Зародження та розвиток підприємницької діяльності в Україні

      В Україні заборонена підприємницька діяльність в сферах виробництва  зброї, вибухових, токсичних речовин, наркотиків тощо. В Україні обмежується підприємницька діяльність в таких сферах як:

• виробництво алкогольних, тютюнових виробів;
• мисливської зброї;
• торгівля алкогольними та тютюновими виробами, медикаментами тощо.

      Повніше про особливості підприємницької  діяльності в Україні Закон України  “Про підприємництво” (1991р.).

      Підприємницькою діяльністю мають право займатися  як громадяни України, так і іноземні, відповідно до законів України, фізичні та юридичні особи. Згідно законодавства (а саме: Закону “Про власність”) такою діяльністю можуть займатися підприємства різних форм власності:

• індивідуальні;
• сімейні;
• приватні;
• колективні;
• державні;
• спільні.

      Фізична особа-підприємець – це громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, зареєстрований в державних органах  і сплачує відповідні податки. Згідно чинного законодавства місцеві органи влади повинні дати йому дозвіл для заняття конкретним бізнесом.

      Юридична  особа – це підприємство, яке  веде самостійний баланс, має розрахунковий  рахунок в банку, печатку, зареєстроване  в органах державної влади тощо. Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю такі категорії громадян:

• військовослужбовців;
• службових осіб органів прокуратури, суду;
• державної безпеки;
• внутрішніх справ;
• державного арбітражу;
• державного нотаріату;
• а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

      Не  можуть бути зареєстровані як підприємці особи, які мають непогашену судимість  за крадіжку, хабарі та інші корисливі  злочини, а також – недієздатні  громадяни.

        Державне регулювання підприємницької діяльності здійснюється за допомогою прямих і непрямих методів. Прямі методи – це застосування адміністративних заходів, юридичних норм. Непрямі – це використання різних економічних важелів (ставок, податків, мита, цін, пільг тощо).

      З кожним роком правова база України  удосконалюється. Прийнято ряд Законів, законодавчих та нормативних актів, які повинні сприяти розвитку малого бізнесу, впорядкувати систему реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

      Загальна  класифікація підприємницької діяльності у Додатку 1.  

РОЗДІЛ 2

ЗАРОДЖЕННЯ  ТА РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА НА УКРАЇНІ 

2.1.    Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України 

      Підприємницькі  відносини закладені в українському народі генетично. Протягом усього процесу  розвитку всіх сторін громадського життя  ступінь розвитку підприємництва, економічна воля й інші фактори, що стимулюють зростання ініціативності суб'єктів економіки відігравали важливу роль. І на сьогоднішній день формування ефективної, конкурентоздатної, соціально-орієнтованої економіки складає стратегічний курс державної політики. Починаючи розділ, присвячений підприємництву на Україні, представляється необхідним виділити етапи розвитку, основні напрямки і проблематику, зв'язані з підприємництвом.

      Особливе  значення малого і середнього бізнесу  виявляється під час перехідного  до ринкової економіки періоду, що полягає в стимулюванні структурної перебудови економіки і забезпеченні стабільності суспільства і гарантій на шляху до організованого ринку. В умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституціональних перетворень в економіці Україні проблема становлення ринкових механізмів підприємництва є пріоритетною.

      Процес  розвитку малого підприємництва на Україні  має свої історичні корені і на стадії переходу до ринку має продовження. Для усебічного утвердження принципів  підприємництва необхідно використовувати вітчизняний досвід, достатньої багатий і великий.

      Підприємництво  в Україні народилося ще в часи Рюрика, хоча тоді, як відомо, панувало натуральне господарство. Зачинателями підприємницької діяльності були купці. Ґрунтуючись на своєму майні й інтуїції, на свій страх і ризик вони налагоджували торговельні стосунки з Візантією, Закавказзям, Середньою Азією, Прибалтикою і Європою.

     Можна припускати, що зародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст.

     В усякому разі, східний письменник Ібн-Хордадбе, який писав у першій половині IX ст., розказує, що Русь з далеких  слов’янських країн іде до Римського  моря (тобто Чорного); вони продають там хутра, бобрів і чорних лисиць, а також мечі, і римський цар збирає з них десятину.

     В X ст. після вдалого походу кн. Олега  русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

     Предметами  ж довозу візантійців були паволока і взагалі всякі інші тканини, вироби з золота і цілий ряд інших товарів, які дістали загальну назву «сосуды разноличные» і «всякое узорочье». До цього треба додати й скляне намисто.

     Археологічні  розкопи пам’яток X — XI ст. дозволять  установити, наскільки широкий був торговельний обмін між Руссю і Візантією. В усякому разі, рештки візантійських тканин, намиста, металевих прикрас постійно зустрічаються при розкопах курганів і городищ.

     Шлях  у Візантію був одночасно і  шляхом «із варяг», тобто шляхом, що зв’язував Русь з скандинавськими народами. Шлях цей ішов з Києва в двох напрямках — на Двіну і на Ловать та озеро Ільмень. Торгівля по цьому шляху також була жвава. Руські купці, крім своїх товарів, тобто меду, воску й хутра, вивозили ще візантійські й арабські товари, а ввозили янтар, сіль, метали і західноєвропейські товари.

     В історичній літературі недосить уваги  звертали на торгівлю дофеодальної Русі з західноєвропейськими країнами. Але  матеріали змушують нас надавати цій торгівлі значно більшого значення.

      У XII столітті почали формуватися торгові  центри, купецькі об'єднання. Підприємництво з зовнішньоекономічної сфери поступово  переноситися на українську територію  і починає упроваджуватися у  внутрішньогосподарські відносини, спочатку в торговельні, а потім і виробництві. Роки правління Петра І можна назвати періодом становлення підприємництва. Великий самодержець сприяв виникненню соціального попиту на підприємницьку діяльність у виробництві, їм був даний державне замовлення на розвиток галузей промисловості.

      Переломним  моментом у становленні підприємництва вважаємося початок XIX століття. Олександр I видав Указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян  на волю з землею за викуп. У Петербурзі був відкритий перший комерційний банк із відділеннями в шести містах Росії. Почали активно створюватися об'єднання підприємців.

      Могутнім  стимулом у розвитку підприємництва стало скасування кріпосного права. Ділові люди одержали можливість більш  вільно займатися підприємницькою  діяльністю. На цей період часу приходяться найбільша подія – промисловий переворот. До 1808 р. у Росії стали активно виникати акціонерні товариства, почалася реконструкція важкої промисловості і залученням іноземного капіталу. У 1870 р. відбувся Перший усеросійський з'їзд підприємців, на якому було сформульовано: «Нині воля праці, воля промисловості зробилися девізом сучасного промислового прогресу». У 1886 р. був прийнятий закон, що регламентував відносини між підприємцями і робітниками, причому він відповідав усім вимогам міжнародного права. У 90-і роки XIX століття склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. У результаті реформи С.Ю. Вітте російський карбованець став конвертованим. У Росію підсилився приплив іноземного капіталу.

      На  початку XX-го століття в Росії створитися картелі, синдикати, трести. У першому десятилітті XX-го століття підприємництво в Росії стало масовим явищем, а до 1914 р. вступає в стадію стійкого розвитку. Однак цей розвиток був перерваний спочатку Першою світовою війною, потім Громадянською і «воєнним комунізмом».

      В роки непу вільне підприємництво стало  відроджуватися. На частку приватного сектора в ті роки приходилося 27% промислового виробництва і 44% роздрібної торгівлі. Надалі, з 1929 р., вільне підприємництво було згорнуто й оголошено нелегітимним, відбулося повне одержавлення економіки. І вже на рубежі 2-ої половини 80-х років, і особливо після 1991р. підприємництво, вже в рамках суверенної посада тоталітарної України, зароджується знову.

      Реальний  сектор малого бізнесу почав формуватися з 1986 по 1988 р., після прийняття постанови, а потім і Закону «Про кооперативи». Він і поклав початок розвиткові недержавного малого і середнього підприємництва, в у такий час, коли великі підприємства знаходилися в руках держави. Ряд аспектів діяльності малого підприємництва був визначений Постановою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990р. « Про заходи для створення і розвитку малого підприємництва».

      Надалі  в ході приватизації і підприємства, що належали раніше державі переходять у приватну і приватно-колективну власність і на сьогоднішній день можна говорити про сформовану підприємницьку структуру у вітчизняній економіці, регламентованої рядом нормативних актів, таких як Закон України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства», «Про господарчі товариства» і інших.

     Аналіз  динаміки змін кількості діючих суб’єктів  малого підприємництва засвідчує, що за перші роки незалежності України (1991-1993 рр.) і в зв’язку з проведенням  малої приватизації та формування законодавчої бази (яка спонукала підприємливих осіб на законних підставах організувати свій приватний бізнес) кількість малих підприємств збільшилася в 3,8 рази, фермерських господарств 13,2 рази, а число кооперативів різко скоротилась.

     Формування  малого підприємництва в Україні проходило шляхом самоініціативи і самоорганізації суб'єктів підприємництва в рамках нового законодавства, а також комерціалізації та приватизації державних підприємств.

     Становлення і розвиток малого підприємництва України (приватні підприємства, господарські товариства) проходило досить швидко.

     В другій половині 90-х років темпи  створення нових малих підприємств  загальмувалися. Почала скорочуватись  середньо-спискова чисельність працюючих  в малому бізнесі. Особливо негативним явищем стало те, що велика кількість малих підприємств не діяла, а більша частка діючих займається торгівлею та громадським харчуванням.

     Разом з тим, протягом 1999-2003рр., як свідчать самі підприємці український малий бізнес потроху почав спинатися на ноги. Адже підприємці, які оцінили стан справ у своїх фірмах як ”задовільний” було у двічі більше ніж у 1998р. Трохи покращилася ситуація з оподаткуванням: малий бізнес сплачував в середньому 9 різних податків, тобто на 25% менше, порівняно з 1993р. На сплату податків іде до 30%, а іноді і до 40% коштів, отриманих від реалізації робіт чи товарів.

     Аналіз  стану малого підприємництва показує, що сектор малого бізнесу в Україні  перебуває на початковому етапі  розвитку і характеризується високим  ступенем неефективності. За теперішньої ситуації розвиток малого бізнесу в Україні повинен стати вирішальним чинником для вдосконалення економічних механізмів: цей напрямок потребує ефективної державної підтримки, яка повинна бути спрямована на створення позитивного економічного та правового клімату. І це особливо потрібне тому, що малий бізнес пов’язаний із значним ризиком. В США спостерігається тенденція: в перший рік роботи свого існування банкрутує половина новостворених малих підприємств, а через 5 років залишається тільки 25% від початкової кількості. В Японії 7 із 10 підприємств припиняють свою діяльність протягом перших п’яти років. Жорстока конкуренція, нестача початкового та обігового капіталу,підвищена чутливість до зовнішніх факторів можуть обернутись для будь-якої фірми крахом. Тому згубним для малого підприємництва є відсутність знань і досвіду в галузі фінансів, права, недостатня компетентність в управлінні фірмою. Як свідчить статистика, тільки 5% з числа новостворених підприємств в Україні можна вважати успішними, 35% зникають вже протягом першого року діяльності. Решта 60% ледве зводять кінці з кінцями.