Психологія міжособистісних відносин

Зміст

Вступ

Природа міжособистісних відносин в будь-яких спільнотах достатньо складна. В них виявляються як суто індивідуальні якості особистості – її емоційні і вольові властивості, інтелектуальні можливості, так і засвоєні особистістю норми і цінності суспільства. В системі міжособистісних відносин людина реалізує себе, віддаючи суспільству сприйняте в ньому. Саме активність особистості, її діяння є найважливішою ланкою в системі міжособистісних відносин. Вступаючи у міжособистісні відносини найрізноманітніших за формою, змістом, цінностями в структурі людських спільнот - в дитячому садку, в класі, в дружньому крузі, в різного роду формальних і неформальних об'єднаннях, - індивід проявляє себе як особистість і представляє можливість оцінити себе в системі відносин з іншими.

Взаємодія і спілкування людей відбувається в різноманітних формуваннях і об’єднаннях, які в соціальній психології визначаються як групи. Група – це відносно стала спільність людей, становище якої в суспільстві зумовлене рівнем життєдіяльності її членів.

У вітчизняній та зарубіжній соціальній психології проблема міжособистісних відносин висвітлена авторами: К. Шенноном, В. Вівер, І. Гофманом, Г. Бейтсоном, Р. Д. Лейнгом, Н. Н. Обозовим, С.Д. Дерябо, В.А. Ясвіним, С.В. Кузіним, Г.М. Андреєвою та іншими.

Теоретичні підходи до вивчення міжособистісних відносин є свідченням загостреної уваги дослідників даної проблеми і саме тому вони потребують детального аналізу та наукового обґрунтування.

Актуальність даної курсової роботи обумовлена наявністю широкого спектру проблем, що стосуються міжособистісних відносин, які вже кілька століть стають все більш важливими для багатьох соціально-гуманітарних наук. Аналізуючи міжособистісні відносини і можливості досягнення взаєморозуміння, можна пояснити багато соціальних проблем розвитку суспільства, сім'ї й окремої особистості. Будучи невід'ємним атрибутом життя людини, міжособистісне ставлення відіграє велику роль у всіх сферах життєдіяльності. При цьому якість міжособистісних відносин залежить і від спілкування, і від рівня досягнутого розуміння.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання результатів дослідження у роботі психолога.

Об'єкт дослідження: міжособистісні відносини.

Предмет дослідження: психологічні аспекти міжособистісних відносин в колективі.

Гіпотеза дослідження: психологічні якості учасників міжособистісних відносин визначають їх статус в колективі.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми особливостей міжособистісних відносин.

Відповідно до мети, гіпотези, об'єкта й предмета дослідження, поставлені наступні завдання роботи:

- вивчення, аналіз і систематизація наукової літератури з проблеми;

- вибір методів вивчення міжособистісних відносин;

- визначення методик діагностики міжособистісних відносин у колективі;

- дослідження міжособистісних відносин у школярів;

- сформулювання висновків та практичні рекомендації, що витікають з проведеного діагностичного експерименту.

Методичну базу наукового дослідження склали:

- методика «Q-сортування» В. Стефансона,

- соціометричний тест Д. Морено.

1. Теоретичні аспекти вивчення міжособистісних відносин в психології

1.1.           Сутність міжособистісних відносин

Однією з центральних проблем в психологічній науці є дослідження міжособистісних відносин. Розвиток взаємовідносин це процес взаємодії принаймні двох осіб, спрямований на взаємне пізнання, на спілкування, надання взаємовпливу на стан, погляди і поведінку, а також на регуляцію спільної діяльності.

В історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми:

-              інформаційний (орієнтований на передачу і прийом інформації);

-              інтернаціональний (орієнтований на взаємодію);

-              реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування і взаємини).

Незважаючи на очевидну подібність концепцій, термінології та дослідницькі техніки, кожен підхід спирається на різні методологічні традиції і передбачає хоча і взаємодоповнюючі, але тим не менш різні аспекти аналізу проблеми спілкування.

Інформаційні підходи були розвинені в основному в 30-ті - 40-і роки і з тих пір широко використовуються до теперішнього часу. Об'єктом досліджень є передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між «учасниками» - спільнотами, організаціями, індивідами, тваринами, технічними пристроями, які здатні здійснювати і отримувати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів чи символів.

Теоретичні основи інформаційного підходу базуються на трьох основних положеннях:

-              зміст інформації може перетворюватися в різні символи (кодуватися чи декодувати в слова, жести, образи, предмети і т. д.);

-              особа (її тіло, очі, обличчя, руки, поза) утворює своєрідний екран, на якому «проявляється» передана інформація після її сприйняття та переробки (у формі думок, емоцій, установок);

-              прийняття арістотелівської і ньютонівської картини світу: існує нейтральний простір, в якому взаємодіють дискретні організми та об'єкти обмеженого обсягу.

В рамках інформаційного підходу існують два основних напрямки досліджень. Перший напрямок займається теорією і практикою звернення або зміни повідомлень. Є різні зображення, знаки, сигнали, символи, мови або коди і їх подальше декодування. Найбільш відома модель була розроблена К. Шенноном і В. Вівер 9, с.166 .

Початкова модель складалася з п’яти елементів: джерело інформації, передавач інформації (шифратор), канал для передачі сигналів, приймач інформації (дешифратор), одержувач інформації (місце отримання інформації). Вважалося, що всі елементи організовані в лінійному порядку. Подальші дослідження дозволили поліпшити початкову схему. Були введені розмежування між «повідомленням» як таким та «джерелом» і введені важливі додаткові поняття: «зворотний зв'язок» (відгук одержувача інформації, що дає можливість джерелу кодифікувати і коректувати подальшу передачу інформації); «Шум» (спотворення і перешкоди в повідомленні при його проходженні по каналу); «надмірність» або «дублювання» (зайві повторення в кодуванні інформації для того, щоб повідомлення могло бути коректно декодовано); «Фільтри» (перетворювачі повідомлення, коли воно досягає шифратора або залишає дешифратор) 14, с.232 .

Дана теоретична модель володіла рядом позитивних якостей - простотою і наочністю, можливістю швидкої квантифікації, універсальністю. Але ці ж обставини привели до ігнорування, недооцінки дослідниками потенційної корисності або навіть можливість існування інших підходів у вивченні проблеми міжособистісних відносин.

Перший аналітичний огляд використання цієї теоретичної моделі комунікацій в різних дисциплінах і сферах дослідженні було дано К. Черрі в 1957 р 30, с.324 .

Другий напрямок досліджень виник в 60-х роках. Основним предметом цього напряму став аналіз соціально організованих умов для циркулювання інформації між членами конкретної соціальної групи або в міжособистісних взаємодіях. Основні дослідження в цій галузі були виконані І. Гофманом у 1963 році.

У своїх дослідженнях Гофман розробив і використовував для аналізу спілкування модель комунікаційного обміну, що складається з чотирьох елементів:

-              комунікаційні умови або умови спілкування, які встановлюються індивідами в конкретних ситуаціях соціальної взаємодії (наприклад, пряме, безпосереднє-непряме, опосередковане, симетричне-асиметричне передання повідомлень);

-              комунікаційна поведінка або стратегія спілкування, які використовують учасники спілкування у взаєминах один з одним;

-              комунікаційні обмеження, які включають економічні, технічні, інтелектуальні та емоційні чинники, що обмежують вибір учасниками спілкування тієї чи іншої стратегії;

-              основи або критерії інтерпретації, що визначають і направляють способи сприйняття і оцінки людьми своєї поведінки по відношенню один до одного 2, с.145.

Саме розробка і використання цієї моделі в аналізі міжособистісного спілкування допомогла найбільш повно зблизити і навести мости між інформаційним і інтеракціональним підходами до вивчення проблеми міжособистісних відносин.

Інтеракціональні підходи були розвинені головним чином у 60 - 70-і роки. На відміну від інформаційного підходу, що розглядає спілкування як трансакції з передачі інформації (окремі комунікаційні акти), в інтеракціональному підході спілкування розглядається як ситуація спільної присутності, яка взаємно встановлюється і підтримується людьми за допомогою різних форм поведінки і зовнішніх атрибутів (зовнішності, предметів, обстановки і т.п.). І це поведінкове управління ситуацією спільної присутності, її підтримка відбувається відносно незалежно від намірів індивідів. Хоча вони володіють дійсним контролем за входом або виходом із ситуації відповідно зі своїми намірами, до тих пір поки учасники сприймають присутність і поведінку один одного в ситуації, вони не можуть уникнути постійної координації поведінки по відношенню один до одного

Інтеракціональний підхід визнає положення, що саме взаємодія включає обмін повідомленнями. Але головний дослідницький інтерес більше спрямований на організацію поведінки. Теоретичні основи цього підходу: орієнтація на багатоаспектність аналізу людської поведінки в безлічі життєвих умовах і обставинах (у різних соціальних контекстах); поведінка є не стільки функцією внутрішніх спонукань індивіда, його мотиваційних чи особистісних чинників, а більше - функцією самої ситуації взаємодії і соціальних взаємин (позиція ситуаційного підходу в соціальній психології); положення загальної теорії систем, що вводить в дослідницький інструментарій і концептуальний апарат такі фундаментальні поняття як «система» , «динамічна рівновага» , «саморегуляція» і «програма» .

У рамках інтеракціонального підходу був розроблений ряд теоретичних моделей, які намагаються пояснити головне питання - якими способами структуруються і управляються ситуації соціальної присутності за допомогою засобів поведінки.

Умовно можна виділити п'ять найбільш важливих моделей: лінгвістична, рівноважна, програмна, системна та модель соціального досвіду. Лінгвістична модель, запропонована на початку 60-х років (Р. Бедвістел, 1970) для невербального спілкування. Одне з основних положень моделі - незважаючи на різноманіття взаємодій, всі вони утворюються і комбінуються з одного і того ж обмеженого репертуару або набору, що складається з 50-60 елементарних рухів і поз тіла людини. Робиться припущення, що наступні поведінкові акти, сформовані з елементарних одиниць, організовуються таким чином, яким організовується послідовність звуків як елементарних одиниць мови в словах, пропозиціях і фразах 19, с.130 .