Управління ризиками ПАТ « Райффайзен Банк Аваль»

 

 

 

Ризик суттєвий                       Ризик несуттєвий

       Недостатньо

         інформації

  Ризик прийнятний

 

Рис. 2.2. Блок-схема  управління ризиком підприємства

5 оцінювання ризику – визначення імовірності виникнення несприятливої ситуації і величини втрат в абсолютному або відносному вираженні.

6 розрахунок або встановлення гранично допустимих рівнів різних видів ризику.

7 вибір методів управління ризиком, обгрунтування ефетивності обраного методу, що детально розглянуто у розділі 2.3.

8 застосування обраного методу управління ризиком.

9 оцінка результатів процедури управління ризиком і контроль за змінами ризикової ситуації.

Виокремлюють  три основні напрями управління ризиком в організації:

• Уникнення ризику. Напрям означає відмову від реалізації заходів, повязаних з ризиком. Уникнення ризику є найпростішим радикальним напрямом у системі управління ризиком, воно дає змогу запобігти можливим втратам і невизначеності. Однак, як правило, уникнення ризику означає для підприємця відмову від прибутку.
• Зниження ступеня ризику. Воно передбачає зменшення імовірності та розміру втрат.
• Прийняття ризику. За такого рішення підприємець погоджується з усім ризиком або його частиною, та з покриттям можливих втрат власними засобами.

Процес управління ризиками комерційних банків – це сукупність окремих дій, спрямованих на створення філософії керування ризиками, розроблення положення про управління ними, аналіз ризиків малого банку, регулювання їх рівня, застосування фінансових механізмів компенсації втрат у разі виникнення несприятливих обставин. Малі банки можуть самі регулювати свої ризики в ході оперативного аналізу через прийняття негайних рішень, спрямованих на зменшення негативного впливу будь-яких явищ і процесів, які сприяють досягненню певного рівня прибутку. Регулювання ризиків комерційних банків здійснює Національний банк України на основі Інструкції про порядок регулювання діяльності банків України № 368 від 28 серпня 2001 р. з усіма змінами та доповненнями до неї. Головною метою такого регулювання є забезпечення стабільності діяльності банків та вчасного виконання ними зобов'язань перед вкладниками та запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, які є притаманними для банківської системи України. Встановлений порядок регулювання Національним банком України є обов'язковим до виконання всіма банками.

На основі аналізу  ми виокремили незалежно від їхнього  розміру такі основні етапи процесу управління ризиками комерційниих банків:

1) аналіз ризиків,  який охоплює отримання інформації  про можливі загрози;

2) вибір методів  впливу на ризики з метою мінімізації впливу ризиків в

майбутньому;

3) ухвалення  рішення щодо зниження ризиків;

4) безпосередній  вплив на ризики через зниження, збереження та передачу ризиків;

5) контроль і  коригування результатів процесу управління ризиками банків через одержання інформації про збитки та вжиття заходів з їх мінімізації, які для кожного виду ризиків є різними.

Отже, банківські труднощі можна подолати тільки за умови системного підходу до управління банком у цілому та застосування методів  зниження потенційних ризиків. З огляду на особливості стратегічної, тактичної та оперативної діяльності банку на фінансовому ринку, всі заходи щодо управління ризиками банківської діяльності доцільно систематизувати на дві основні групи: а) стратегічні; б) тактичні та оперативні.

Стратегічні заходи мають бути спрямовані на нейтралізацію  дії стратегічних чинників ризику, пов'язаних із впровадженням на ринок  інноваційних видів банківських  продуктів, виходом із вже існуючими  послугами на нові ринки, співпрацею із "сумнівними" клієнтами тощо. Такі чинники ризику можна визначити в процесі аналізу можливостей і загроз та сильних і слабких позицій діяльності банку на основі SWOT-аналізу. Із стратегічного погляду, щоб знизити рівень ризику в банках України, фінансовим установам необхідно: зорієнтувати діяльність на перспективні ринкові ніші, які забезпечували б зростання доходів і прибутку; диверсифікувати напрями банківської діяльності та оптимізувати склад портфеля банківських продуктів і послуг з позиції їх прибутковості; створювати стратегічні альянси з банками-партнерами під час здійснення операцій, що мають високий рівень ризику задля розподілу сукупного ризику між партнерами; розробляти стратегічні фінансові плани і бюджети банківської діяльності з урахуванням можливих сценаріїв розвитку подій на фінансовому ринку; сформувати концепцію оптимізації рівня і структури доходів і витрат банку з урахуванням стратегічних чинників ризику; здійснювати прогнозування обсягів майбутніх витрат та оцінювати можливість отримання негативних результатів.

До способів тактичного та оперативного управління банківськими ризиками можна віднести: створення банком резервів під "ризикові" види послуг; формування поточних і  оперативних фінансових планів і  бюджетів; організацію постійного моніторингу, контролю за ефективністю здійснення банківських операцій; створення і систематизацію бази даних щодо фінансово-економічного стану існуючих і потенційних клієнтів; здійснення аналізу дотримання комерційним банком нормативів діяльності, встановлених Національним банком України тощо.

Процес управління ризиками реалізується за допомогою системи  ризик-менеджменту, побудова якої в  банках є однією з основних складових  створення надійних та ефективних систем управління банком. Головними елементами цієї системи є: політика банку в області управління ризиками, процедури прийняття рішень про наявність ризику та вибору методів його зниження чи уникнення, організаційна структура управління ризиками, наявність інформаційної системи управління та організація внутрішньобанківського контролю.

Про самостійне управління ризиками комерційних банків говорить розроблений в 2003 р. НБУ підхід до нагляду за банківськими установами – нагляд на основі ризиків, який дає змогу кожному банку розробити власні системи управління ризиками, які мають бути зорієнтовані на прийнятий рівень ризику у певних умовах. Вимоги Національного банку покладають на банки обов'язки враховувати всі ризики за всіма продуктами, видами діяльності та послугами, зосереджуватись на достатності капіталу та належному управлінні ним, розробити таку організаційну структуру, яка сприятиме ефективному управлінню ризиками. Закон України "Про банки і банківську діяльність" акцентує на тому, що банки "самостійно вирішують і створюють органи, управління фінансовими ризиками з метою забезпечення сприятливих фінансових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів" [10].

Систему внутрішнього контролю за основними видами ризиків банківської  діяльності пропонується організовувати на трьох основних рівнях:

• на рівні працівника банку;
• на рівні кожного підрозділу банку;
• на рівні комерційного банку в цілому.

Як показали проведені  дослідження, система ризик-менеджменту  у комерційних банках України  характеризується відсутністю окремої  служби внутрішнього контролю за ризиками із особливим незалежним статусом від галузевих підрозділів. У вітчизняній практиці внутрішньобанківський контроль за ризиками пов’язаний переважно з перевіркою виконання працівниками їхніх безпосередніх обов’язків чи доручень керівників.

Для забезпечення дієвості цієї системи, у банку необхідно створити окремий структурний підрозділ контролю за ризиками, який взаємодіє з іншими контролюючими підрозділами (рис. 2.3), що забезпечить незалежний та ефективний контроль банківських ризиків.

Рис. 2.3 - Організаційно-структурна схема контролю за банківськими ризиками

 

Важливість питання  підтримки стабільності комерційного банку через регулювання ризиків  потребує незалежності системи внутрішнього контролю, яка б посіла самостійне місце в організаційній структурі  банку. Пройшовши цей шлях, банк забезпечить собі умови для побудови ефективної системи ризик-менеджменту.

Таким чином, основою  управління ризиком є цілеспрямований  пошук і організація роботи із зниження ризику, отримання і збільшення переваг в невизначеній господарській ситуації. Стратегічна мета управління ризиком полягає в забезпеченні стійкості функціонування організації за умов невизначеності зовнішнього і внутрішнього середовища, тактична мета – в одержанні найбільшого прибутку за оптимального допустимого для підприємця співвідношення прибутку і ризику. Світова практика свідчить, що при виборі методу управління ризиками сучасні менеджери керуються концепцією прийнятного ризику. При виборі конкретного методу управління прийнятим ризиком підприємство повинне керуватися принципом економічної доцільності, який означає, що слід обирати той метод управління ризиком, витрати за яким менші, ніж ефект від його використання.

 

2.3 Вибір методів і формування варіантів зниження ризику

Цей етап в процесі  управління ризиком відіграє чи не найважливішу роль. Від їх правильного обрання залежить не тільки ефективність управління ризиком, але й кінцевий господарський результат діяльності підприємства.

Всі заходи щодо обмеження ризику  розподіляють на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх методів мінімізації ризику належать: передача ризику, страхування, фінансова диверсифікація, управлінське консультування.

Розрізняють такі внутрішні методи обмеження ризику: лімітування, отримання додаткової інформації, резервування коштів на покриття непередбачуваних витрат, бізнес-планування, перевірка партнерів по бізнесу, правильний підбір персоналу, організація захисту комерційної таємниці.

Передача ризику передбачає перекладання відповідальності за ризик на когось іншого. Розрізняють передачу ризику іншому підприємству та передачу ризику страховій компанії (безпосередньо страхування).

При передачі ризику іншому підприємству укладаються контракти. Зміст контрактів залежать від того, які ризики ми хочемо мінімізувати. В господарській  практиці найчастіше використовуються такі види контрактів: контракт-поручительство, будівельні контракти, укладені контракти продажу, обслуговування і постачання, при оренді майна договір його технічного обслуговування і поточного ремонту, контракти на зберігання і перевезення вантажів, договір факторингу (передача посереднику своїх боргових зобов’язань).

Страхування – це метод зниження ризику, який дає змогу підприємству (страхувальнику)  забезпечити себе від можливих збитків, шляхом сплати ним страхового платежу страховій компанії (страховику), яка у випадку появи в процесі реалізації проекту обумовлених в договорі ризиків (страхового випадку), сплатить йому страхову премію згідно з договором страхування та чинним законодавством.

Недоліками страхування є:

• зависокий страховий тариф, який може не влаштовувати страхувальника;
• неможливість застрахувати всі види ризиків, так як страхова компанія також прагне убезпечити себе від збитків і одержати прибуток.

Крім страхування, в практиці бізнесу  використовується перестрахування і співстрахування.

В підприємницькій діяльності досить поширеним є такий вид страхування, як страхування відповідальності. При  використанні даного виду страхування  можна застрахувати такі ситуації: відповідальність інвестора за непогашення  кредитів, екологічне забруднення, нанесення збитку природі чи здоров’ю інших осіб і т.п.

Специфічною формою страхування ризиків, які полягають у зміні ціни товару, курсів валют та відсоткових  ставок у майбутньому, є хеджування. Основою формування стратегій поведінки інвесторів на фондовому ринку є два класи операцій хеджування:  хеджування на підвищення і хеджування на пониження.

При хеджуванні на підвищення страхуються  від ймовірного зростання цін на деякі активи в майбутньому, тоді як хеджування на пониження дає можливість застрахуватися від можливого падіння цін у майбутньому на який-небудь актив.

       За видами термінові  контракти поділяють на:

1 Форвардний контракт, який являє  собою двосторонню угоду про постачання певної кількості товарів, погодженої якості і ціни, зафіксованої в момент укладання контракту, у встановленому місці в застережений термін. Його метою є дійсне придбання (продаж) даного виду активу.

2 Опціон – це документ, який  дає право на купівлю товару  за фіксованою ціною на протязі  визначеного періоду. В даному випадку, страхування означає, що інвестор може захиститися за допомогою опціонів від несприятливої зміни ціни активу і, водночас, опціон дає змогу скористатися сприятливою ситуацією. При купівлі опціону покупець платить продавцю премію.

Основними видами опціонів є «пут»  і «кол». Опціон «пут» дає можливість власникові продати актив за встановленою ціною на певну дату або протягом строку дії контракту. Опціон «кол» дає право купити актив на аналогічних умовах.

3 Ф'ючерсні угоди – це угоди, що не передбачають зобов'язання поставити реальний товар, а припускають купівлю-продаж прав на товар. Укладаючи ф’ючерсний контракт, покупець, з однієї сторони, отримує гарантію в одержанні товару в певний термін за обумовленою ціною, тоді як, з іншої сторони, він може відмовитися від контракту, у випадку якщо він перестане бути для нього вигідним. Просто анулювати ф’ючерсний контракт неможливо. Його можна чи ліквідувати, уклавши протилежну угоду на рівну кількість товару, чи поставити товар у термін, передбачений у контракті. Розрізняють такі основні види ф’ючерсів: ф’ючерси на товари, ф’ючерси на валюту, ф’ючерси на відсоткові ставки, ф’ючерси на індекси акцій.