Предмет та основні категорії педагогіки

психології.

Анатомія і  фізіологія людини — база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

 

Гігієна дітей  і підлітків як галузь гігієни  сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків,плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів.

 

Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою  формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку, у взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

 

Зв'язок педагогіки з іншими науками відбувається в  різних напрямах.

По-перше, це спільність об'єктів (понять, закономірностей, концепцій,

ше, це спільність об'єктів (понять, закономірностей, концепцій,

предметів, процесів, критеріїв, методів). По-друге, взаємодія,

взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук.

По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у

діяльності  — з філософії); використовує методи дослідження інших наук

(анкетування  — із соціології), результати  досліджень інших наук

(насамперед  психології); проводить дослідження спільно з іншими науками;

дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.

 

 

5.Характеристика  основних  течій  сучасної  педагогіки.

У зарубіжній педагогіці існує чимало течій, що є ознакою  розмаїття і свободи педагогічної думки, їх можна звести до трьох напрямів: філософського, психолого-педагогічного, соціального.

 

Філософський напрям утворюють  течії педагогіки, що ґрунтуються  на філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін,

 

Педагогів-тєоретиків у філософії  неопозитивізму цікавлять його гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції загальнометодологічної засади всієї сучасної науки.

 

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і

виховання об'єктивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.

 

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами. Представники цієї течії роблять спроби підготувати навчальні програми в дусі загальнолюдських цінностей, их цінностей, вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.

 

Представники  напряму педагогіки, що ґрунтується  на філософії екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

 

На думку  екзистенціалістів, індивідуальна  «внутрішня сутність» дитини

(«екзистенція»)  майже не доступна для педагогічних  впливів, а тому ефективним у формуванні її особистості є лише самовиховання. Виходячи з

положення, що навчання — це актуалізація прихованих здібностей дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і

підручниками. Вони вважають, що дитина має право  на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибірковим.

 

Завдання вчителя  — не озброєння учнів системою знань, а створення сприятливих умов для саморозкриття кожноїособистості: він пропонує учням різноманітні навчально-виховні ситуації, а вони вибирають ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Найважливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння «слухати свої внутрішні імпульси», «пізнати самого себе».

 

Тема 2.  Професія  вчителя  у  сучасному суспільстві

 

1.Історичний  шлях  становлення  професії  вчителя.

2. Специфіка   сучасної  вчительської  професії.

3. Перспективи   розвитку вчительської  професії.

4. Складові  частини  педагогічної майстерності.

 

 

Література:

 

1. Н. П. Волкова « Педагогіка», посібник, Київ, видавничий центр «Академія» 2001.
2. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія"
3. Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія. Навч. посібник – К., 1995.

 

 

1.Історичний  шлях  становлення  професії  вчителя.

Визначальною фігурою  у виховному процесі школи  є вчитель. На вчителеві в широкому розумінні завжди тримається не лише освіта, а й держава в цілому. Професію вчителя називають вічною. Вона — одна з найдавніших професій. Адже саме через спеціально організовану педагогічну діяльність оволодівають всіма іншими професіями. Необхідність передачі нагромадженого виробничого, соціального і духовного суспільного досвіду новим поколінням, підготовка цих поколінь до життя і праці привела до того, що навчання і виховання дуже рано виділились в самостійну суспільну функцію.

Педагогічна професія —  одна з найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах розвитку людства у зв'язку з потребою передавати підростаючому поколінню набутий досвід, виділившись згодом в окрему галузь. На перших порах повинні були передавати знання і навички володіння знаряддями праці, зброєю тощо. Ці обов'язки у багатьох народів покладались на жреців, а в Давній Греції навчанням займалися вільнонаймані особи — вчителі. Незабаром виповниться два тисячоліття відтоді, як римський імператор і сенат (у І ст. н. є.) почали видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів Марку Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. 
Кожна держава, будь-яка суспільна система визнавали необхідність навчання і виховання, відповідно націлюючи людей, які займалися цією діяльністю. 
Перші школи виникли в країнах Стародавнього Сходу у період формування рабовласницького суспільства. У Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії, Фінікії вчителями виступали в основному жерці, які складали привілейовану касту. У касті жерців знання передавались від батьків до дітей, але існували і школи для жерців при храмах і у великих містах. Соціальний статус учительства був надзвичайно високим.

У державах Стародавньої Греції вчителями були вільні громадяни. Їх називали граматистами, педономами, дидаскалами чи педотрибами. У Стародавній  Греції виник термін “педагог”, але він тоді мав інше значення, ніж тепер. Педагогами називали рабів, що водили дітей рабовласників у школу.

В епоху Середньовіччя  вчитель повинен був обов’язково  бути духовною особою. Поведінка, статус, методи роботи, обов’язки вчителя  диктувалися релігійними канонами.

У Київській Русі обов’язки  вчителя співпадали з обов’язками  батьківства і владарювання. У  Стародавній Русі вчителів називали майстрами, підкреслюючи тим самим  повагу до особистості наставника підростаючого  покоління. Але і майстрів-ремісників, що передавали свій досвід, називали з повагою – учитель.

У період капіталізму  професія вчителя вперше набуває  масовості, зростає кількість приватних  учителів. Коли почали формуватись  перші буржуазні держави, з’явився досвід спеціальної педагогічної освіти. У законодавчих актах держава чітко формулює свої вимоги до вчителя. Учителі займають штатні посади у багаточисельних школах і училищах різних типів. Поряд з цим у 18 – 19 ст. у дворянських і буржуазних сім’ях було поширене виховання і початкове навчання дітей за допомогою домашніх наставників і вчителів (гувернерів).

Спочатку особи, що виконували учительські обов’язки, не мали ніякої спеціальної підготовки. З виникненням  і розвитком педагогічної освіти визначаються державні вимоги до професійної підготовки учителя. Законодавчо оформляється їх правовий статус в залежності від освіти.

На початку 19 ст. в Росії  і підросійській Україні створюються  перші учительські інститути, що готували учителів для середніх класів загальноосвітніх шкіл. Вчителів для народних початкових шкіл готувалися і раніше у вчительських семінаріях.

На сьогоднішній день частина педагогічних інститутів в  Україні перетворені в педагогічні  університети, з’явились нові типи педагогічних навчальних закладів. Все  це супроводжується якісними змінами у підготовці педагогічних кадрів. Розширюється діапазон спеціальностей підготовки майбутніх фахівців у вищих педагогічних навчальних закладах.

Таким чином, давня професія учителя на теперішній час набуває  новий розвиток, який відображає потреби сучасної школи на шляху її гуманізації і демократизації.

 

 

 

2. Специфіка   сучасної  вчительської  професії.   

 Сучасні вимоги до  педагога на межі тисячоліть  висвітлені в законі “Про загальну  середню освіту”: “Педагогічним  працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров'я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах середньої освіти”.

 

Він повинен  бути людиною культури і вселюдських  цінностей, провідником ідей державотворення  і демократичних змін, людиною  великої душі й доброго серця. Любов до дитини — це, за словами В. Сухомлинського, “плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини.   Справжній педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість.

Обов'язковою  нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення “любимчиків”, необ'єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. 
   Важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності.

Учитель завжди має бути твердим, непохитним, послідовним  у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи.   

 
Обов'язкова передумова педагогічного  такту — знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань учнів. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують.

 
 Навчально-виховна робота потребує  від учителя організаторських умінь і здібностей. Педагог має справу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якого необхідно спрямовувати. Це ж стосується його взаємодії з кожним учнем. Тому ефективність педагогічного процесу залежить від правильної організації праці учителя, його уміння об'єднати і згуртувати учнівський колектив.     

 Учитель  — головна фігура педагогічного  процесу. Його особистий приклад — могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Діти, говорив Л. Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці. Вплив авторитетного педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. “Золотим правилом” науки виховання вважав К. Ушинський тезу: “Вчителеві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців”.   

 

Головне завдання вчителя — навчати і виховувати. У ньому закорінені функції педагога.  
   Навчальна (дидактична) функція. Вважалося, що вчитель як носій знань передає їх учням, і чим обізнаніший він сам, тим краще засвоять науку діти. З часом, коли обсяг знань збільшився до неможливості осягнення їх однією людиною, змінилось бачення дидактичної функції вчителя. Головним стало не передавання знань, а формування вмінь здобувати їх самостійно. Цінність учительської праці почали вбачати в його умінні бути організатором процесу засвоєння знань.