Управління трудовим потенціалом

Демографічну кризу  в європейських країнах, США, Японії дослідники пояснюють переходом від традиційного типу суспільства до сучасного, у якому жінки мають більше альтернатив і не завжди готові пожертвувати ними заради дітей. Високий рівень життя спонукає їх до навчання, кар'єри чи відпочинку. Одне слово, чим більший рівень цивілізованості, тим нижчий народжуваності. Висновки демографа підтверджуються фактами. Тільки менш розвинеш країни Африки, Латинської Америки та Азії переживають нині демографічний бум - 85 відсотків приросту населення нашої планети припадає на країни, що розвиваються. Як завше, у них і смертність дуже велика. Тому батьки прагнуть мати кількох дітей, як кажуть, про запас, на випадок хвороб, епідемій. А інколи навіть на продаж. Як це? Якось трапилася нагода побувати на виступі спеціального радника нинішнього президента США Джорджа Буша-молодшого Дага Віда. Він був радником Буша-старшого, Рейгана. Працював у Білому домі саме тоді, коли приймали з помпою Михайла Горбачова і дуже скромно - Бориса Єльцина. Чудовий оратор, бізнесмен, історик, політик, автор 26 книг, що вийшли тиражем понад чотири мільйони примірників. Зокрема сім років писав книгу про Індію, якій і досі надає доброчинну допомогу. У доповіді уряду Індії "Про національну демографічну політику у 2000 році" зазначається, що ця країна була першою, яка на державному рівні почала підтримувати програми планування сім'ї (1952 рік), і відтоді коефіцієнт сумарної народжуваності зменшився з 6 до 3,6 наприкінці 90-х, Все ж приріст населення залишається високим. У травні цього року кількість жителів Індії перевалила за один мільярд чоловік, що становить 16 відсотків від загальної кількості мешканців планети (хоча займає лише 2,4 відсотка території нашої кулі). На середину XXI століття Індія може обігнати Китай і стати найбільш населеною державою світу. Але поки що пальма першості за Китаєм. Наприкінці 2000 року там відбувся перепис населення, у березні стали відомі перші результати. У цій країні проживають мільярд 300 мільйонів чоловік.

Фактично кожен четвертий  на Землі - китаєць! І при цьому представники офіційного Пекіна пишаються, що політика контролю за народжуваністю нарешті принесла результати (у містах сімейним парам дозволяється мати лише одну дитину, у сільській місцевості - дві). Однак не виключають і те, що десятки мільйонів (всього-на-всього?!) багатодітних сімей не внесли "зайвих" дітей до переписних листів. Чому стільки уваги приділяється країнам, де існує проблема перенаселення? Тому що демографічний бум в одній і спад в інших неминуче призведе до масових переселень. І росіяни для себе це прорахували. Два світових сектори, багаті й бідні країни переживатимуть зріст і спад населення разом, як дві судини, сполучені між собою, в яких поступово відновлюватиметься рівновага. Отут і постане проблема співіснування з іммігрантами чи то з країн СНД, чи навіть інших континентів (іммігранти з колишнього Союзу, на думку російських учених, зможуть покрити трудовий дефіцит не більше, ніж на 40 відсотків від потреби, а для України ще менше). Вони різнитимуться в етнічному і культурному планах. Тому в майбутньому ефективність ринку праці й соціальна стабільність країни залежатимуть від того, наскільки влада налагодить контакти з іммігрантськими групами. Власне, останні рішення влади у нашій країні уже демонструють уважний підхід до мігрантів, що прибули в Україну. Які прогнози на нинішнє століття щодо населення земної кулі? Невже вірити фантастам, котрі говорять про переселення на інші планети? Виявляється, згідно з передбаченням ООН, загальний демографічний вибух, пік якого припадатиме на середину сторіччя, зміниться різким демографічним спадом у європейських і деяких інших розвинених країнах. До 2100 року населення земної кулі не збільшиться, порівняно з сьогоднішнім днем, а зменшиться на... 800 мільйонів чоловік (!) і складатиме приблизно 5,2 мільярда. Але які за національним складом будуть держави - хто зна. Половину всього річного приросту землян до середини століття забезпечуватимуть шість країн: Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш та Індонезія.

Демографічна ситуація в Арабському світі

Сучасні близькосхідні  держави, не зважаючи на певну політичну  роз'єднаність, в цілому є регіоном, де формується один із нових потенційно потужних центрів світового економічного росту.

Невирішеність демографічних  проблем є деструктивним чинником, що негативно впливає на функціонування суспільного організму. Відтворення населення, а саме: відновлення його кількості, статевовікового, сімейного складу та інших соціально-економічних структур і властивостей, відбувається у взаємодії з різними сферами суспільного життя.

Тому, при аналізі демографічної  ситуації у країнах даного регіону  потрібно враховувати сумарний вплив  комплексу соціально-економічних  факторів. що визначають умови життя  населення, обумовлюючи в тому числі, специфіку демопроцесів і норми репродуктивної поведінки людей. Виходячи з неоднорідності близькосхідних держав за рівнем розвитку, політичною орієнтацією і відповідними показниками демовідтворення, спробуємо окреслити загальну спрямованість демографічних процесів у цьому регіоні та виявити її специфіку для окремих країн.

Демографічний розвиток в арабському світі характеризується такими особливостями:

У результаті значних  успіхів у справі охорони здоров'я  матері і дитини, боротьбі з інфекційними захворюваннями, покращенні харчування в після воєнний час тут відбулося значне зниження смертності, приблизно вдвоє за історично короткий строк. На початку 70-х років темпи скорочення смертності сповільнилися, тому що були вичерпані екстенсивні фактори її зниження.

Зокрема, за період з кінця 70-х років до початку 90-х років показник загальної смертності населення знизився вдвоє в Алжирі, Кувейті, Іраку, Саудівській Аравії, Марокко. Найвищий рівень смертності у 1990 році був характерний для Ємену (15.5%). Дитяча смертність у більшості арабських країн залишається досить високою. Її максимальні значення мали Ємен (119,5%), Судан (78,1%), Марокко (68,3%), а також Ірак та Туреччина (58-62%); мінімальні - Ізраїль, Кувейт, Катар (7-12%). w Народжуваність населення, залишаючись довгий час на традиційно високому рівні, за умови скорочення смертності спричинила у 50-60-х роках дуже швидке зростання кількості населення у цих країнах (так званий демографічний вибух). З середини 70-х років темпи його зростання знизилися, проте, в цілому, вони залишаються все ще високими, їх недостатньо для того, щоб знизити гостроту демографічної ситуації. Значних успіхів у регулюванні числа народжень досягли: Алжир, де коефіцієнт народжуваності знизився від 47% у 75-80-х роках до 29% у 1990 році. Туніс: від 35 до 24%, Марокко: від 43 до 29% відповідно. В середньому, як бачимо, рівень народжуваності тут у два рази вищий ніж у розвинутих країнах Заходу.

У період з 1975 по 1985 роки частка міського населення виросла: у Тунісі від 49.8 до 52.8%, Ірані від 47 до 54.3%, Іраці від 63.7 до 70.2%. В Ізраїлі вона становить 89.6%. Основні показники демографічного розвитку країн Близького Сходу (кінець 80-х - початок 90-х років). Більшість населення мігрує у європейські країни (в основному у Францію) та у район Перської затоки, де у 70-х роках у зв'язку із нарощуванням темпів нафтодобувної промисловості сформувався потужний центр притягання мігрантів.

На початку 90-х років 70% робочої сили цього регіону  становили іноземці. Отже, можна  констатувати, що у більшості країн  Близького Сходу ще не склався соціально-економічний механізм переходу до сучасного типу відтворення населення, який характеризується низькими смертністю та народжуваністю, високою тривалістю життя, стабілізацією чисельності населення.

Цей демографічний перехід, що є об'єктивною тенденцією сучасного світового демографічного розвитку, високо розвинуті країни вже пройшли. Деякі арабські країни Північної Африки, а також Катар, Кувейт, Ізраїль та Туреччина вже вступили у третю фазу демографічного переходу, а інші знаходяться ще на другій стадії. В цілому, близькосхідні держави за особливостями демографічного розвитку можна поділити на такі чотири групи: I. Кувейт, Катар, Ізраїль - країни із середнім рівнем народжуваності, високими темпами зростання населення, найнижчими показниками загальної та дитячої смертності і найвищою середньою тривалістю життя. Державна політика спрямована на сприяння народжуваності та заохочення імміграції. II. Ірак, Іран, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина - країни з високою народжуваністю, підвищеними темпами зростання чисельності населення, значною дитячою смертністю та середнім рівнем тривалості життя. Демографічної політики з метою обмеження народжень не проводиться (за вийнятком Ірану та Туреччини). У більшості цих країн вважається бажаним подальше зростання населенні і збереження високої народжуваності. III. Алжир, Єгипет, Марокко та Туніс - країни, де народжуваність поступово знижується, дитяча смертність залишається все ще високою, темпи зростання чисельності населення - найнижчі. Регіон, де вживаються конкретні заходи по обмеженню народжуваності.

Особливо виділяються  Єгипет і Туніс, що вже мають певний досвід у сфері регулювання демопроцесів. Туніс, зокрема, був першою африканською і арабською державою, що прийняла національну програму планування сім'ї. Ефективність демографічної політики в Алжирі та Марокко дещо нижча. Можна передбачити, що до кінця першої чверті наступного сторіччя народжуваність тут скоротиться до рівня простого відтворення населення. IV. Ємен, Судан - держави з високим рівнем народжуваності та прискореними темпами зростання чисельності населення, найвищою дитячою смертністю і найнижчою тривалістю життя. Цілеспрямованої демографічної політики не проводиться (окрім Судану). Вважається, що демографічні проблеми вирішаться самі собою в ході подальшого економічного розвитку.

Очевидно, у всіх групах країн даного регіону, де сформувалася дуже молода вікова структура населення, будуть і надалі посилюватися процеси  внутрішньої та зовнішньої міграції у зв'язку з аграрним перенаселенням та відсутністю достатньої кількості робочих місць. Можна також передбачити певне скорочення відкритого безробіття при збільшенні неповної зайнятості населення. Вважаю, що запровадження активної демографічної політики у цих державах за умови нарощування темпів економічного розвитку, дозволило б їм поступово зменшити приріст свого населення, стабілізувати демографічні процеси, створити умови для переходу до демографічної зрілості. Безумовно, кожна з країн повинна вибрати свій шлях вирішення цих проблем з урахуванням її специфіки та досягнутого рівня розвитку.

За останніми оцінками і прогнозами Організації Об'єднаних  Націй чисельність населення  світу виросте приблизно до 8 млрд. осіб у 2025 році та до 9,3 млрд. у 2050 році. Водночас темпи зростання населення світу, досягнувши в 1965 році максимального рівня - 2%, знизились до 1,7% в 1980 році й до 1,3% в 2000 році. За прогнозами фахівців приблизно в 2020 році вони знизяться до 1%, а в 2050 році - до 0,5%. На даний час приріст населення в основному відбувається за рахунок країн, що розвиваються. З приблизно 130 млн. дітей, що народжуються щорічно, 78% припадає на країни, що розвиваються.

У наш час, на початку  ХХІ ст., лише третина людства  живе в країнах, де забезпеченість продовольством у середньому відповідає енергетичним і якісним нормам. Але саме в цих країнах рівень народжуваності має стійку тенденцію до зниження. Розвинуті країни стоять перед загрозою "старіння" населення. Країни Європи наближаються до регресивного типу популяції населення. За даними комісії з демографії Ради Європи, на початку 2003 року, порівняно з першими місяцями 2002 року, приріст населення Європи становив лише 0,08%. І якщо у 1990 році дефіцит народжуваності був зафіксований лише в Німеччині, Болгарії та Угорщині, то в 2002 році він поширився ще на 12 країн Центральної Європи. У зв'язку зі зниженням народжуваності та зростанням частки осіб старших вікових груп виникає безліч проблем із соціальним забезпеченням пенсіонерів і продовженням періоду трудової активності тих, хто працює.

Ще більше існує проблем у країнах, де вікова структура населення є молодою, тобто там, де народжується велика кількість дітей, а тривалість життя невелика, через економічну недорозвинутість і соціальні негаразди, за даними ЮНІСЕФ, приблизно 150 млн. дітей страждають від недоїдання, щорічно вмирає 10 млн. дітей [4]. Якщо в цивілізованих, розвинутих країнах поціновується життя кожної людини, якого б віку і статі вона не була, то зубожілий, патріархальний світ продовжує байдуже дивитись на смерть немовлят і матерів, які їх народжують. Звичайно прогрес відбувається, але доволі повільними кроками і в основному за ініціативи міжнародних організацій.

У середині ХХ ст. над  швидке зростання населення планети, яке носило суперечливий характер щодо свого регіонального вияву та вікова і економічна диспропорція зумовили зосередження пильної уваги міжнародних організацій, політичних діячів, громадськості, учених до проблем народжуваності та демографічної політики. Для розв'язання проблем, які колись вважалися суто сімейними і залежали від репродуктивної поведінки членів подружжя, стало необхідним об'єднання зусиль світової спільноти, а ці проблеми набули державного і навіть міжнародного масштабу.

У 50-х роках проблема демографічного регулювання отримала міжнародне визнання. Зниження народжуваності стало головною метою створеної в 1952 році в Бомбеї Міжнародної федерації планування сім'ї. В Індії, Латинській Америці, в Африці були створені регіональні демографічні центри ООН. Спираючись на вивчення досвіду діяльності цих центрів, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про населення і розвиток, в 1967 було створено спеціальний фонд ООН для заохочення діяльності в галузі народонаселення. На основі плідної узагальнюючої діяльності під егідою ООН у 1974 в Бухаресті був прийнятий Всесвітній план дій в галузі народонаселення, де проголошувалось суверенне право кожної держави проводити ту демографічну політику, яка відповідає її національним потребам. Разом із тим, національна політика щодо контролю над ростом народонаселення має бути спрямована на створення програм свідомого планування сім'ї та контролю над народжуваністю; одночасно кожна подружня пара повинна мати право приймати рішення стосовно внутрішніх сімейних питань народжуваності, мати доступ до інформації й відповідних засобів для вирішення власних демографічних проблем.

Таким чином, демографічна політика має орієнтуватись одночасно  і на потреби індивідів (сім'ї) і  суспільства. За даними ООН, у 60% країн  світу в даний час здійснюються заходи щодо регулювання процесів у галузі дітонародження. В першу чергу, увагу зосереджено на стимулюванні бажаної для розвитку суспільства кількості дітей. Так, у розвинутих країнах демографічна політика передбачає пільги (економічні, соціальні) сім'ям, які планують збільшити кількість народжуваних дітей. У країнах, що розвиваються, завданням демографічної політики стає скорочення народжуваності. Однак існують країни, які не приділяють питанням народжуваності достатньої уваги. Так, у Нігерії, Ефіопії, Пакистані вважають, що демографічний приріст є важливим фактором майбутнього соціально-економічного прогресу.

У різних народів мінімальні вікові межі укладання шлюбу відрізняються  між собою. Мінімальний шлюбний  вік коливається від 12 років в  Іспанії, Греції, деяких країнах Латинської Америки та США і провінціях Канади, до 18 років - у більшості європейських країн. В міжнародній практиці шлюби, які укладаються між особами, що не досягли 18 років, називаються ранніми. За даними Центру дослідження законності ЮНІСЕФ, практика віддавання заміж дівчат у ранньому віці найбільш розповсюджена в Центральній Африці та Південній Азії. В цих регіонах є місцевості, де весілля справляються навіть до досягнення дівчатами статевої зрілості. Одруження одразу після статевого дозрівання за участю дівчат 15-18 років розповсюджені серед населення Близького Сходу, Північної Африки, частини Азії, Латинської Америки і навіть Східної Європи. Між іншим, новим "Сімейним кодексом України" передбачено, що за особливих обставин встановлений мінімальний шлюбний вік для дівчат 17 років і 18 років для хлопців може бути знижений до 14 років. Це одна з найнижчих норм в Європі загалом і в Східній Європі зокрема. Як правило, ранні шлюби притаманні традиційним суспільствам, які дотримуються давніх традицій і звичаїв.