Соціальний захист літніх людей

Мінпраці України реалізує єдину  державну політику щодо соціального забезпечення населення та соціальної захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін.

Відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального  захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку» [7] громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами. Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров'я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Ветеранами праці визнаються особи, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах, організаціях та об'єднаннях громадян, мають трудовий стаж (35 років — жінки і 40 років — чоловіки) і вийшли на пенсію. Право на пенсію за віком надане кожному громадянину, який досяг пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) і має необхідний трудовий стаж.

Порядок і умови пенсійного забезпечення встановлюються Законом України «Про пенсійне забезпечення». Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, призначається соціальна пенсія. Вік для призначення соціальної пенсії, розмір і порядок виплати встановлюються законодавством України про пенсійне забезпечення.

Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення  входять відомчі органи соціального забезпечення (МВС, Служби безпеки, Міноборони України). Цим питанням займаються також управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Заява про призначення пенсії працюючим подається за місцем роботи, а непрацюючим — до районного (міського) відділу соціального забезпечення за місцем проживання заявника. Пенсії призначаються районним (міським) відділом соціального забезпечення.

Важливу роль у справі соціального  забезпечення відіграє комісія для призначення пенсій при місцевих державних адміністраціях, виконкомах районної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує відділ соціального забезпечення.

У віданні органів соціального забезпечення перебувають медико-соціальні експертні комісії, на які покладається визначення постійної або тривалої втрати працездатності і встановлення групи інвалідності, її причин, часу настання, визначення для інвалідів умов праці безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях, перевірка правильності використання інвалідів на роботі відповідно до висновку медико-соціальної експертної комісії.

Виконавчі комітети (сільської, селищної, міської  ради) мають такі повноваження в галузі соціального обслуговування населення: здійснюють управління належними раді або переданими їй закладами освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, культури, фізичної культури і спорту, організують їх матеріально-фінансове забезпечення; призначають на посаду і звільняють з посади їх керівників або встановлюють інший порядок їх призначення та звільнення відповідно до законодавства; створюють за рахунок коштів ради або на часткових засадах нові заклади соціально-культурного призначення для досягнення рівня соціального обслуговування не нижче від встановлених нормативів; надають громадянам встановлені пільги щодо утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах (групах) з подовженим днем; організують роботу щодо запобігання бездоглядності неповнолітніх; організують медичну допомогу населенню, надають встановлені пільги і допомогу, пов'язані з охороною материнства і дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей; сприяють у необхідних випадках громадянам у призначені їм пенсій; призначають у межах виділених коштів допомогу особам, які не мають права на одержання пенсій, а також доплату до пенсії і допомоги; видають одноразову допомогу громадянам, що постраждали від стихійного лиха; вживають заходів до поліпшення житлових і матеріально-побутових умов інвалідів, сімей, які втратили годувальника, громадян похилого віку, що потребують обслуговування вдома, до влаштування в будинки інвалідів і громадян, які мають потребу в цьому, дітей, що залишилися без піклування батьків, тощо.

Діяльність  органів управління у сфері соціального  захисту населення тісно пов'язана з широким колом суб'єктів суспільства. Допомогу органам соціального забезпечення надають професійні спілки. Представники профспілкових органів входять до складу медико-соціальних експертних комісій. Комісії з пенсійних питань на підприємствах або в установах разом з адміністрацією підприємства або установи готують необхідні для призначення державних пенсій документи, вивчають причини інвалідності і травматизму та розробляють заходи щодо їх усунення.

Особливої уваги державою приділяється до організації  дозвілля людей похилого віку, оскільки значна частина цієї верстви населення  не зайнята. В дійсності же реальної геронтологічної політики у нас  поки що не існує, як і не існує реальної культурної політики, орієнтованої на людей похилого віку.

Система соціально-культурного  обслуговування поділена сьогодні на два основних сектори — державний і недержавний. Це — обласні, муніципальні, районні управління і відділи культури. Недержавними формами соціально-культурного обслуговування займаються суспільні об’єднання, в тому числі професійні асоціації, благодійні та релігійні організації. Виконуючи «соціально-культурне замовлення», суспільні формування шукають конкретні шляхи виходу суспільства з серйозної політичної, економічної та духовної кризи. За функціональною ознакою ці формування можна класифікувати: перша група — державні і суспільні служби соціального захисту і соціальної допомоги, друга група — багаточисленна мережа центрів і служб соціально-медичної реабілітації, третя група — центри і служби психологічної допомоги, четверта група - державно-суспільна система утримання і виховання, п’ята — неформальні групи та об’єднання різних соціальних і вікових груп, шоста — товариства та асоціації професійних працівників соціальної сфери, сьома — товариства та об’єднання осіб, які потребують соціальної допомоги і підтримки, восьма - різноманітні навчально-розвиваючі та соціально-просвітницькі центри й інститути.

Потужною соціальною, правовою, медико-реабілітаційною, психологічною та культурницькою діяльністю займаються Фонд соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни (створений відповідно до указу Президента України від 20.04.1995), Всеукраїнська благодійна організація інвалідів та пенсіонерів «Обличчям до істини», Спілка колишніх в’язнів фашизму-жертв нацизму, Громадська організація «Турбота про літніх в Україні», Благодійний фонд «За виживання», Благодійний фонд «Ветеран преси», Громадська організація «Асоціація психодрами», Союз організацій інвалідів України, Київська організація незрячих юристів, Товариство Червоного хреста України (здійснює 10 цільових гуманітарних програм), Союз православних братств України, Ліга розвитку людини, Громадська фізкультурно-оздоровча і реабілітаційна організація інвалідів ЧАЕС «Здравобор» та ін.

Так, Українське товариство глухих (існує  з 1926 р.) є організаційно-методичним та інформаційно-реабілітаційним центром з обслуговування інвалідів по слуху, яких лише у столиці нараховується близько 5 тис. (всього 60 тис. членів УТОГ, які мешкають в Україні). До структурних підрозділів культурного центру УТОГ відносяться: професійний театр нечуючих (30 р.), 32 роки існує музей історії глухих України, бібліотека з книжковим фондом понад 28 тис. примірників, картинна галерея нечуючих художників, літній майданчик з рекреаційною зоною для відпочинку і спілкування, телекомунікаційний центр з функціональними можливостями у трьох залах центру та ін. У Центрі працюють більше 30 творчих об’єднань, клубів за інтересами, в які входять нечуючі художники, туристи, шахматисти та ін. Українське товариство сліпих (існує з 1925 р.) здійснює соціально-трудову та медичну реабілітацію незрячих.

Спілкою Самаритян України створено Центр соціальної допомоги, де надається  всебічна допомога та здійснюється інноваційна практична діяльність у сфері соціального захисту малозахищених верств населення. Впроваджено новий проект «Мобільна швидка допомога». За даними досліджень Інституту Геронтології АМН, 12% всіх людей похилого віку та 25-30% старих людей прикуті до ліжка. Так, лише в Києві державні соціальні служби обслуговують 50 тис. людей на дому [6, 28].

Система соціального захисту підтримується  за рахунок інституцій соціальної роботи, тому нам слід зупинитись на методах  соціальної роботи з людьми похилого віку.

Метод (від гр. «metodos» – дослідження) – планомірний шлях пізнання істини; прийом, спосіб або образ дії; спосіб досягнення мети і т. д. На сьогодні існує понад 200 визначень поняття «метод». Герберт Нойнер, наприклад, під методом соціальної роботи пропонує розуміти «певну послідовність способів взаємодії соціального працівника і клієнта, спрямовану на досягнення поставленої мети шляхом вирішення назрілої проблеми». Способи взаємодії в даному випадку виступають в якості прийомів. Сукупність методів – методика, наука про методи – методологія.

У сучасній літературі існує одночасно  декілька підходів до класифікацій методів  соціальної роботи. Зупинимось на головних підходах до класифікації методів соціальної роботи.

Перший підхід – це зарубіжна концепція, яка визначає на сьогодні класичні методи соціальної роботи: індивідуальна допомога клієнту, соціальна групова терапія, соціальна робота у громаді.

Представником цієї концепції можемо вважати Мері Річмонд, яка, до речі, індивідуальний метод поділяла на безпосередній та посередній методи лікування. За її думкою, безпосередній метод – це вплив на клієнта через пропозиції, поради, умовляння, дискусії, щоб залучити його до прийняття рішень. Метод посередній – це вплив на довкілля, можливість через соціальне оточення змінювати ситуацію клієнта на краще.

Що ж розуміли наші зарубіжні  колеги під цими трьома методами соціальної роботи? Звернемося до статті І. Нойфельда «Методи соціальної роботи», де він розтлумачує ці методи як індивідуальну соціальну допомогу й основну форму соціальної діяльності. Соціальна групова робота класифікується як метод соціальної роботи, який допомагає індивідам через взаємодію з колективом підняти власну дієздатність краще зрозуміти і вирішити особисті, групові та громадські проблеми, використовуючи при цьому усі свої здібності і можливості.

До речі, дана стаття цікава для  нас і тим, що в ній постійно переплітаються терміни «метод та форма», коли індивідуальна соціальна допомога розглядається як основна форма соціальної діяльності, а соціальна групова робота як форма або метод соціальної діяльності. Ми бачимо, що метод та форма використовуються як синоніми, і це яскравий показник, тому що майже в усій літературі ми не можемо знайти визначення та чітке відокремлення форм та методів соціальної роботи.

Далі класична зарубіжна концепція  стала поповнюватися методом  сімейної терапії. Д.-Д. Сноу визначає метод сімейної терапії як можливість терапевтичного впливу на дитину або дорослого клієнта через його сім’ю, у якій він отримав різні відхилення. Концепція класичних методів та методу сімейної терапії розповсюджена у США, Англії та Німеччині.

Російські вчені Л.С. Алексєєв, П.В. Бобкова, Г.Ю. Бурлака у «Довідковому посібнику з соціальної роботи» досить детально пояснюють дані класичні методи соціальної роботи. За їхньою думкою, індивідуальна соціальна робота необхідна для допомоги індивідам і сім’ям вирішити психологічні, межособистісні, соціоекономічні проблеми через особисту взаємодію з клієнтами. Групова соціальна робота – форма або метод, який має за мету передати груповий досвід для розвитку фізичного і духовного потенціалу, формування соціальної поведінки клієнта. Громадська соціальна робота дозволяє розширити масштаби соціальної допомоги серед міського населення, є засобом координації традиційних методів і об’єднання організаторів социальної роботи, стимулює зміни потреб, очікуваних інтересів громадян. Але вважають, що дана класифікація не досить відкриває сутність соціальної роботи та пропонують варіант цієї класифікації за професором Вищої католицької школи соціальної роботи Юргеном Гризом, який визначає два рівні систематизації. Первинний рівень – це індивідуальна терапія, сімейна і групова терапія. Вторинний – супервізія, планування, консультування, супровід, розвиток організації, менеджмент.

Другий підхід до класифікації методів  можна знайти вже у російського  вченого С.В. Терерського у навчальному посібнику «Введение в социальную работу». Цей автор виділяє дві групи методів у залежності від способів досягнення науково-дослідницьких та практичних цілей соціальної роботи: науково-дослідницькі та перетворювальні методи, – та визначає їх як методи наукових досліджень, засоби, за допомогою яких вчені одержують інформацію, яку використовують для створення наукових теорій і напрацювання практичних рекомендацій. Методи перетворення соціальної дійсності – це способи професіонального впливу соціального працівника на клієнта, соціальне оточення задля вирішення певних задач.

С.В. Терерський дуже детально описує дані групи методів і виділяє наступні підгрупи:

1. Загальнологічні методи: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, моделювання, проектування.

2. Загальнонаукові методи: аналіз літературних джерел; теоретичний аналіз і синтез соціально-педагогічних досліджень; спостереження у природних умовах у процесі тестування, спільних заходів тощо; вивчення та узагальнення досвіду; екперимент; метод екпертних оцінок.

3. Історичні методи: порівняльно-історичний метод для визначення закономірностей, повторення історичних процесів, генетичний метод (виявлення походження, причин і стадій явища), структурний метод (встановлення зв’язків окремих елементів з усією системою) тощо.

4. Соціологічні методи: анкетування, інтерв’ю; соціометрія; моніторинг.

5. Психологічні методи: ланкові й апаратурні тести (індивідуальні і групові).

6. Методи математичної статистики.

Якщо за основу взяти характеристику способів впливу на стан та поведінку особи або соціальної громади, можна визначити три групи: соціально-економічні, організаційно-розпорядчі, психолого-педагогічні.

Група соціально-економічних методів  впливає на соціальні та економічні потреби та інтереси через натуральну і грошову допомогу, пільги, компенсації, патронаж, побутове обслуговування, моральне заохочення тощо.

Організаційно-розпорядчі методи зорієнтовані на мотиви поведінки людей, громадську та трудову дисципліну, почуття відповідальності, обов’язку і спираються на нормативно-правові акти. Між організаційними і розпорядчими методами є певна різниця. Преші закріплюють права, повноваження, обов’язки, відповідальність і забезпечують попереджувальний управлінський вплив на рішення задач соціальних служб. Розпорядчі методи дозволяють здійснити оперативні дії, розподілити сили і засоби, нові задачі, а також позбавитися прихованих недоліків.

Основні організаційно-розпорядчі методи: регламентування, нормування, інструктування, підбір кадрів, контроль, перевірка  виконання тощо.