Шпаргалка по "Філософія"

• Історія своїми межами відокремлена від Інших реальностей - від природи й від космосу
• Історії притаманні внутрішні  структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності Індивідуального й неминуче приреченого на загибель
• Історія стає Ідеєю цілісного, коли постає питання з чого складається єдність Історії

Безодність природа  поза Історією, природа як вулканічне підґрунтя Історії, як основа явленої реальності в й минущому Існуванні - ця безодня спонукає нас якнайглибше усвідомлювати сенс Історичного

Білет№29

.1. Філософія Арістотеля.

Аристотель (384—322 рр до н е) Двадцять років пробувши в "академії" Платона І вважаючи себе його учнем, він був самостійно мислячим філософом "Платон мені друг, але Істина дорожча"

Арістотель, прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Аристотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Аристотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Аристотеля справедливо  вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив  основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій.

У людині Аристотель виділяє три  різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні  проблеми у його вченні домінує принцип  загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну  істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням 1 доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Аристотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Аристотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона. 

2 Екзистенщйна філософія.

Однією з провідних течій  суспільної думки XX ст є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула Ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та й місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій І втратила контроль Складовою частиною цієї течи став екзистенціалізм

впливовий зараз Представниками цієї течи є Мартш Хайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль, Альбер Камю

Екзистенціалізм є філос  вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості Основними проблемами екзистенціалізму стали людина як унікальна Істота, філософія буття, гуманізм, Історія західно-європ цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємншюі суті людського Існування

Екзистенція, вважали Хайдеггер  І Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" І яке усвідомлює свою кшцевість Визначаючи екзистенцію через й скінченність, екзистенціалісти тлумачать й як "часовість", реальною точкою відрахунку якої є смерть Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами Існування Специфічність людської екзистенції вбачається у й постійній "націленості" на майбутнє

Виділяють два осн напр в екзистенціалізмі релігійний (Г Марсель, К Яснерс) та атеїстичний (Ж—П Сартр, А Камю) Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, "трансцендентного" виміру буття Атеїстичний екзистенціалізм вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому Існування передує сутності Цим буттям є людина, людська реальність За Ж-ПСартром, людина спочатку Існує, зустрічається, з'являється у світі, І лише потім вона визначається Екзистенціалізм віддає людині у володіння й буття І покладає на неї повну відповідальність за Існування

Розглядаючи проблему смерті, А Камю заявив, що основним питанням філософи має бути питання самогубства Він вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти люпині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя Його гуманізм спрямований на те. щоб зробити її свідомою, вільною від моральних І політичних забобонів, Ілюзій, Ідеологій

Екзистенціалізм здійснив спробу теоретично обгрунтувати свободу людини в усвідомленні та створенні Історичних умов для подолання відчаю та страху в глобальній Історичній ситуації, коли людство опиняється на межі двох можливостей — вижити чи загинути 

3  Фрейд 3. "Майбутнє одної  ілюзії"

Фрейд - австр  врач,  психолог,  основоположник психоаналізу

У творі "_" йдеться якщо поставити питання, яка подальша доля чекає на культуру І через які зміни їй призначено пройти, доводиться обмежитися певними галузями, адже чим менше людина знає про минуле І сучасне, тим не надійнішим буде й судження про майбутнє По-друге, в таких судженнях суб'єктивні сподівання Індивіда відіграють важливу роль, а вони залежать від чисто особистих моментів власного досвіду, від життєвого спрямування Сучасність ж має стати минулим, щоб ми змогли спиратися на нього в суджені про майбутнє

Культура людства охоплює 1) всі накопичені людьми знання, які дозволяють оволодівати силами природи для задоволення своїх потреб, 2) всі Інститути, необхідні для впорядкування людських стосунків, особливо при розподілі цих благ Створюється враження, що культура нав язується більшістю меншості, яка володіє засобами влади І насильства Треба рахуватися з тим фактом, що такі маси тяжіють до вседозволеності І не бажають жертвувати своїми потребами задля блага суспільства

Можна надіятися, що нові покоління людей, виховані з любов'ю, прилучені до благ культури, зможуть обійтися без примусу Але межі людської вихованості ставлять під сумнів дієвість подібного перетворення культури Ймовірно певний відсоток населення назавжди залишиться асоціальним Релігія безумовно прислужилася людській культурі, багато зробила для вгамування асоціальних потягів, але недостатньо Велика кількість людей незадоволені культурою, відчувають й як ярмо, яке треба скинути з себе Якщо релігія неспроможна дати людству щастя культурно об'єднати його та морально стримати, то постає питання чи не переоцінюємо ми н необхідність для культури Для людей освічених І духовно розвинутих заміщення релігійних мотивів культурної поведінки Іншими, світськими, пройшло б без ускладнень Якби люди зрозуміли, що закони служать їх Інтересам, це був би важливий крок вперед на шляху до примирення з гнітом культури

Білет№30

1 Патристика

Перший період (3-8ст) в  розвитку середньовічної філософи називали патристикою (від лат раїва— батько) Це вчення "отців церкви — Тертулліана, Августина та Ін Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно" Тертулліан висловив один Із основних принципів патристики — примат віри над розумом Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської Імперії Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей В цих словах теолога виражена не просто церковна догма , а Істина, вистраждана епохою

Найвідомішим представником патристики є Августин Блаженний (354-430 рр) який пристосував платонізм для розбудови християнської теологи На його думку світ Ідей Платона є не що Інше як думки Бога, що передують акту створення світу В Бога Ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами, тобто, пізнаючи речі, ми проникаємо в думки Бога. Августин розвинув лінійну концепцію Історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) І майбутній кінець (друге пришестя І страшний суд) І хоч така концепція є есхатологічною, тобто визнає кінець Історії, однак розуміння Історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню Історичної свідомості

Квинт Септимий Тертуллиан (ок. 160—230), юрист, философ и теософ, активно поддерживал тезис о несоединимости философии и религиозной веры. Его величайшие заслуги для церкви состояли главным образом в пропаганде христианства, в защите церкви от римских властей и от еретических поползновений. Его главным трудом считается «Апологетикум» («Защита»), написан Где-то в 197 г. Непосредственный преемник Климента в руководстве александрийской школы, который еще дальше продвинулся вперед по пути соединения христианства с платонизмом, был Ориген (184—254). Он считал христианство завершением эллинистической философии, которая является наилучшим введением в христианское учение. Он требовал от теологов, чтобы они прорабатывали трактаты древних философов и обнаруживали в них правильные с точки зрения христианства моменты. В IV столетии на Востоке выступают представители каппадокийской церкви 10 — Григорий из Назиана (Назианин) (ок.-330—390), его друг Василий Великий (ок. 330—379). Наиболее видным был Григорий из Ниссы (Нисский) (ок. 335—394), автор богословских работ, которые явились попыткой образования системы правоверного богословия. Так же как и Ори-ген, Григорий Нисский был убежден в возможности согласия между откровением и философией и даже определил некоторые границы этих отношений. Философия должна быть инструментом объяснения «истин» догматики, принятых официальной церковью. Разум становится орудием христианской веры.

2. Емпіричні та теоретичні  рівні пізнання.

Наукове пізнання це система знань яка розвивається І охоплює собою два основних рівні — емпіричний та теоретичний На першому переважає живе споглядання — чуттєве пізнання Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості А тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків та виявів, що є доступними для живого споглядання та відображують внутрішні відносини Збір фактів їх первинне узагальнення аналіз експериментальних даних та їх систематизація І класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт й опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, Індукція Але дослідження планується, конструюється за допомогою теорії Отже емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження На думку К Поппера, абсурдною є віра в те, що ми спроможні почати наукове дослідження з "чистого споглядання", не маючи чогось на зразок теорії Експеримент являє собою дію, яка планується І на кожному кроці скориговується теорією Тобто ми самі формуємо наш досвід Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та Інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення Теоретичне пізнання відображує явища з боку їх внутрішніх зв'язків та закономірностей, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання Іака обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понять. умовиводів, законів, категорій, принципів) Теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування— відхід від певних якостей та відношень речей, ідеалізація — процес створення чисто мислительних речей та предметів, синтезу— поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів, дедукція — рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання досить умовна І рухома Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових й нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання А з другого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на грунті емпіричного дослідження, розкриває більш широкі обри для діяльності емпіричного пізнання На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне І навпаки При цьому треба пам'ятати про недопустимість будь-якої абсолютизації одного з цих рівнів