Соціальний захист літніх людей

реферат

Дипломна робота складається з 93 сторінок, 1 таблиці, 1 додатка, 60 позицій  у списку літератури.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ, ЛЮДИНА ПОХИЛОГО ВІКУ, ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Об’єктом дослідження є соціальний захист людей похилого віку в Україні.

Предмет дослідження – організаційне та правове забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні.

Мета дослідження – визначити  сутність та зміст організаційно-правового  забезпечення соціального захисту  людей похилого віку в Україні.

Висновки:

1. Соціальний захист – система соціальних та економічних заходів (державних та недержавних), спрямованих на виявлення, попередження та максимально можливу у даних соціальних умовах нейтралізацію впливу на життедіяльність людини деструктивних соціальних чинників. Люди похилого віку – соціальна група людей у віці з 55 до 65 років. Організаційно-правове забезпечення соціального захисту представляє собою сукупність правових норм та організаційних заходів, які визначають статус та напрямки підтримки організації життєдіяльності людей похилого віку.

2. На нормативному рівні система соціального захисту забезпечується Конституцією України, Законами України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам" та "Про пенсійне забезпечення". Основним недоліком в нормативному забезпеченні є проблема пенсійного забезпечення. В організаційному плані забезпечення соціального захисту людей похилого віку покладене на відомчі органи соціального забезпечення, управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Проблеми соціального забезпечення людей похилого віку в даний час  знаходяться в центрі уваги багатьох соціальних інститутів, соціальних і  дослідницьких програм, спрямованих  на забезпечення прийнятного рівня  життя літніх і старих людей. В кінці XX століття демографічна ситуація в корені змінилася: вікова структура населення більшості країн світу, у тому числі і в Україні, нагадує вже не стільки піраміду, скільки колону, що характеризується малою чисельністю дітей, осіб молодого і зрілого віку і високою чисельністю осіб старших вікових груп.

В грудні 1991 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Принципи ООН щодо людей похилого віку, основними з яких є незалежність і участь цієї категорії у житті суспільства. Старіння населення в Україні має дещо деформований характер, що пов’язано з падінням народжуваності і має негативний вплив на майбутнє суспільства. Так, на початок 1989 р. населення віком 60 і більше років становило 16%, на початок 2000 р. – 20,5, проте діти до 15 років – відповідно 21,6 і 17,8%.

Постаріння населення призводить до зростання економічного навантаження на працездатних, особливо у сільській  місцевості. На кожну тисячу населення працездатного віку в Україні на початок 2000 р. припадало 749 непрацездатних осіб, у тому числі в міських поселеннях – 652, у сільській місцевості – 994. І це лише на початку ХІХ століття. Вже у 2007 році цей показник став вдвічі вище. Виникає питання, за рахунок яких коштів, засобів можливо забезпечення достатнього рівня соціального захисту людей похилого віку в Україні та які при цьому необхідні зміни у законодавчій базі? Тому однією з найактуальніших проблем України є проблема організаційно-правового забезпечення соціального захисту тієї частини населення, кількість якої поступово зростає при умові зменшення джерел для їх підтримки.

Об’єктом дослідження є соціальний захист людей похилого віку в Україні.

Предмет дослідження – організаційне та правове забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні.

Мета дослідження – визначити сутність та зміст організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні.

Завдання дослідження:

– проаналізувати стан наукової розробки проблеми соціального захисту людей похилого віку в Україні;

– дати визначення основним поняттям роботи: соціальний захист, людина похилого віку, організаційно-правове забезпечення;

– обґрунтувати методологію дослідження проблеми організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні;

– проаналізувати нормативно-правовий рівень системи соціального захисту людей похилого віку в Україні;

– дослідити організаційний рівень системи соціального захисту людей похилого віку в Україні;

– визначити методи соціальної роботи з людьми похилого віку;

– розкрити сучасний стан організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні;

– визначити фактори та напрями оптимізації організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні.

Гіпотези роботи:

Основною гіпотезою є теза про те, що система соціального захисту людей похилого віку в Україні зможе ефективно функціонувати лише за умови впровадження трирівневої системи пенсійного страхування.

Допоміжні гіпотези.

1) Для успішного введення цієї системи необхідно забезпечити стабільний економічний розвиток держави.

2) Та проводити відповідну агітацію на користь нової системі пенсійного забезпечення.

Структура роботи відповідає поставленим завданням і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

Розділ 1 
Методологічний аспект дослідження проблеми організаційно-правового забезпечення соціального захисту людей похилого віку в Україні

1.1. Історія вивчення проблеми соціального захисту людей похилого віку

Діяльність щодо соціального захисту  населення є обов'язковою складовою будь-якої сучасної держави, тим більше держав, які визнали себе соціальними. У загальному соціально-захисна діяльність охоплює сферу матеріального забезпечення і надання соціальних послуг непрацездатним особам.

В етимологічному розумінні соціальне забезпечення означає "надання достатніх матеріальних засобів для життя будь-кому з боку суспільства".

Уявлення про те, яким має бути соціальний захист, змінювалось та удосконалювалося з розвитком людського  суспільства. Проблема організації соціального забезпечення — історична, тому не можна зрозуміти сучасних державно-правових моделей соціального забезпечення, не ознайомившись із історією розвитку соціального забезпечення як інституту громадянського суспільства у світі та в Україні.

Соціальні джерела правової форми соціального забезпечення мають свої витоки у моральних засадах суспільства, — у категоріях чуйності, співчуття, справедливості, людяності, благодійності, які спрямовані на підтримку людини, котра фізично об'єктивно не в змозі забезпечити себе та своїх утриманців. В основі цього інституту лежить прагнення людської спільноти забезпечити одну зі сторін публічного інтересу — підтримку фізичного існування людського суспільства, захисту слабких, немічних, хворих, інвалідів, дітей, врешті-решт, скажемо — непрацездатних, тобто таких, які ще або вже не можуть своєю працею утримувати себе і тих, хто перебуває на їх утриманні. Таке прагнення реалізовувалось як поза державним регулюванням, так і за його допомогою.

Початковими формами (висловлюючись сучасною правовою термінологією) соціального забезпечення були благодійництво і громадська опіка як вираз соціальної допомоги. Проте у міру усвідомлення суспільством важливості соціального забезпечення як одного з факторів, що зумовлює існування самого суспільства, воно було поставлене на державницький рівень. Були створені різні організаційно-правові моделі соціального забезпечення, на шляху реалізації яких у сучасний період спостерігається все більше проблем у всіх державах без винятку, незалежно від рівня їх економічної могутності, політичної спрямованості, форм та режимів державного правління.

За первісного суспільства допомога старим та немічним здійснювалася за звичаєм. У рабовласницькому суспільстві, де були два антагоністичних класи  — вільні і раби, щодо рабів не могло бути й мови про якесь їх забезпечення, допомогу у старості чи при каліцтві та хворобі, вони вважалися засобом виробництва, а не людьми. Вільні громадяни, у свою чергу, поділялися на прошарки залежно від майнового стану. Відомо, що у Стародавній Греції та у Стародавньому Римі з'явились такі форми забезпечення ветеранів за військову службу, як пенсії та земельні наділи, а для вільних бідних людей застосовувалось благодійництво: безплатна роздача хліба, продуктів, утримання громадських лазень.

Невеликий екскурс в історію  України дає цікаві свідчення  не лише про зародження соціального  забезпечення, а й про те, для  кого воно призначалося і що вкладалося у зміст цього поняття. У давні  часи ініціатива у введенні певних видів соціальної допомоги часто виходила від князів. Зокрема свідченням цього є такі державні рішення, як укладення в 911 і 945 pp. київськими князями Олегом та Ігорем договорів з греками "Про порятунок полонених", відповідно до яких передбачались зобов'язання сторін про викуп полонених русичів та греків і повернення їх на батьківщину.

Князь Володимир у 996 р. видав Устав, яким доручав духовенству й церковним  структурам здійснювати опікування й нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких і встановив для  благодійних закладів "десятину". Князь Володимир вжив багато благодійницьких заходів: заснував училища для навчання убогих людей, богодільні, запровадив народні свята, на яких влаштовувалося "годування" убогих, сиріт, вдів, бездомних, роздавалася щедра милостиня. Князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків.

Фахівці вважають, що "Руська Правда" князя Ярослава була першим слов'янським  законом, в якому закріплювалося подібне до соціальної програми.

Велику роль у становленні інституту соціальної допомоги відіграло християнство. Єпископ Переяславський Єфрем, відомий як будівничий "строєній банних і врачевен", у 1091 р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив для них медиків, постановив, щоб хворих доглядали й лікували безкоштовно й в інших містах.

Народними осередками милосердя були благодійні заклади для поранених  і старих воїнів Запорозької вільної  республіки. При монастирях — Печерському  в Києві, Чернігівському, Лебединському  монастирі поблизу Чигирина, при  Левківському храмі біля Овруча — скрізь засновувались шпиталі для немічних, сирітські приюти, богодільні. Особливо ця діяльність активізувалась під час воєнних дій.

Згодом відбулося посилення  організаційної діяльності різних організацій  та установ щодо вдосконалення форм підтримки соціально вразливих верств населення. Зокрема поширення набула соціальна діяльність українських братств — православних громадських об'єднань. Так, у передмістях Львова у XІV ст. було відкрито чотири лікарні; Київське братство мало свою школу і шпиталі для людей убогих, "уломних", як духовних і цивільних, так і лицарських; у Кам'янці-Подільському функціонував вірменський шпиталь, утримуваний на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.

У середині XVІІ ст. більша частина України увійшла до складу Російської держави. У міру ускладнення соціальних проблем органи влади, громадськість почали усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, почали шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, злиденністю.

Петро І, прагнучи викорінити псевдожебрацтво, заборонив під погрозою штрафу до 5 крб. подавати милостиню безпосередньо  тим, хто її просить, а радив благодійникам  робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Саме за Петра І було закладено основи державної системи соціального забезпечення в Росії. Ним було доручено Священному Синодові та державним адміністраціям приступити до "облаштування лікарень, бого-ділень, сирітських притулків, будинків для опіки незаконно народжених немовлят, для людей, що марно вештаються, та їм подібних".

Катерина ІІ підняла систему  соціальної опіки на новий щабель, видавши 1 вересня 1763 р. Маніфест про  заснування виховних будинків для сиріт, а у 1775 р. встановила державну систему  опіки "для всіх цивільних верств", яка охоплювала народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для уражених невиліковними хворобами, для божевільних, виправлення аморальних. Як бачимо, тут значно розширилося розуміння соціальних справ, по суті було закладено підвалини соціальної політики. Для цих справ виділялися кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама імператриця віддала для цієї мети 150 тис. крб. Вельможі довели цю суму до 500 тис. крб. Поширення набули різноманітні благодійницькі заклади. Так, у 1854 р. було створено "Відомство імператриці Марії", яке об'єднувало мережу благодійних установ. Проте не слід забувати, що саме в цей час у Росії існувало кріпосне право, за якого поміщик міг продати, подарувати чи навіть убити кріпака. Для таких громадян не було ніякого захисту з боку держави, у тому числі не могло бути й мови про державну соціальну допомогу.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного  Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. У 1863 році в Швейцарії на основі філантропічної організації "Суспільна користь" був організований Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Соціальна допомога здійснювалася  також селянською громадою, яка діяла на засадах самоврядування. Громада, як правило, мала сирітську раду й сирітського суддю, а також притулки для убогих. Українська церква також була духовним центром, що поєднував у собі храм, школу й шпиталь. На початку XX ст. велику соціальну роботу провадило культурно-освітнє товариство "Просвіта". У 1918 р. у Києві організовано Українське товариство Червоного Хреста, яке відіграло значну роль в організації допомоги біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, створювало шпиталі, пункти харчування, провадило санітарну освіту населення.

Таким чином, історія нашої країни свідчить про використання різноманітних  форм соціальної опіки. Проте така опіка  мала в основному громадський  характер і була по суті громадською  соціальною допомогою, яка не могла повністю задовольнити потреби громадянського суспільства, була періодичною, не мала та й не могла мати загальнообов'язкового характеру. Водночас слід визнати, що багатий соціальний досвід громадської опіки став тим моральним підґрунтям, на основі якого сформувалися громадська думка та уявлення суспільства про обов'язок суспільства та про основні засади організації державного соціального забезпечення: про необхідність встановлення державної системи соціального забезпечення за допомогою правого регулювання; здійснення соціального забезпечення усього населення, а не його вибраної частини; встановлення на законодавчому рівні соціальних стандартів у цій сфері як мінімально допустимого обсягу матеріальних благ, право на які має людина.