Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Засобами найменування компонентів  речення, ланками синтаксичного  ланцюга, якими стають одиниці лише вступаючи у відношення з іншими ланками, стають не слова-лексеми, а  слова-синтаксеми. ... Вірогідно, перетворення лексеми в синтаксему передбачає два етапи:             1) відділення категоріально-семантичного значення від індивідуально-лексичного, чи, точніше, підняття індивідуального  значення до категоріального ступеня; 2) фіксацію однієї з морфологічних  форм, даних слову як представнику тієї чи іншої частини мови. Взаємодія  семантики й морфології створює  мовну одиницю з певними синтаксичними  потенціями, що й зумовлює її можливі  відношення з іншими ланками синтаксичного  ланцюга. Іншими словами, внаслідок  тих властивостей, котрі одержує  синтаксема в результаті поєднання  зусиль семантики й морфології, вона набуває здатність вступити в  той чи інший тип словосполучення  чи речення.

 У сучасному мовознавстві  вивчення синтаксичних одиниць  передбачає багатоаспектність підходів. Переважно досліджуються три  аспекти: формально-синтаксичний (враховує формальну будову синтаксичних одиниць), семантико-синтаксичний, або семантичний (враховує взаємозв’язок формальної будови і значення синтаксичних одиниць) і комунікативний. Панівним є функціональний підхід(комунікативний) до вивчення синтаксичних явищ. Він полягає у дослідженні об’єктивно-смислового змісту речення як відображення явищ позамовної дійсності, реалізується в концепціях американських мовознавців Чарльза Філлмора (нар. 1929 р.), Уолеса Чейфа (нар. 1927 р.) та ін. Функціонально-синтаксична концепція Анатолія Мухіна орієнтована на виділення функціональної синтаксичної одиниці (синтаксеми) з урахуванням її диференційних семантико-синтаксичних ознак. Голландський лінгвіст Симон-Корнеліс Дік (нар. 1940 р.) досліджує взаємовідношення функціонального і системного аспектів у синтаксисі, а чеський мовознавець Вілем Матезіус (1882 - 1945) – комунікативний аспект функціонального синтаксису. Він створив вчення про актуальне членування речення.

В українському мовознавстві досліджуються  передусім формально-синтаксичний та семантико-синтаксичний аспекти, їх взаємодія. Найповніше ці аспекти з  погляду функціонального синтаксису дослідив Іван Вихованець (нар. 1935 р.). Він розглянув типи функціональних синтаксичних одиниць за формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними ознаками, синтаксичні одиниці у сфері мови і мовлення, синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, формально-синтаксичну і семантико-синтаксичну структури речення.

В українській лінгвістиці виділяють  три основні синтакичні одиниці: речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю.

Р е ч е н н я. Є предикативною (лат.predicatum - сказане) одиницею, оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спонукальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідносяться з дійсністю. Воно є основною і найбільшою одиницею в мовній системі, напр.: Вийшла в поле руська сила, корогвами поле вкрила (І. Франко); Хто вам сказав,що я слабка, що я корюся долі? (Л. Українка); Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча (А. Малишко); Тоді, схилившись наді мною, сиділа ніжна Мавка цілу ніч (П. Воронько).

Отже, основними ознаками речення  є комунікативність, предикативність  та інтонація. Предикативність – це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють відношення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями (здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Шарль Баллі вважав, що в будь-якому висловлюванні має місце фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). У мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Щодо інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність взагалі.

На сучасному етапі синтаксис  вивчають у різних напрямках –  формально- структурному, комунікативному  і прагматичному (предметом прагматичного  синтаксису є є проблеми, пов’язані  з мовцем і адресатом, їх взаємодією в процесі комунікації: явна і  прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції  слухача, ставлення мовця до сказаного  тощо).

Основу конструкції простого речення  утворює структурна схема, що складається зі словоформ, які виражають суб’єкт і предикат думки. Суб’єкт і предикат думки не завжди збігається з підметом і присудком. Суб’єкт і предикат, тобто мовні форми предикації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N₁V_f Біжить хлопець; Мій брат учиться

N₁ CopN_1/5 Мої батьки були учителі/учителями

N₃Pr adv  Мені холодно

V_infPr adv  Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N – іменник, V – дієслово, inf – інфінітив, Pr adv – категорія стану (предикативний прислівник), сop – зв’язка, f – змінювана форма (дієслова), 1, 3, 5 – порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний.).

До структурної схеми входить  тільки мінімум (суб’єкт і предикат думки), через що такі речення, як Брат купив автомобіль і Мій брат вчора купив в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випадки, як доповнення до структурної схеми стали використовувати розширену структурну схему, або, іншими словами, позиційну схему висловлювання. Якщо перша містить предикативний мінімум, то друга – номінативний мінімум, тобто все, що необхідне для розуміння речення. До позиційної схеми, крім головних членів, входять різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Ці поняття введені в науковий обіг французьким ученим Люсьєном Теньєром. Він розрізняв три актанти: перший, другий і третій, що відповідають підмету, прямому додатку й непрямому додатку. Сирконстанти – це слова, що вказують на час, місце, спосіб дії та інші обставини процесу.

У питанні про конститутивний центр речення (підмет і присудок чи присудок?) керуються переважно таким положенням: підмет і присудок мають подвійну природу. Їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті – конструктивному чи комунікативному – їх розглядають. Синтагматично присудок підпорядковується підмету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до якогось члена речення, а всього висловлювання) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорія способу і часу, містяться саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних  відношень утворюють системні зв’язки  між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв’язання. У трансформаційній граматиці (Ноам Хомський/Чомськи та його школа) під парадигматикою речення розуміють структурно відмінні, але семантично співвідносні синтаксичні конструкції (речення), що рівнозначне перифразам.

Інша концепція парадигми речення  характерна для напряму логічної семантики в синтаксисі. За нею  до однієї парадигми належать речення, які співвідносяться з одним  і тим самим денотатом, тобто  є синонімічними.

Поняття парадигма тики речення  широко використовується як у конструктивному, так і в комунікативному син  таксі. Як правило, парадигматичний  підхід використовують при вивченні простого речення.

Ще вужче трактує парадигму  речення Н. Ю. Шведова, відносячи до неї тільки зміни, пов’язані з модальними і часовими значеннями присудка. Так, повна парадигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми індикатива (дійсного способу – теперішній, минулий і майбутній час) і п’ять форм ірреальних способів – кон’юнктивний (можливість за певних обставин і воля), умовний, бажальний, спонукальний, обов’язковий: Вона працює(1). Вона працювала(2). Вона працюватиме/буде працювати(3). Вона працювала б(4). Якби вона працювала(5). Лише б вона працювала(6). Хай вона працює(7). Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується](8).

Як і в морфології, синтаксичні парадигми бувають повні і неповні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного наповнення структури. Так, скажімо, речення Перемога – це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога – це чудово. Перемога – це було чудово. Перемога – це буде чудово. Перемога – це буде чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов’язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього лише двочленну парадигму – теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском языке// Русский язык. Грамматические исследования. М., 1967]. 

Побудова (синтагматична організація) речення підпорядкована його двом функціям – номінативній і комунікативній. Номінативна функція пов’язана з позначуваною реченням ситуацією (подією), тоді як комунікативна – з виділенням у висловлюванні ядра і теми повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти номінативний (семантичний) синтаксис і комунікативний синтаксис.

Для номінативного синтаксису (семантичного) важливим є поняття пропозиції. Пропозиція (диктум)– це семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень. Так, наприклад, речення Президент вручив співачці орден, Президент нагородив співачку орденом, Президентом вручений орден співачці передають одну й ту саму інформацію. У пропозиції відображається денотативна ситуація. Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі відіграє певну роль, позначаючи мовну семантику високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об’єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філлмор, який уперше опрацював цю „відмінкову граматику”, виділив такі ролі: агентив (А), датив (D), інструменталь (I), фактитив (F) – предмет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (L), об’єктив (O). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення.

Пропозитивна номінація і позиційна  структура висловлювання не завжди збігаються. У мові існують речення, в яких у один синтагматичний ряд  злиті дві чи більше пропозиції, які обслуговує спільний механізм актуалізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві  пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалізації і  номінації ситуації характеризуються різним ступенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов’язана теорія глибинних структур. Глибинна структура – це спосіб абстрактного опису семантичногї структури речення, це абстрактна формула, утворена найбільш загальними універсальними елементами смислу. Так, наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як agens act obj. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверхнева структура – це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує вираження глибинної синтаксичної семантики граматичними класами слів, тобто частинами мови. Як правило, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. вищенаведені речення). Але трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Маються на увазі випадки, коли поверхнева структура є недостатньою для однозначного витлумачення висловлювання. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпретувати зв’язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Це ще раз підкреслює, що синтаксичні зв’язки в реченнях є семантичними. Більшість помилкових аналізів речень є наслідком неправильного розставлення синтагматичних зв’язків.

Саме „глибинний синтаксис” дав  поштовх для вивчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60 – 80 років ХХ ст. довели, що між структурою речення і його лексичним наповненням  існує тісний взаємозв’язок. Так, з  одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, задається структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логічні) значення, як екзистенція, номінація, характеризація, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціальних структурних схемах. Через те в логіко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифікації (В. Винниченко – письменник і політичний діяч. Багряний колір – це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).