Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

7. Загнітко А. П. Теоретична  граматика української мови: Синтаксис.  – Донецьк, 2001.

8. Загнітко А. П. Український  синтаксис (науково-теоретичний  і навчально-практичний комплекс). – К., 1996. – Ч. 1; Ч. 2.

9. Золотова Г. А. Коммуникативные  аспекты русского синтаксиса. –  М., 1982.

10. Кононенко В. И. Системно-семантические  связи в синтаксисе русского  и украинского языков. – К., 1976.

11. Мірченко М. В. Структура  синтаксичних категорій. – Луцьк, 2001.

12. Мірченко М. В. Функціональний  аналіз синтаксичних одиниць  (словосполучення, просте речення). - К., 1997.

13. Слинько І. І., Гуйванюк Н.  В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис  сучасної української мови: Проблемні  питання. – К., 1994.

Термінологічний словник  теми

Синтаксис, синтаксис частин мови, синтаксис речення, сегментація, інтонація, предикація, метод субституції, метод  транспозиції, метод синтаксичного  моделювання, модальність, структурна схема речення, позиційна схема  висловлювання, актанти, сирконстанти, парадигматика речення, пропозиція (диктум), теорія глибинних структур, одиниці синтаксису, член речення, синтаксема, елементарні/неелементарні синтаксичні  одиниці мови, синтаксичні зв’язки, предикативний зв’язок, підрядний  зв’язок, сурядний зв’язок, семантико-синтаксичні  відношення.

1. Предмет  синтаксису. Типи синтаксичних одиниць.

Основи наукового вивчення синтаксису закладено в працях вітчизняних  мовознавців другої половини  Х1Х  ст. Більшість сучасних досліджень зосереджені на системі синтаксичних одиниць, їх структурі і семантиці, синтаксичних зв’язках і семантико-синтаксичних відношеннях. Різні підходи до вивчення синтаксису уможливили аналіз синтаксичних одиниць в усіх аспектах їх вияву.

Синтаксис (гр. syntaxis – побудова, поєднання, порядок) – розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування.

Термін „синтаксис” застосовують і щодо синтаксичної будови мови. Синтаксис мови – це сукупність наявних у мові закономірностей, що зумовлюють побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис складається з двох розділів – синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об’єктні, релятивні). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом.

Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику й синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення – це два абсолютно різних за призначення і дією механізми мови. Неможливо ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути якийсь один з них. Це призвело до виділення двох самостійних розділів – вчення про сполучальні властивості слова (валентність) і вчення про речення.

Предмет синтаксису у процесі розвитку науки про мову трактувався по-різному, що пояснюється об’єктивними і суб’єктивними  чинниками. Серед об’єктивних чинників – природа синтаксичних одиниць  і особливості їх функціонування, взаємовідношення між окремими аспектами  цих одиниць та їх функцій, специфіка будови певної мови. суб’єктивні чинники – це усвідомлення важливості дослідження відповідних синтаксичних явищ, ступінь зрілості науки, традиції історичного розвитку синтаксису. Термін „синтаксис ” упроваджений у науковий обіг у III ст. до н. е. представниками філософської школи доби еллінізму – стоїками (Тоді він (термін) був віднесений до спостережень над логічним змістом висловлювань. Саме виконуваним логічним аналізом мовлення зумовлювався інтерес до категорій синтаксису. Перші синтаксичні операції (ще до стоїків) були такими: 1) класифікація висловлювань за комунікативною метою; 2) членування речення-судження на основні частини; 3) визначення відношень між частинами складного періоду. Платон та його наступники членували речення-судження на дві частини: ім’я (onoma) та дієслово (rhema), що розумілося як мовне вираження суб’єкта й предиката. Стоїки, увівши поняття „позначуваного”, „висловлюваного” і „позначувача”, виділяли в складі висловлюваного предикат (kategorema) і відмінок (прямий чи непрямий). Класифікуючи судження-речення за типом предиката, вони ґрунтувалися на таких ознаках, як перехідність/неперехідність, повнота/неповнота, активність/пасивність. Саме стоїки поклали початок вивченню складного речення та  тих відношень, що його організовували – каузальних (причинових), наслідкових, умовних, єднальних, протиставних. Отже, спостереження над синтаксисом античні філософи робили в площині мисленнєво-мовленнєвих процесів. Власне-синтаксична термінологія була ще відсутня. Ті поняття, що використовувалися, відображали точки перетину логічних, синтаксичних і морфологічних характеристик. Перелом у принципах синтаксичного аналізу був зафіксований у творах Аполлонія Дискола (III ст.). Синтаксис Аполлонія Дискола мав морфологічні засади. Його вихідним пунктом було слово. Синтаксис полягав у описі зв’язків слів та форм слів (відмінків) у реченні. Цим був покладений початок синтаксису частин мови. Спеціальної системи синтаксичних понять Аполлоній Дискола не запропонував. Але якщо античні філософи 5 – 1 ст. до н. е. формулювали свї положення в термінах, що репрезентували логіко-синтаксичний (мисленнєво-мовленнєвий) синкретизм, то синтаксична термінологія Аполлонія Дискола зблизилася з морфологічною. Розбіжності в орієнтайії між цими підходами до синтаксису (на універсальні категорії мислення чи на специфічні для конкретних мов морфологічні категорії), а відповідно також у початковій одиниці аналізу (речення чи слово) та його напряму (від форми до змісту чи навпаки) значною мірою визначили особливості синтаксичних концепцій у лінгвістиці після набуття нею автономності).

Прибічники загальної (логічної) граматики  розглядають синтаксис як вчення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають  перевагу словосполученню.

Отже,  до предмета синтаксису в сучасному мовознастві відносять і  систему синтаксичних одиниць, і їх структуру та семантику, синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення, порядок слів усередині речення, загальні властивості речення як автономної одиниці мови й висловлювання як частини тексту тощо.

Стосовно синтаксичних об’єктів немає єдиної думки. Сучасна наука синтаксичними одиницями найчастіше називає словосполучення, просте речення, складне речення, висловлення. Об’єктами синтаксису є також слово (лексема) і форма слова, однак їх розглядають не тільки синтаксис, а й лексика і морфологія; тому в синтаксисі їх характеризують лише з погляду синтаксичних властивостей. Нерідко до синтаксичних одиниць відносять і складне синтаксичне ціле.

Основну методику синтаксичних досліджень складають процедури синтезу (породження, поширення, розгортання)й аналізу (членування, сегментації, згортання).

Методика розгортання (синтезу) слова як члена лексико-граматичного класу чи підкласу, діючи в напрямі від простого до складного, визначає валентнісний (сполучальний) потенціал слова, типи й способивираження його синтаксичних відношень з іншими словами. Сегментація (аналіз) речення, його послідовне розчленування на безпосередні складники виявляє ієрархію реалізованих в реченні синтаксичних функцій (членів речення). Кожній функції (члену речення) відповідають певні синтаксичні позиції – місця в структурі речення, причому у визначення позиції часто вводиться семантична характеристика компонентів речення, котрі формують дану позицію.

Стосовно позиційної структури  речення використовується метод субституції, що слугує для визначення кола слів і конструкцій, здатних посідати те чи інше синтаксичне місце. Цей прийом доповнює методику розгортання слів, оскільки заміщення синтаксичних позицій не завжди пов’язане з валентнісним аспектом слова. Особливо далекими й вільними від валентнісної сполучуваності є відношення між підметом і присудком. Метод транспозиції – перенесення слів і словосполучень з однієї синтаксичної позиції в іншу – дозволяє описати відношення між формою слова (чи словосполучення) і його синтаксичною функцією. Формальні перетворення в цьому випадку включають не лише граматичні зміни, але й механізми словотворення. Особливу роль відіграє переведення речення в іменні позиції(номіналізація речення), напр.: Студенти склали іспити →Складання іспитів студентами скінчилося → Студентські іспити скінчилися. Кількість формальних змін при переході слів у іншу ситаксичну позицію відображає „маневреність” синтаксичного ладу мови. Ізоляційні та аналітичні мови з розвинутою конверсією володіють більшою маневреністю в синтаксисі, аніж мови синтетичного ладу.

Позиційна структура речення може бути зафіксованою в тому чи іншому формальному записі. Абстрактну репрезентацію  речення характеризує метод синтаксичного моделювання, який забезпечує опис необмеженої множинності речень. Модель речення може відображати різні аспекти його дослідження чи різні концепції мови й синтаксису. Вона може бути орієнтованою на його логічний аспект, напр., „S є P” (у представленні формальної логіки), або f (x, y) у представленні математичної логіки; вона може бути представлена як відношення комунікативно релевантних теми й реми чи описуватися в термінах синтаксичних функцій (членів речення), у термінах морфологічних форм слів (напр., «іменник у Н. в. +  дієсл. В особ. Ф-мі + іменник у Зн. в.»); вона може фіксувати його семантичну структуру (напр., агенс + дія + пацієнс) чи протиставляти модальний (суб’єктивний) компонент речення його власне семантичній (об’єктивній) частині (модус + пропозиція).

Останнім часом в українському мовознавстві набуває поширення  вчення про три синтаксичні одиниці  – речення, словосполучення й  мінімальну синтаксичну одиницю (компонент  речення або словосполучення). Оскільки мінімальні синтаксичні одиниці  переважно є компонентами, що репрезентують  найвищі морфологічні одиниці (частини  мови та сукупність їх форм), то синтаксис  у граматичній системі мови розглядають  як вищий граматичний рівень, що перебуває над морфологічним.

Отже, постає проблема основної синтаксичної одиниці. У мовознавстві здавна були намагання знайти таку одиницю. Для Пилипа Федоровича Фортунатова (П. Ф. Фортунатов – російський мовознавець (1848 - 1914), професор Московського університету кафедри порівняльної граматики індоєвропейських мов, де читав лекції з готської, литовської й старослов’янської мов, санскриту, із загального мовознавства, порівняльної фонетики й морфології індоєвропейських мов. Саме в лекціях були висловлені основні положення його вчення, запропоновае вирішення низки питань, що хвилювали російських і європейських філологів того часу. Наукову спадщину складає 34 статті. Узагальнювальної роботи не залишив. Почесний ступінь доктора порівняльного мовознавства одержав у 1884 р. без захисту дисертації за одночасним поданням Київського й Московського університетів.) це було словосполучення. Він вважав, що речення – всього лише різновид словосполучення; для Ф. де Соссюра – синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов’язаних підрядним зв’язком.  (Ф. де Соссюр – видатний лінгвіст ХХ, швейцарець, народився в Женеві (1857 - 1913) в родині вчених. Знав грецьку й латинську мови. Освіту здобув у Женевському та Лейпцігському університетах. Результати досліджень репрезентовані в роботах „Про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах”, „Родовий абсолютний у санскриті” (докт. дис.) З 1891 р. викладає в Женевському університеті спочатку як екстраординарний , а згодом як ординарний професор санскриту й індоєвропейських мов, з 1907 р. очолював кафедру загальної лінгвістики. Роздуми вченого щодо проблем сутності мови знайшли відображення в курсі загальної лінгвістики. Три прочитані ним курси із загального мовознавства лягли в основу „Курсу загальної лінгвістики” (1916), виданого посмертно; книга являє собою записи його лекцій Ш. Баллі та А. Сеше. Перекладена багатьма мовами, вона справила величезний вплив на становлення різноманітних напрямів лінгвістики ХХ століття). Полемізуючи з цими точками зору, Е. Бенвеніст слушно зауважив, що „число знаків, які входять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність” [Бенвенист Э. Уровни лингвистического анализа// Новое в лингвистике. М., 1965. – Вып. IY. – С. 466]. (Еміль Бенвеніст (1902 - 1976) – провідний французький лінгвіст з проблем індоєвропеїстики; вивчав іранські мови і діалекти, досліджував граматику давньоперської мови, займався проблематикою мовленнєвого акту. В російському перекладі є його дослідження з проблем загального мовознавства: Бенвенист Э. Общая лингвистика. Перевод с фр. – М., 1974).

Г. О. Золотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Ця позиція обґрунтовується нею в такий спосіб: „Чинні уявлення про відношення між реченням і словом можна звести в основному до двох концепцій. Згідно з однією з них, кмунікативна потреба людини реалізується перш за все в пошуках необхідної синтаксичної схеми речення, яка потім наповнюється лексично. Дослідники справедливо дорікають прихильникам цієї концепції в недооцінці номінативного аспекту мовленнєвої діяльності. У світлі другої концепції відправною точкою мовленнєвого акту слугує номінація компонентів, „учасників” ситуації, про котру йдеться, і результатом є речення, яке розуміється як номінація ситуації чи події. Слабкість номінативної концепції в тому, що вона розмиває межу між двома різними видами мовленнєвої діяльності – між номінацією й комунікацією, між такими їхніми продуктами, як, наприклад, ратифікація договору парламентом і Парламент ратифікує договір: у кожній з цих конструкцій можна бачити номінацію події, але перша є власне найменуванням події, а друга – повідомлення про подію, іншими словами, в якості комунікативної одиниці виступає лише друга, що має властивість предикативності”.

Якщо припустити, говорить дослідниця, що номінація, позначення компонентів  ситуації є вихідною умовою побудови речення, слід з’ясувати питання  про мовні засоби номінації цих  компонентів. Той факт, що слово належить і лексиці, і морфології, і синтаксису, висуває перед нами питання: коли ми говоримо про слово в лексиці, про слово в морфології, про  слово в синтаксисі, чи маємо ми справу з поняттям, тотожним самому собі? Або інакше: чи маємо ми справу в кожному з цих випадків з  однією і тією ж самою мовною одиницею? Г. Золотова погоджується з Е. Бенвеністом у тому, що „осмисленість – це головна умова, яку має задовольняти будь-яка одиниця будь-якого рівня для набуття лінгвістичного статусу”. Але значення, яким має володіти синтаксична одиниця, не є лише номінативним, референтним значенням, зхверненим до світу речей, це ще й структурно-смислове значення елемента мовної системи на синтаксичному рівні, відмежоване від інших синтаксичних елементів і зіставлене з ними.

Слово-лексема має перше з  цих значень, але позбавлене другого. Воно співвідноситься з іншими словами  як з лексичними одиницями в межах  свого рівня, але не має розрізнювальних  ознак синтаксичної одиниці. Не лексеми  співвідносяться в значимих опозиціях  синтаксичної системи, не лексеми визначають тотожності й розбіжність синтаксичних конструкцій. У свою чергу референтне значення слова-лексеми об’єднує три  рівня абстракції: а) індивідуально-лексичне, чи унікальне; значення, що відрізняє  дане слово від будь-якого іншого (дім, дід, дощ у лексичній системі позначають будь-який дім, будь-якого діда, будь-який дощ; у конкретно-мовленнєвому реченні референтом цих імен може бути одиничний предмет чи явище: цей дім, цей дід, цей дощ); б) категоріально-семантичне значення – значення даного предмета як представника підкласу конкретних предметів-неістот, або підкласу осіб, або підкласу явищ природи і под.; в) загальнограматичне значення класу слів – тієї частини мови, в котру входить дане слово. Референтне значення слова-лексеми слугує матеріалом для перетворення його в синтаксичну одиницю, але лише матеріалом.