Шпаргалка по "Педагогике"

1. Предмет і завдання історії  педагогіки. Основні  функції історії  педагогіки, її джерела. Причини виникнення виховання, його суть і характер в первісному суспільстві.

Предметом історії педагогіки є вивчення історичних закономірностей розвитку виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди з найдавніших часів до наших днів. Тут слід звернути увагу на три принципово важливі особливості. По-перше, на послідовність слів: виховання, школа і педагогічна думка, яка зовсім не випадкова. Як буде показано далі, у такій послідовності і відбувався складний процес їх становлення і розвитку. По-друге, на те, що виховання, школа і педагогічна теорія розглядаються в процесі їх взаємозв’язку і розвитку. По-третє, історія педагогіки вивчає історичні закономірності цього розвитку, тобто намагається встановити все, що є спільним для виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди.

Основні завдання історії  педагогіки

Основні завдання історії  педагогіки як науки:

•  отримання  достовірних наукових знань про  закономірності розвитку різних педагогічних явищ і трансформацію різних педагогічних теорій, обумовлених цими явищами;

•  аналіз боротьби прогресивних і консервативних тенденцій  в розвитку педагогіки;

•  розкриття  з наукових позицій причин якісних  змін в розвитку педагогіки;

•  встановлення шляхів, якими йшов процес формування нового теоретичного змісту педагогічної науки (генезис прогресивних начал  педагогічної теорії).

Завдання  історії педагогіки як предмету педагогічної освіти (навчальної дисципліни):

Історія педагогіки відіграє важливу роль у професійній  підготовці майбутніх учителів, розв'язуючи такі завдання:

•  виявити  й ознайомити студентів із основними  шляхами та закономірностями розвитку виховання, школи і педагогічної думки у різні історичні періоди;

•  сформувати в студентів систему знань  про світовий історико-педагогічний процес та про місце української  педагогіки в ньому; ознайомити з  сучасними формами виховання  і педагогічними течіями через  їх історичний родовід;

•  розкрити кращі здобутки педагогічної мудрості українського й інших народів  та виробити уміння застосовувати їх у своїй майбутній професійній  діяльності;

•  виховання  любові до педагогічної професії, формування ідеалу вчителя на основі яскравих прикладів життя відомих педагогів (Коменський, Песталоцці, Ушинський, Макаренко  тощо) і формування основ педагогічної майстерності;

•  сформувати самостійне історико-педагогічне мислення (навчити бачити і розуміти закономірності розвитку педагогічних категорій); формувати  критичне ставлення до педагогічної спадщини минулого, що буде утримувати майбутнього педагога від консерватизму і рутини, а також від псевдоноваторства в учительській роботі;

•  оволодіти  методами ретроспективного аналізу  історико-педагогічних явищ і фактів;

•  розширити  професійний світогляд, збагатити  духовну культуру майбутніх педагогів.

У контексті  поставлених завдань історія  педагогіки дає змогу зрозуміти  зв'язок педагогічних явищ із суспільно-культурними  відносинами епохи і країни, виробляє історичну перспективу, дозволяє глибше, критичніше і більш всебічно оцінити  стан освітніх і педагогічних систем і прагнень сучасності, збуджує живе зацікавлення педагогічними проблемами, прищеплює культ педагогічних традицій, може служити засобом формування почуття патріотизму та інтернаціоналізму.

За  своєю природою та способом донесення  інформації джерела  історії класифікуються у ряд груп. При  цьому слід враховувати, що всі вони поділяються  на прямі і непрямі.

Комплексне використання цих джерел дає змогу давати достовірну, об’єктивну оцінку різноманітним фактам і явищам, що мали місце в історії  педагогіки.     

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання  невіддільне від людського суспільства  і притаманне йому з самого початку  його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

За  первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

Уявлення про  зміст і методику виховання в  первісному суспільстві дають етнографічні описи й етнологічний аналіз, спостереження  за сучасними племенами, що залишилися на дуже низькому рівні суспільного  розвитку.

Первіснообщинний  лад існував сотні тисяч років. У своєму розвитку він пройшов певні періоди: первісне стадо, родова община, розпад. У кожному з цих періодів виховання підростаючого покоління мало свої особливості.

Період первісного стада (від найдавніших часів  до 200 тис. років тому) був періодом завершення процесу біологічного становлення  людини. Жодних організованих форм виховання на цьому етапі не існувало. Діти первісних племен через спостереження  й наслідування переймали досвід дорослих. Беручи безпосередню участь в усіх видах діяльності (збирання плодів, полювання, рибальство, будівництво  примітивного житла, виготовлення таких  самих примітивних знарядь праці  та ін.), вони поступово залучалися до життєдіяльності стада. Виховання  здійснювалося у процесі трудової діяльності через наслідування, але  не було планомірним. На цьому етапі  виникають елементи навчання. Старші навчали дітей дотримуватися племінних традицій, переказуючи їм те, що знали самі. Це стосувалося певних правил гігієни, статевих стосунків, збереження здоров'я, плекання добрих звичаїв, здобування життєвої мудрості. Такі правила передавалися від покоління до покоління як абсолютні істини.

Важливим етапом у вихованні підростаючого покоління  була організація його переходу в  групу дорослих, який супроводжувався  спеціальними ритуалами — ініціацією. Ініціація являла собою систему  випробувань та церемонію посвяти  підлітків у повноправні члени  колективу. Цій події передувала тривала спеціальна підготовка. Ініціаціям піддавали як хлопців, так і дівчат, але більш розвинуті вони були стосовно хлопців. Проходження різних випробувань (голодом, вогнем, обрізанням, биттям палицями) мало засвідчити наявність  у молодої людини фізичних і духовних якостей, які б відповідали виправданим  вимогам суспільства до індивіда, що вступає на шлях активного громадського життя.

Виховання підростаючого  покоління родова община доручала найдосвідченішим, спеціально призначеним людям, воно почало виокремлюватися як особлива форма суспільної діяльності. Розширюється і поглиблюється його зміст і  програми випробувань. З'являються  перші в історії людства організаційні  форми виховання: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, за допомогою  яких дітям прищеплювалися певні  правила і норми поведінки. Важливу  роль відігравала й усна творчість (народні перекази, легенди, міфи, пісні, прислів'я, загадки, казки тощо), а  також встановлені заборони —  табу. Усі ці форми і засоби виховання  були органічною частиною життя первісного суспільства, а діти виховувалися, беручи безпосередню участь у цьому житті.

У період розвинутого  патріархату виникає так зване  вузликове, або предметне, письмо —  об'єднання різних знаків, за допомогою  яких передавалися найважливіші життєво  необхідні знання та навички. З розпадом первісного ладу з'являється первісна форма письмового повідомлення чи запису — піктографія, або малюнкове  чи образне письмо. Воно складалося з окремих малюнків чи зв'язної  композиції, що реалістично або умовно відображали предмети, події. Ці зображення наносили на кору бересту, шкіру, кістки.

Таким чином, за первіснообщинного ладу виховання  як суспільне явище пройшло шлях від стихійного й обмеженого за своїм  змістом І методикою до спеціально організованих форм інтелектуальної  підготовки підростаючого покоління. Його зміст і методика поглиблювалися і розширювалися в наступних  суспільно-економічних формаціях.

2. Виховання, зародження елементів педагогічної теорії в Стародавній Греції. Педагогічні погляди Демокріта, Платона, Арістотеля. Стародавня Греція - країна, що складалася з низки невеликих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою і Аттика з головним містом Афінами.

Спарта. Виховання здійснювало держава, вона переслідувало завдання готувати з дітей спартіатов воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.

 З 7 років  хлопчики-спартіати, що жили до  цього часу будинки, містилися  в особливого роду державні  виховні установи, які називаються  агелламі, де виховувалися і навчалися  до 18 років. Керівником їх призначався  відомий владі людина-педоном.  Особлива увага зверталася на  фізичне виховання підлітків:  їх гартували, привчали переносити  холод, голод і спрагу, виносити  біль. Багато уваги приділялося  військово-гімнастичним вправам.  До фізичного виховання приєднувалися  музика, спів і релігійні танці,  що носили бойовий, войовничий  характер.

Головною завданням  було виховання презирства, жорстокість  до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у так званих «криптах», тобто  нічні облави на рабів, коли загін  молодих спартіатов оточують який-небудь міський квартал або район  за містом і вбивав будь-якого раба-ілота.

Юнаки 18-20 років  переводилися в особливу групу Ефеб і несли військову службу. Велике увагу було звернуто на військове  і фізичне виховання дівчат. Коли чоловіки, придушуючи повстання рабів, і ідучи на війну, залишали місто  і житла, збройні жінки несли  охорону і тримали в покорі рабів.

  По-іншому було  організовано афінське  виховання. Афіняни вважали ідеальною людиною того, хто прекрасний у фізичному та моральному відношенні, і прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного і фізичного виховання. Фізична праця вважався обов'язком лише рабів. В Афінах діти до 7 років виховувалися вдома. Хлопчики з цього віку починали відвідувати школу. Дівчата отримували подальше виховання в сім'ї, привчаючись до домашньому господарству. Життя жінки в Афінах була взагалі замкнутої і зосереджена в жіночій половині будинку (гінекеї). Спочатку діти (з 7 до 13-14 років) навчалися в школах граматисти і кіфаріста (або одночасно, або послідовно - спочатку в школі граматисти, а потім кіфаріста). Заняття в школах вели вчителі-дідаскали ( «дідаско»-я вчу, пізніше: «Дидактика» - теорія навчання). До школи хлопчиків супроводжував один із рабів, називався педагогом (від слів «Пайс» - дитина, «агогейн»-вести).

 В школі  граматисти навчали читати, писати  і рахувати. Застосовувався буквослагательний  метод: діти заучували напам'ять  літери за їх назвами (альфа,  бета, гамма і т. д.), потім складали  їх в склади, потім склади в  слова. Для навчання письма  використовувалися навощенние таблички, на яких тонкою паличкою (стилем) писалися літери. Рахувати вчилися  за допомогою пальців, камінчиків  та лічильної дошки, так званої  абаки, що нагадує рахунки.  У школі кіфаріста хлопчикові  давалося літературну освіту  і естетичне виховання: він  вчився музиці, співу, декламації (читалися уривки з «Іліади»  і «Одіссеї »).

 В 13-14 років  хлопчики переходили до навчального  закладу, що називалося палестра (школа боротьби). Тут протягом двох-трьох років вони займалися системою фізичних вправ, що одержала найменування п'ятиборства і включила до себе біг, стрибання, боротьбу, метання диска та списа і плавання. З ними велися бесіди з політичних і моральних питань.

 Найбільш  забезпечена частина молоді поступала  далі в гімнасії (пізніше - гімназії), де вивчала філософію, політику, літературуэ Нарешті, як у Спарті, юнаки з 18 до 20 років переходили  в Ефеб, де продовжувалося їх  військове і політичне виховання.  Вони вчилися будувати укріплення, керувати військовими машинами, несли службу в міських гарнізонах, вивчали морська справа, брали  участь у громадських святах  і театральних виставах.

Зародження  педагогічної теорії у Стародавній  Греції.