Шпаргалки "Міжнародна безпека"

розрахунків і сплати податків; - створення інституту  представників митної та податкової служби в зарубіжних країнах (для  обміну інформацією про оподатковування  зовнішньоекономічної діяльності українських  суб’єктів

підприємництва); - запровадження  моніторингу за внутрішньофірмовими  цінами в межах холдингових компаній; - застосування змін в організаційній структурі державних холдингових компаній, (зокрема, позбавлення підприємств права юридичної особи) та ін.

95. Методи оцінки тіньової економіки.

Методи з презентації: - метод різниці між національними  витратами та доходами населення; - метод різниці між офіційною  та реальною робочою силою; - метод  угод; - метод попиту на валюту; - електричний  метод (метод Кауфман-Калиберда, метод Лацко); - моделювання. Методи оцінки тіньової економіки, що найчастіше використовуються в практиці різних країн, можна умовно об’єднати в такі групи: 1. Мікрометоди (прямі методи). 2. Макрометоди (непрямі методи). До першої групи можна віднести метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також зіставляються дані щодо ресурсів товарів і послуг і їх використання на проміжне споживання, кінцеве споживання, валове нагромадження та експорт, отримані з різних джерел інформації, на основі незалежних оцінок. Для альтернативних оцінок різних макроекономічних показників можуть використовуватися математичні моделі (для оцінки випуску малими і середніми економічними одиницями — на базі даних щодо великих підприємств; для оцінки доходів населення — на базі відношення між доходами та витратами на певні товари й послуги). До мікрометодів відносять також опитування населення та експертів, вибіркові обстеження, аналіз записів податкових книг. Макрометоди — це методи непрямих оцінок тіньової економіки (окремих її компонентів), засновані або на інформації про окремі фактори чи явища, або на порівняльному аналізі даних, одержаних з різних джерел. Така інформація дає змогу уявити масштаби та тенденції розвитку тіньової діяльності в рамках певної групи одиниць або певного явища. Ці дані потім поширюються на всю відповідну сукупність одиниць чи явищ. До макрометодів належать: 1) обстеження домашніх господарств і окремих їх членів; 2) змішані обстеження домашніх господарств і некорпоративних підприємств (виробничі одиниці приватного сектору і їх власники). Крім того, існують непрямі джерела і методи оцінки тіньової діяльності з використанням даних: - державного контролю (фінансового, податкового, правового, статистичного); - незалежних аудиторських та консалтингових фірм (про методи приховування тіньової діяльності); - перевірок недекларованої зайнятості (безробітні, іноземці, біженці, кваліфіковані консультанти і т. д.); - порівняльного аналізу відношення витрат і вартості продукції, що випускається в державному і приватному секторах; - чисельності зайнятих у професіях із регулярним додатковим доходом (лікарі, адвокати, перукарі, косметологи, водії таксі, продавці газет, автомеханіки, майстри з ремонту побутової техніки, слюсарі, сантехніки і т. п.); - спеціальних опитувань домашніх господарств (про чайові, подарунки, купівлю товарів і послуг без належного оформлення, на неорганізованому ринку і т. п.); - монетарної моделі (співвідношення збільшення кількості грошей, що перебувають в обігу, і обсягу короткострокових вкладів економічних одиниць на банківських рахунках); - опитувань керівників підприємств (про частку угод, не оформлених відповідними документами). Вибір методів залежить від практичної можливості одержати достовірну інформацію для оцінки параметрів тіньової економіки або її окремих складових частин. У свою чергу, брак статистичного матеріалу спричиняє необхідність у кожному випадку вибирати адекватний для даної ситуації метод або комбінувати кілька методів.

96. Тіньова економіка в Україні, форми її прояву.

Тінізація економічних  відносин є однією з найбільш істотних перешкод щодо забезпечення стійкого економічного розвитку, підвищення добробуту, рівня і якості життя населення  та зміцнення національної безпеки  держави. Проблема тінізації існує у всіх без винятку країнах світу. Крім того, у глобальному масштабі ця проблема, як негативне соціально-економічне явище, має тенденцію до загострення. Рівень тіньової економіки в Україні у 2012 році склав 34%. Саме тому вирішення проблеми набуває особливої актуальності. Економісти виділяють три сфери тіньової економіки: - неофіційна економіка – легальні види економічної діяльності, у рамках яких має місце не фіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховання цієї діяльності від податків; - фіктивна економіка – хабарництво, приписки, спекулятивні угоди й інші види шахрайства, зв'язані з одержанням і передачею грошей; - підпільна економіка – усі заборонені законом види економічної діяльності. Тіньова економіка існує майже в усіх сферах соціально-економічних відносин: від дрібного підприємництва до великих корпорацій або навіть центральних органів влади. 
Основні форми: - нелегальна заробітна плата (заробітна плата в конвертах) чи виплата з/п не по трудовому договору, а по цивільно-правовій угоді (уникнення сплати соціальних внесків); - готівкові операції, що не обліковуються; - приховування доходів та/або перебільшення видатків; - заниження ціни акцій корпорації при оформлені продажу контрольного пакету; - хабарі; - “відкати”; - відмивання коштів; - підпільне виробництво; - незаконна діяльність; - шахрайство; - незаконні ринки збуту (так звані “чорні ринки”); - незаконна приватизація. Цей перелік можна ще довго продовжувати і він постійно оновлюється за рахунок появи нових “прогалин” у законодавстві. Причини існування тіньової економіки: - соціально-економічні; - політичні; - правові; - морально-етичні.

Соціально-економічні причини. До переводу своєї діяльності в тіньове русло людину повинно щось спонукати. У більшості випадків занизький рівень доходів спонукає людину до шляхів їх збільшення. Одним із шляхів досягнення цього є приховування доходів чи пошук іншого виду діяльності, який не завжди є легальним (це особливо стосується тих, хто бажає отримувати надприбутки). Також до цього можуть спонукати соціальна несправедливість та нерівномірність доходів. До економічних причин можна віднести стан економіки країни. Закономірною є тенденція збільшення тінізації економіки під час кризових явищ. Однією з основних причин є недосконалість податкової системи країни. Надмірний податковий тягар спричинює перехід грошей “у тінь”. Крім того, податкові механізми не є досить чіткими, що також є причиною тінізації економіки.  Політичні причини. Політична нестабільність провокує суб’єктів економічної діяльності до приховування доходів. Крім того, політичні причини впливають на економіку, стан якої також прямо впливає на тінізацію економіки. Бюрократія та “паперова тяганина” теж провокують на дачу хабара чи на перехід до тіньової діяльності.  Правові причини. Коли в людини з’явилася мотивація до здійснення тіньової діяльності, прогалини в законодавстві дають змогу реалізувати це на практиці. Проблемою також є незначна відповідальність за скоєння як дрібних правопорушень так і економічних злочинів, ухилення від сплати податків. Це дає змогу мінімізувати ризики при здійсненні тіньової діяльності. Морально-етичні причини. Передусім це наше ставлення до тіньової діяльності. Якщо в країнах з розвиненою демократією суспільство засуджує таку діяльність, то в нашій країні це виглядає цілком нормальним явищем. Це свідчить про те, що тіньова економіка прижилася і проблема носить загальнодержавний характер.

Детінізація економіки  вимагає злагодженої дії всіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Саме тому повинна бути затверджена державна програма детінізації економіки, яка би передбачала цілий ряд реформ усіх трьох гілок влади, що створила би умови для детінізації економіки. До таких умов слід віднести: - легалізація вже існуючого тіньового сектору; - недопущення тінізації легальних підприємств; - стимулювання підприємницької діяльності; - застосування жорстких адміністративних та каральних заходів; - подолання корупції.

97. Практичні види та специфіка тіньової економіки.

Економісти виділяють три сфери тіньової економіки: - неофіційна економіка – легальні види економічної діяльності, у рамках яких має місце не фіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховання цієї діяльності від податків; - фіктивна економіка – хабарництво, приписки, спекулятивні угоди й інші види шахрайства, зв'язані з одержанням і передачею грошей; - підпільна економіка – усі заборонені законом види економічної діяльності.

Тіньова економіка існує  майже в усіх сферах соціально-економічних відносин: від дрібного підприємництва до великих корпорацій або навіть центральних органів влади.

Основні практичні  види прояву тіньової економіки: - нелегальна заробітна плата (заробітна плата в конвертах) чи виплата з/п не по трудовому договору, а по цивільно-правовій угоді (уникнення сплати соціальних внесків); - готівкові операції, що не обліковуються; - приховування доходів та/або перебільшення видатків; - заниження ціни акцій корпорації при оформлені продажу контрольного пакету; - хабарі; - “відкати”; - відмивання коштів; - підпільне виробництво; - незаконна діяльність; - шахрайство; - незаконні ринки збуту (так звані “чорні ринки”); - незаконна приватизація.

Цей перелік можна  ще довго продовжувати і він постійно оновлюється за рахунок появи  нових “прогалин” у законодавстві. Таких прикладів можна наводити безліч, що свідчить про значну тінізацію економіки. За підрахунками аналітиків кожен житель нашої країни свідомо чи несвідомо задіяний у тіньовій економіці. Специфіка тіньової економіки в Україні: 1. Недосконалість законодавства дозволяє поєднувати прямі порушення законів у підприємницькій практиці із здійсненням операцій, не заборонених законом. 2. Недосконалість вітчизняного законодавства нерідко підтримується штучно через “тіньову” лобістську діяльність груп впливу. Найбільше в цьому зацікавлений супервеликий бізнес, що тісно пов’язаний з владними структурами й впливає на механізм прийняття рішень не лише на регіональному, а й на державному рівні. Тому цілком закономірно, що національний тіньовий бізнес працює на принципах соціального зговору, тобто домовленості укладаються в обхід букви закону. Природним наслідком такої ситуації є поширення корупції в органах державної та місцевої влади та управління. 3. Найвищий рівень тінізованості економіки спостерігається у паливно-енергетичній сфері. 4. Практично не контролюється поширення тінізації у торгівлі. 5. Надвисокий рівень тінізації у сфері землекористування – передача ділянок землі за заниженими цінами або безкоштовно. 6. Ліцензії на користування надрами видаються комерційним підприємствам, які не проводять пошукові роботи, як це визначено умовами ліцензій. 7. Високий рівень виробництва підробного алкоголю. 8. Найбільших збитків завдає абсолютно не контрольована та найбільш корумпована сфера зовнішньоекономічної діяльності. 9. Дуже високий рівень тінізації ринку праці, особливо у порівнянні з європ.країнами.

98. Світова практика детінізації економіки.

Детінізація економіки – сукупність макро- і мікрорівневих економічних, організаційно-управлінських, технічних, технологічних та правових державних заходів щодо створення економічних передумов та організаційно-правової інфраструктури повернення підприємницьких відносин з нелегального у легальний сектор економічної діяльності.

Стратегічною метою  детінізації економіки має стати істотне зниження рівня тінізації шляхом створення сприятливих умов для залучення тіньових капіталів в легальну економіку. Виведення на "світло" тіньових капіталів сприятиме вагомому збільшенню національного інвестиційного потенціалу і ступеня його реалізації, слугуватиме зміцненню довгострокової стабільності та зорієнтованості національної економіки на стратегічний розвиток і зростання, сприятиме зміцненню економічної безпеки держави.

Способи детінізації  економіки: - нагляд над діяльністю фінансового сектору; - боротьба з корупцією; - реформа урядових установ; - приведення законодавчої та нормативної баз у відповідність із можливостями державних установ та дотримання їх підприємцями; - посилення потенціалу та зміцнення адміністративних функцій урядових установ; - реформа системи оподаткування; - реформи трудового законодавства; - вдосконалення порядку ліцензування та скорочення пов'язаних з цим витрат; - забезпечення елементарною бізнес-інформацією та ознайомлення підприємців із порядком ліцензування; - залучення громадськості до розробки законодавчої та нормативної баз. Гарним прикладом правильних дій щодо детінізації частини економіки є Аргентина, в якій міністр економіки Домінго Кавалло провів програму заходів, направлену на стабілізацію макроекономічної ситуації в країні. Основні характеристики плану «Кавалло»: - обмеження можливостей Центрального банку виробляти нові грошові емісії для покриття бюджетного дефіциту, що знищило інфляцію, покращивши ек. ситуацію в країні і прибравши один зі стимулів тінізації підприємств; -  зниження і спрощення імпортних тарифів; ліквідація квот; прискорення бюрократичних формальностей Інший приклад – Сінгапур, де в період 60-90рр. Лі Куан Ю розпочав економічне диво з боротьби з корупцією, яка почалася «шляхом спрощення процедур прийняття рішень і видалення всякої двозначності в законах у результаті видання ясних і простих правил, аж до відміни дозволів і ліцензування». Були різко підняті зарплати суддів, на суддівські посади були залучені «кращі приватні адвокати». Зарплата сінгапурського судді досягла кількох сотень тисяч доларів на рік. Були жорстко придушені тріади, частково за рахунок посилення поліції. Держслужбовцям, що займають відповідальні пости, були підняті зарплати до рівня, характерного для топ-менеджерів приватних корпорацій. Був створений незалежний орган з метою боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади.

99. Паливно-енерг.комплекс в системі нац.ек.безпеки країни.

Під енергетичною безпекою слід розуміти здатність держави  в особі її органів управління забезпечити кінцевих споживачів енергією в необхідному обсязі та належної якості у звичайних умовах, а також під час дії дестабілізуючих факторів внутрішнього чи зовнішнього характеру у межах гарантованого покриття мінімального обсягу найважливіших потреб країни, окремих її районів, міст, селищ чи об’єктів у паливно-енергетичних ресурсах. Заходи державного регулювання щодо забезпечення енергетичної безпеки можна розділити на:

Превентивні заходи. Їх реалізація має сприяти формуванню менш уразливої до енергетичних потрясінь економіки. Це насамперед: енергозбереження, диверсифікація джерел надходження енергоносіїв, стимулювання видобутку основних видів палива і виробництва електроенергії, використання нетрадиційних та відновлювальних видів енергії. Ліквідаційні заходи повинні, зокрема, передбачати створення стратегічних газових і нафтових резервів, підконтрольних державним органам, та системи розподілу нафти і газу в разі серйозних порушень в інфраструктурі забезпечення споживачів. Також необхідно подбати про те, щоб існували розвідані і пробурені нафтові родовища стратегічного призначення, які можуть вводитися в експлуатацію в разі війни. Конкретним виміром забезпечення енергетичної безпеки, прийнятим за стандарт у західних країнах, є створення тримісячного стратегічного резерву нафти та нафтопродуктів. Щодо України, то вона сьогодні знаходиться в умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії (приблизно на 75-80%. Власний видобуток покриває 10-12% потреби в нафті та 20-25% - у природному газі), яка й залишатиметься основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, з огляду на їхні величезні запаси та незначну відстань для транспортування. Водночас вирішення питання диверсифікації джерел надходження газу, нафти та ядерного палива для нас означає, зрештою, здобуття необхідної свободи політичного маневру. Однією з головних цілей державної енергетичної політики України в напрямку паливно-енергетичних ресурсів є збільшення частки їх власного видобутку і послаблення зовнішньої енергозалежності шляхом зниження обсягів їх імпорту. Для забезпечення стабільного видобутку нафти і газу та його нарощування необхідно, щоб приріст запасів щонайменше у два рази був вищий за річний видобуток. Однак навіть уже розвідані запаси цих енергоносіїв дають змогу збільшити такий видобуток мінімум удвічі, що дало б змогу економити більше двох мільярдів доларів США щорічно. Прискорений розвиток вугільної промисловості України вбачається гарантом її енергетичної та економічної незалежності, а тому потребує фінансової підтримки держави. Окремі твердження про недоцільність розвитку вугільної промисловості із-за низьких якісних характеристик власного вугілля, економічної невигідності його використання, великих матеріальних і фінансових витрат є не досить обґрунтованими в контексті національної безпеки. Зважаючи на значні запаси в нашій державі вугілля, цей стратегічний ресурс може сприяти піднесенню рівня забезпечення енергетичної безпеки України. Необхідно вживати заходи щодо диверсифікації джерел надходження в Україну енергоносіїв. Зокрема, завершити будівництво газового терміналу поблизу Одеси, розширяти економічні зв'язки з Туркменістаном, країнами Близького і Середнього Сходу, Туреччиною щодо поставок нафти і газу, розвивати внутрішні джерела енергозабезпечення, у тому числі вугільної галузі та нафтогазового комплексу. Створення диверсифікованої моделі нафтогазозабезпечення України полягає не тільки у приєднанні її економіки до альтернативних джерел постачання, але й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інтересів вона відігравала роль транзитного коридору як для існуючих, так і для перспективних поставок енергоресурсів. Інакше роль транзитора може бути перехоплена іншими країнами. Особливо важливе значення з точки зору забезпечення енергетичної безпеки має створення в Україні власного ядерно-паливного циклу. Це дасть змогу гарантувати незалежність забезпечення АЕС паливом та зекономити валютні кошти. Енергозбереження – це найбільш перспективний напрям забезпечення України енергією. Лише за рахунок маловитратних енергозберігаючих заходів в Україні можна заощадити не менше 10 % енергії. До першочергових заходів щодо забезпечення енергозбереження слід віднести: - розробку Державної комплексної програми енергозбереження; - технічне переоснащення виробництва; - стимулювання впровадження енергозберігаючих технологій; - здійснення структурної перебудови економіки шляхом зменшення частки енергомістких галузей виробництва; - використання нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії. Без зміни структури вітчизняного виробництва, без впровадження енергозберігаючих технологій Україна й надалі змушена буде залежати від імпорту нафти і газу, втрачаючи значні кошти.