність та доступність медичного обслуговування, безоплатне отримання вищої освіти на конкурсній основі гарантуються лише громадянам України.

Норми Конституції у цьому відношенні дещо звужують гарантії прав людини, причому  не лише відносно норм, визначених загальновизнаними  міжнародними домовленостями (Загальною  декларацією прав людини, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, Хартією Ради Европи про людські права, Конвенціями МОП та іншими), але й відносно норм внутрішнього законодавства. Наприклад, стаття 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" надає право на пенсію нарівні з громадянами України також іноземним громадянам та особам без громадянства, які проживають в Україні. Закони України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми", "Про правовий статус іноземців" та деякі інші також містять більш високі соціальні гарантії, ніж Конституція.

Загальновживаним у розвинутих країнах приблизно з 30-х років ХХ-го століття став термін "socіal securіty", який традиційно перекладається в літературі як "соціальне забезпечення", що дало підставу деяким авторам стверджувати про вичерпність цього поняття стосовно соціального захисту людини у відповідних країнах [6, 35-36]. Ця думка видається досить спірною з тієї причини, що "securіty" має значення також "безпеки", "надійності", "впевненості", "охорони, захисту", а не лише "забезпечення, гарантії, застави" [7, 89]. А, отже, особливості перекладу саме як "забезпечення" можливо були зумовлені відсутністю за радянських часів широкого вживання терміну "соціальний захист" як такого. Варіант перекладу "socіal securіty" як "соціальна безпека" або "соціальна захищеність", "соціальний захист" також має право на існування.

Термін "соціальний захист" більш  адекватно відтворює нинішні  потреби соціальної сфери нашого суспільства, адже саме слово "захист" має смисл охорони, впевненості, надійності, тобто відображає потребу  кожного члена суспільства мати впевненість, що за умов певних життєвих труднощів (соціальних ризиків) він не залишиться сам на сам зі своїми проблемами, а може розраховувати на певну турботу (піклування) з боку суспільства, що дозволить йому зберегти людську гідність та прийнятний рівень життя. Соціальне забезпечення, таким чином, виступає важливою складовою частиною соціального захисту, але не може замінити останній цілком, адже регулює лише одну із його сторін.

У межах соціального захисту, але  за рамками соціального забезпечення, знаходяться суспільні відносини, які складаються з охорони праці, здоров’я, довколишнього середовища, а також гарантії щодо мінімальної оплати праці та максимальної тривалості робочого часу, отримання освіти, надання пільг та підвищених гарантій у різних життєвих ситуаціях певним групам осіб тощо. У загальному смислі соціальний захист повинен включати в себе такі заходи, які дозволили б кожному членові суспільства отримати можливість реалізації основних прав людини завдяки створенню належних соціально прийнятних умов для життя.

Виходячи із вищесказаного, вважаємо, що соціальний захист – поняття, яке  означає систему соціальних та економічних  заходів (державних та недержавних), спрямованих на виявлення, попередження та максимально можливу у даних соціальних умовах нейтралізацію впливу на життедіяльність людини деструктивних соціальних чинників.

У суспільній практиці старість - це соціальна  ознака людини, однопорядкова з такими ознаками, як дитинство і повноліття, які свідчать про досягнення індивідом визначеного законом віку і у зв'язку з цим віднесенням його до певної вікової категорії. Віковій категорії старості відповідають типові ознаки стану здоров'я людини, які визнаються соціальною нормою. З досягненням визначеного законом віку пов'язані певні права і обов'язки особи (право на працю і - особливі умови праці, право на укладення шлюбу, право обирати і бути обраними, військовий обов'язок тощо). Зокрема, право на пенсію за віком мають чоловіки після досягнення 60 років і жінки після досягнення 55 років (стаття 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення").

Синонімічним поняттю старості є поняття похилого віку, вживане  як в національному законодавстві  України, так і в міжнародному праві. Так, у статті 10 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" зазначено, що громадянами похилого віку визнаються чоловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилось не більше півтора року. Поняття похилого віку широко вживається в міжнародно-правових актах. Як приклад можна навести Додатковий Протокол до Європейської Соціальної Хартії, стаття 4 якого поіменована "Право осіб похилого віку на соціальний захист".

Тому терміни “похилий вік”, “пенсіонер” використовуються для означення вікового періоду від 55 до 65 рр. у жінок та від 60 до 65 рр. у чоловіків. Похилий вік розглядається як кризовий період, пов'язаний з адаптацією до нових соціальних умов, як стадія переходу від зрілості до власне старості.

Аналіз соціального і, зокрема, пенсійного законодавства дає підстави стверджувати, що питання старості завжди пов'язувалось і пов'язується з досягненням певного віку. Саме за таких умов особа набуває права  на забезпечення у старості. Якщо особа, вік якої значно менший від загального пенсійного віку, за індивідуальними медико-біологічними показниками стану здоров'я є непрацездатною, вона може мати право на соціальний захист в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, не досягнувши старості.

Визнання в законі конкретного  віку, коли виникає право особи  на соціальний захист (забезпечення) у  старості, є реалізацією стрижневого  принципу права - принципу формальної (юридичної) рівності.

Наука, що займається дослідженням проблем людей похилого віку – геронтологія. Геронтологія підрозділяється на фундаментальну геронтологію, соціальну геронтологію і геріатрію. Сьогодні можна виділити три найважливіших стратегічні напрямки розвитку геронтології:

Соціальна геронтологія як розділ геронтології – це суспільна дисципліна покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми старіння населення [6, 76].

Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою  відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.

Термін “соціальна геронтологія”  був уперше вжитий американським  вченим Е. Стігліцем у кінці 40-х  років минулого століття. На початку 60-х р. м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна [18, 56].

У соціальному аспекті геронтологія вивчає:

- індивідуальні переживання старих людей;

- місце і становище їх у суспільстві;

- соціальну політику стосовно старих людей.

Соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості життя старих людей, розвитку для них служб здоров’я, створення такого життя, щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.

Таким чином, ми визначили основні  поняття роботи. Наступним кроком є обґрунтування методології дослідження.

1.3. Методи та принципи дослідження

Проблему організаційно-правового  забезпечення соціального захисту  людей похилого віку в Україні  доцільніше всього розглянути за допомогою  принципів, категорій та законів  діалектики.

Поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Категорії — це «універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності» [34, 28]. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

3а своїм джерелом категорії  діалектики об'єктивні, тобто  ті загальні властивості, котрі  відображаються в категоріях, притаманні  самим речам, існують незалежно  від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб'єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб'єкта, людини. Категорії "простір", "час", "якість" і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом — об'єктивні, а за формою — суб'єктивні. Об'єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п. В рамках нашого дослідження найбільш часто використаються такі категорії як розвиток, становлення, час, суперечність, якість та кількість, одиничне і загальне, причина і наслідок тощо.