Шпаргалка по "Філософія"

Білет№1

1 Соціальні умови та джерела  формування філософії

На відміну від міфології  та релігії, які є духовними засобами соціального контролю, породжуються суспільством, філософія покликана  до життя особливими соціальними  умовами. Філософія виникає в  тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Давньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути  тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії, тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства  визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визначається рівнем усвідомлення, авторитетом загального — правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських — на соціально-етичних, греків на різних етапах — на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя

Виникнення філософії мало і  певні ідейні передумови. Воно стало  можливим лише на певному ступені  розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського. Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним культурним тлом, на якому складалась філософія. На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прийнято називати натурфілософією, філософією природи. Особливе значення мала математика, її поняття та логічна побудова часто слугували взірцем для філософії. Перші філософи, Фалес (прибл. 625 — прибл. 545 до н.е.) і Піфагор (580—500 до н.е.) були й відомими математиками. Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії. 

2 Критична філософія І.Канта

Засновником німецької класичної філософи є Іммануїл Кант (1724-1804) — філософ, якого за силою духу І впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва І романтично філософією XIX ст Кант, як І просвітники, пройнятий Ідеєю розуму, який здатен продукувати абсолютні вічні Істини Але філософ переосмислює саму Ідею розуму останній трактується не як механічне відображення дійсності (емпірики) а як творець, конструктор як дійсності (об'єкта), так І знання про неї На цій основі Кант долає суперечність емпіризму І раціоналізму, І це перший внесок мислителя в розвиток філософської думки Другий полягає в тому, що Кант теоретично обгрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, І цим самим сфера людської діяльності (культура) була винесена за рамки природної детермінації Після Канта культура опинилась за межами природи І більше не розглядається крізь природні закономірності Природа І культура постають для філософи як дві рівнозначні сфери

У творчості  Канта виділяють докритичний І критичний періоди У докритичний, або, як він його сам називає, догматичний, період Кант перебуває під впливом філософи Лейбнща І його послідовника X Вольфа Він вірить, що силою одного лише розуму можна осягнути закономірності природи І демонструє це створеною космогонічною гіпотезою І теорією припливів І відпливів Але знайомство з філософією Юма збудило Канта (за його ж словами) від догматичної сплячки Під догматизмом Кант розуміє філософську позицію, згідно з якою світ Існує таким, яким ми його сприймаємо, а пізнання виступає як його відображення Юм поставив під сумнів цю позицію Але він не запропонував нічого Іншого Кант пропонує свій підхід до розвязання цієї проблеми, який він називає конструктивним критицизмом Кант, за його висловом. здійснив коперниканський переворот у філософи На його думку, потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом) Іншими словами, джерело всезагальності І необхідності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті Світ, як він даний для наукового , пізнання, не е на його думку, світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише нашим відчуттям (скептицизм) 

3 Платон "Держава"

У праці "Держава" Платон дає обгрунтування стабільності Ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархи), в основу якої кладе поділ населення на три верстви (класи) 1) керманичі— філософи, що керують державою, 2) стратеги — воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави утримувати й від хаосу, 3) виробники — землероби І ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб

Належність  до того чи Іншого класу не успадковувалась Навпаки, Ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, І де кожен Індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта І досвід)

Враховуючи  соціальну аксіому, що поведінка  підлеглих е копією дії їхніх  керівників, Платон дотримувався думки, що не влада, а авторитет — основне знаряддя управління суспільством А щоб його мати він вимагав від правлячої еліти стриманості у задоволенні своїх потреб, суворого способу життя Вона позбавлялась права мати власність, оскільки остання, на його думку, підриває моральні основи людини В державі слід регулярно проводити спеціальну підготовку І ретельний відбір управителів (своєрідна ротація кадрів) необхідного рівня Інтелектуальної підготовки Державний діяч, на думку Платона, повинен так само знатися на добробуті держави, як лікар знається на здоров'ї людини І лише знання дають змогу відрізнити справжнього державного діяча від фальшивого В його Ідеальній державі правлять знання І немає потреби в законах, хоча й останні визнаються ним актом довіри Беручи до уваги Ідеальність держави Платона, зазначимо, що в "Державі" він не просто описує державу, а має на меті віднайти в державах суттєве, ті загальні принципи, від яких залежить життєдіяльність будь-якого людського суспільства

Білет№2

1 Специфічна  особливість філософських знань

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим —  теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.).

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням.  Отже, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження (природознавство оперує поняттями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки поняттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджуючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване  на розумі, в ньому особа філософа все-таки перебуває на задньому плані  порівняно з мистецтвом. Даючи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму змушені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Отже, специфіка філософського  знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від  наукового, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне  відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності. 

2.Українська філософія: джерела  становлення та основні етапи  розвитку

Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високо розвинутою спільнотою, є "Велесова книга". Філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного І нескореного духу

Особливого розвитку філософська думка України набуває  у Київській Русі Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством.

Цей перехід прискорився  з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було підготовлене розвитком й культури

У XIV—XVI ст. філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти.

Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722-1794). Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Після Г Сковороди  вперше з новою-силою зазвучала  філософія українського духу у творчості  Великого Українця, генія і пророка  Т Г Шевченка. Ця філософія ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності У цій філософи — відображення щирої І беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму то що. Філософія України другої половини XIX — поч. XX ст. Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Українська філософія  — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

3 Аристотель "Метафізика"

Наука про  мислення та його закони, викладено дослівно 'те що утв після фізики' Аристотель розрізняє першу та другу філософи Фізика для А все ще філософія але друга Предметом першої є не природа, а те, що Існує за нею, - наука "найбільш Божа, володіє нею скоріше Бог аніж людина, ГІ предметом є "божественні предмети'" Тому Аріст назвав свою філософію теологією - вчення про Бога Філософія А вивчає взагалі "начала І причини" всього Існуючого, розкриває його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого У Аристотеля закони мислення є одночасно І законами буття У "Метафізиці" А дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах короткій І повній Коротке формулювання гласить, що одночасно Існувати І не Існувати неможливо, а повне стверджує, що неможливо щоб одне І теж одночасно було І не було притаманне одному І тому ж в однаковому розумінні

Основні засади вчення Аристотеля

1. Категоріальний аналіз Існуючого,
2. Причинний аналіз субстанції,
3. Вчення про можливість І дійсність.
 

Билет №3

1.Основні функції філософії

Філософія виконує найрізноманітніші  суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві  з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна, пов'язана  передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна («методос» — спосіб), що полягає  у формуванні загальних принципів  і норм одержання знань, її координації  та інтеграції;