Предмет та основні категорії педагогіки

 

 

 

 

4.Основні  напрямки, зміст  і  форми  виховної  роботи  класного  керівника.

Діяльність  справжнього класного керівника  сповнена педагогічною творчістю і  не обмежується певними рамками. Форми роботи можуть бути різними  — індивідуальною, груповою і фронтальною. Вибір конкретної форми зумовлюється різними чинниками: завданням виховання, рівнем розвитку первинного колективу, індивідуальними особливостями школярів, об'єктивними обставинами, конкретними педагогічними ситуаціями та ін. 
  

За критерієм  використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школярів форми роботи поділяють на: словесні (збори, доповіді, бесіди, диспути, конференції, зустрічі та ін.); практичні (походи, екскурсії, спартакіади, олімпіади, конкурси тощо); наочні (діяльність шкільних музеїв, виставок, тематичні стенди та ін.). Усі вони взаємопов'язані, доповнюють і збагачують одна одну. Є види роботи, в яких одночасно використовують словесні, практичні, наочні форми. Наприклад, колективні творчі справи (КТС).

Робота  класного керівника з вивчення учнів  

 Основним  обов'язком класного керівника  є вивчення учнів і координація  на цій основі роботи вчителів, які працюють з ними. Процес  вивчення учнів має відбуватися з дотриманням певних правил:

— вивчення потрібно спрямовувати на виявлення особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку конкретного вихованця; 
— дослідження процесів розвитку школярів має тривати впродовж усіх років навчання; 
— виявляти потрібно не лише наявний рівень розвитку конкретної особистості, але й прогнозувати його з урахуванням “зони найближчого розвитку”; 
— вивчення особистості школярів та їх колективів потрібно спрямовувати на вирішення конкретних педагогічних завдань;

— вихователь у  процесі вивчення учнів має бути сповнений педагогічного оптимізму  щодо їх розвитку і соціально-психологічного зростання; 
— вивчення учнів має охоплювати всі аспекти їх фізичного, психічного і соціального розвитку;

— застосування методів і методик вивчення учнів  і шкільних колективів має відповідати  віковим можливостям дітей;

— дослідження соціально-психічного розвитку слід здійснювати в природних умовах навчально-виховного процесу;

— дослідженням повинні бути охоплені усі учні, таке вивчення має стати систематичним; 
— вивчення учнів поєднують з виховним впливом на них; 
— вивчаючи учнів, слід акцентувати увагу на позитивних, а не негативних рисах характеру та поведінки.

 

Методи  вивчення учнів та учнівських колективів поділяють залежно від:  

 а) характеру участі  школярів у них: пасивні (спостереження, кількісний і якісний аналіз результатів діяльності) та активні (анкетування, тестування, соціометричні вимірювання, проективні);  

 б) часу проведення: одномоментні (анкетування, тестування та ін.) та тривалі ( цілеспрямоване спостереження, біографічний метод тощо);   

 в) місця проведення: шкільні (класні та позакласні) й лабораторні;  

 г) їх сутності: неекспериментальні (спостереження, анкетування, бесіди, аналіз продуктів діяльності), діагностичні (тести, ранжування), експериментальні (природні експерименти, лабораторні експерименти) та формуючі методи.   

 У практичній діяльності  вивчення учнів здійснюють за  орієнтовними програмами.

 

Тема 4.  Основні фактори  розвитку  особливості  школяра.

 

1.Поняття   про  розвиток  і  формування  особистості.

2.Основні   фактори  розвитку  особистості.

3.Вікові  особливості   розвитку  особистості  школярів.

 

Література:

1. Н. П. Волкова « Педагогіка», посібник, Київ, видавничий центр «Академія»     2001.
2. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія"
3. Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія. Навч. посібник – К., 1995.

 

 

1.Поняття   про  розвиток  і  формування  особистості.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними

їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних

відносин завдяки  цілеспрямованому вихованню.

 

Особистість —  людина, соціальний індивід, що поєднує  в собі риси

загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально  неповторного.

 

Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу. Не кожен індивід є

індивідуальністю. Для цього треба стати особистістю.

 

Розвиток людини — процес становлення та формування п особистості під

впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед

яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання  та навчання.

 

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею ростого накопичення  нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її  нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

 

Формування  особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток  особистості» та «формування особистості» дуже близькі,

їх нерідко  вживають як синоніми. Виділяють три види розвитку і формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток ісамоформування.

 

Розвиток особистості  залежить від спадковості, середовища та виховання.

Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні  і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного

рівня розвитку); між рівнем розвитку особистості  й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості; між потребами особистості та моральним

обов'язком: щоб  потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона «стримується» моральним обов'язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості; між прагненням особистості та п можливостями: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній, для  вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.

 

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов'язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділяють на певні вікові періоди.

 

2.Основні   фактори  розвитку  особистості.

Слово «особистість»  вживається тільки стосовно людини, і  притому починаючи лише з деякого  етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них – вже індивідуальність...  Але ще не особистість!  Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

У розвитку людини взаємодіють біологічний і соціальний аспекти. Адже, народившись із певними задатками і якостями, людина протягом усього життя вдосконалюється морфологічно і функціонально: розвивається її організм, збагачуються зв'язки з навколишнім світом. Як індивіда її характеризують передусім біологічні особливості, які є передумовами соціального розвитку. Знання законів біологічних і фізіологічних змін, що відбуваються з людиною, допомагає педагогу здійснювати природовідповідну освіту дитини — забезпечення відповідних до її розвитку змісту, форм і методів навчання і виховання.

Отже, поняття  «людина» має біологічні й соціальні  характеристики; поняття «особистість»  визначає соціальну сутність людини, сукупність її соціальних особливостей; «індивідуальність» — виражає сукупність фізичних і психічних рис, життєвий досвід, що відрізняють одну людину від інших, роблять її неповторною. Встановлення зв'язку між ними є неодмінною умовою правильного виховання, спрямованого на формування у дитини важливих загальнолюдських якостей з урахуванням можливостей її розвитку та індивідуальних особливостей.

Фактори розвитку  особистості  поділяються  на внутрішні (біологічні) та зовнішні(соціальні).

Внутрішні (біологічні)  - спадковість:

Спадковість виявляється  в тому, що людині передаються основні  біологічні ознаки людини (здатність розмовляти,  працювати рукою). За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності. 

За допомогою  спадковості людині передаються визначені задатки здібностей. До них відносяться, насамперед, особливості будови головного мозку, органів відчуття і руху, властивості нервової системи, якими організм наділений від народження.

Зовнішні (соціальні) – середовище та виховання.

Середовище.

Все те, що оточує людину від народження до  кінця  життя:

 

Макросередовище

Мезосередовище 

Мікросередовище

 

Виховання.

У вихованні  особистості важлива роль сім'ї, яка створює умови побуту, формує перші соціальні та моральні уявлення дитини. Навіть коли малюк починає відвідувати дитячий садок чи школу, де його соціальні контакти стають інтенсивнішими, вплив сім'ї залишається значним.

Виховна діяльність спрямована на сприяння індивідуальному становленню  особистості, формування її рис і  якостей. Виховання неефективне без знання процесу індивідуального розвитку, його рушійних сил і закономірностей. Бо, як стверджував В. Сухомлинський, найголовніше у педагогічній діяльності — знати дитину.

Виховання є головним чинником формування особистості дитини, завдяки  якому реалізується програма її соціалізації, розвиваються природні задатки і здібності.

Отже, розвиток — це не просто кількісні зміни успадкованих і  закладених від народження ознак. Передусім  він засвідчує якісні зміни в  організмі та психіці під впливом  навколишнього середовища. У процесі розвитку спадкове обумовлена організація людини реалізується лише у відповідному природному і соціальному середовищі під впливом різноманітних біологічних, соціальних і виховних чинників, найсуттєвішими серед яких є виховання і навчання, що спрямовують вплив біологічних і соціальних чинників розвитку.

При цьому важливо брати  до уваги внутрішні і зовнішні рушійні сили розвитку дитини як безперервної взаємодії вродженого (діяльність нервової та всіх інших систем організму) і набутого (досвід, виховання, умови життя), що визначає співвідношення між рівнем досягнутого і новим змістом життя дитини, її інтересами, потребами.

 

3.Вікові  особливості  розвитку  особистості  школярів.

Віковий період — відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості.

 

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував Платон (охоплює життєвий цикл розвитку людини від народження до смерті). У ній

розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з вікових періодів.

 

Видатний чеський педагог  Я.-А. Коменський розробив чітку для  свого часу

вікову періодизацію і систему шкіл. Він намітив  чотири ступені в системі народної освіти (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.

 

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична  класифікація, пов'язана з

розвитком школи  і дошкільних закладів.

 

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6—7 — 11—12 років);

середній, або  підлітковий (12—15 років); старший, або  юнацький (15—18

років). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які  називають віковими особливостями.

 

Вікова  криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.

 

Кризи проявляються в негативних симптомах поведінки, фактах важкої виховуваності, тимчасового  зниження навчальної працездатності, маючи не тільки негативне, а й позитивне значення у розвитку особистості. У дитячому віці виділяють: кризу першого року життя, кризу трьох років, кризу 6—7 років, підліткову кризу (10—11 років).

 

Стадія  немовляти, фаза новонародженості. У позаутробному житті дитини, а саме у першій стадії немовляти (від народження до року) виділяють коротку, але надзвичайно важливу фазу новонародженості (триває до чотирьох тижнів).

 

Друга фаза розвитку немовляти. Під впливом природних і нових потреб, що виникають на їх основі (у враженнях, спілкуванні з дорослими), у дитини швидко розвиваються форми активності й функції, які їх задовольняють. Цьому сприяють: фізичний ріст; розвиток нервової, сенсорної, моторної систем; поява перших форм спілкування з дорослими. 
До кінця першого року життя немовля росте швидко: його зріст становить 70—75 см, а вага — 9—10 кг. Прорізуються молочні зуби. Інтенсивно розвивається нервова система. Вага мозку однорічної дитини досягає в середньому 850—900 г.