Організація управління персоналом підприємства

      Ціль – це майбутній бажаний стан об'єкта впливу, кінцевий очікуваний результат процесу управління, тобто основною метою управління є заздалегідь позначений, запрограмований стан системи, досягнення якого в процесі управління дозволяє вирішити потрібну проблему.   

    Прийнято  розрізняти два види цілей: стратегічні (віддалені), тобто спрямовані на якийсь більш загальний, соціально значимий кінцевий результат, і тактичні (більш близькі в часу), рішення яких дозволить поступово наблизитися до основної стратегічної цілі.

    В управлінні поняття цілі пов'язано  також із поняттям задачі. Задача (оперативна задача) – це постановка конкретних питань, підлягаючих рішенню і призводячих послідовно до досягненню основної цілі.

    Проблема  взаємодії об'єкта і суб'єкта управління при розробці цілей у даний  час набуває особливої актуальності і специфіки.

    В залежності від масштабності управлінських проблем і рівня підготовленості учасників управлінського процесу може бути різноманітним підхід до рішення стратегічних, тактичних, оперативних, кінцевих і проміжних задач.  Саме на базі цих основних цілей ставляться більш приватні, детальні, оперативні задачі для підпорядкованих рівнів управління. Система взаємозв'язків більш загальних стратегічних цілей із цілями більш приватними визначається за допомогою методу побудови «дерева цілей». За допомогою цього методу здійснюється розукрупнення, конкретизація цілей, що дозволяє кожну ціль вищого рівня уявити в образі підцілей нижнього порядку.  «Дерево цілей» використовується для визначення конкретних задач для кожного рівня управління й окремих виконавців.

    Основною  характеристикою взаємодії суб'єкта й об'єкта управління в процесі ціліпокладання є те, що ціль управління, із погляду суб'єкта, - це  максимально ефективне досягнення результату об'єктом, а з погляду об'єкта – це бажаний результат його функціонування, отриманий шляхом рішення поставлених керівництвом (але самостійно засвоєних) задач.

    Управління  забезпечується виконанням ряду функцій, під якими розуміють конкретні  напрямки діяльності. Функціям  управління призначається та багатогранна роль, що виконує суб'єкт управління при реалізації задач як усієї системи в цілому, так і окремих її елементів. За допомогою управління забезпечується, з одного боку, єдність, злагодженість і взаємозв'язок усіх підструктур системи, а з іншого боку – розвиток, зміна, удосконалення кожній із підструктур, що входять до складу даної системи. В рішенні цих задач виявляється двохєдина природа функцій управління.

    По-перше, вони виявляють себе в системі  незалежно від її типу (економіка, політика, право і т.п.). По-друге, вони служать задачам розвитку конкретної системи (наприклад, системи органів внутрішніх справ), досягненню нею конкретних результатів.

    Функції управління можна класифікувати  по їх загальних значеннях, розділяючи їх на функції цільові й організаційні.

    Управління  містить у собі функції прогнозування і планування.

    Прогноз в управлінні – це передбачення суб'єктом кінцевого результату роботи системи в майбутньому, побудова образу цілі і засобів, необхідних для її досягнення.

    Планування – це розробка рішення про те, які повинні бути конкретні результати, їх виконавці, етапи виконання, шляхи досягнення. Ухвалення рішення – це пусковий механізм у психологічній структурі дії, що означає перехід від аналізу ситуації до практичної дії, що здійснюється відповідно до плану.

    Виконання дій, передбачених планом, потребує здійснення ряду організаційних функцій:

• загальноорганізаційной;
• матеріально-технічного забезпечення;
• економіко-фінансового розвитку;
• урахування і контролю;
• політико-правового забезпечення;
• соціального забезпечення і соціального захисту робітників;
• функції мотивації.

    Загальноорганізаційна функція передбачає розподіл доручень між співробітниками, визначення задач  і повноважень виконавців, організацію  дисципліни та інше.

    За  допомогою матеріально-технічної  функції керівник визначає дійсні потреби системи і її підсистем у матеріальних ресурсах; виявляє можливості товариства для задоволення потреби даної системи; розподіляє наявні матеріально-технічні засоби відповідно до їх наявності і потреб керованих підструктур.

    Функція фінансово-економічна дозволяє керівнику своєчасно визначати  реальну вартість для його організації при здійсненні поставленої задачі і понесені нею витрати по життєзабезпеченню своїх підрозділів.

      Облік створює найважливішу основу  контролю, сутність якого складається  у виявленні відповідності і  невідповідності реального стану  керованих підрозділів заданій  програмі.  Контроль забезпечує  зворотний зв'язок, тобто дає фактичну  інформацію про досягнення об'єктом управління поставлених перед ним цілей.

    Політико-правова  функція дозволяє керівнику системи  орієнтуватися в політико-правовому  просторі товариства й одночасно  забезпечує ефективне управління підпорядкованими в рамках організації.

    Соціальна функція управління спрямована на те, щоб сприяти ефективному вирішенню виникаючих у товаристві протиріч і є  функцією яка реалізує принцип соціальної справедливості.

    Функція мотивації - найважливіший фактор підвищення ефективності системи управління  і спрямована на забезпечення сумлінного виконання підпорядкованими їх обов'язків. З цією метою в системі повинні бути створені умови для моральної і матеріальної зацікавленості робітників при виконанні своїх обов'язків.

    У процесі здійснення функцій управління співробітники вступають у певні управлінські відношення. Основою їх формування служать цілі і функції управління. Стратегічна ціль управління виступає як загальний, соціально опосередкований інтерес щодо інтересів суб'єктів управлінських відношень.  Управлінські відношення як необхідний компонент механізму управління мають свою структуру, у якій виділяють відношення централізму і самостійності, субординації і координації, відповідальності, змагання та ін.

    Керуючі структури у своїх діях щодо підпорядкованих  структур, виконавців спираються на вироблені практикою й узаконені основні правила або принципи управління. Принципи управління - це основні правила, норми, керуючі установки, на основі яких організується процес управління, науково обґрунтована організація управлінських функцій, вибір адекватних методів і прийомів управлінських впливів.

    В теорії та практиці управління виділяють  загальні принципи, тобто правила, якими зобов'язані керуватися всі суб'єкти управління незалежно від свого статусу; і галузеві принципи, що діють на галузевих, інституційних, групових рівнях. До найбільше загального ставляться такі принципи:

• соціальної спрямованості;
• законності в управлінській діяльності;
• об'єктивності;
• системності;
• комплексності;
• гласності;
• об'єднання колегіальності і єдиноначальності.

    Соціальна спрямованість - це необхідність для  органів управління в процесі  виробітки і реалізації управлінських  рішень враховувати інтереси товариства, галузі, конкретних організацій і  соціально-фахових груп.

    Принцип законності в управлінській діяльності складається в тому, що організація і діяльність організації управління і співробітників регулюються нормами права. 

    Принцип об'єктивності потребує знання й обліку об'єктивних закономірностей взаємодії  суб'єкта і об'єкта управління, обліку наявних можливостей, реального стану суспільних процесів.

    Принцип системності припускає, що суб'єкт  управління при виборі засобів, методів, форм впливу на об'єкт, повинний враховувати  всі ті зміни, що здійснюються в оточенні, у межах якого функціонує і розвивається дана система управління.

    Принцип комплексності в управлінні полягає  в тому, що в кожному достатньо  складному явищі необхідно враховувати  усі його аспекти: технологічні, економічні, соціальні, ідеологічн, психологічн, політичні.

    Принцип гласності - це забезпечення доступності обговорення і компетентної участі всіх представників управлінських відношень у прийнятті рішень на основі широкої інформованості та обліку суспільної думки.

    Принцип об'єднання єдиноначальності і колегіальності в процесі управління відбиває взаємодії двох форм прояву владних повноважень.                                

    Методи  управління - це сукупність прийомів і процедур підготування і прийняття, організації і контролю виконання управлінських рішень.

    В управлінні використовуються різноманітні методи, адекватні характеру розв'язуваних фахових задач. Так, із позицій системного аналізу управлінської діяльності можна виділити 4 групи методів відповідно до етапів управлінського процесу: методи підготування, прийняття, організації, контролю за виконанням управлінських рішень. По характеру впливу на виконавців розрізняють 4 основні типи методів управління: економічні, організаційно-розпорядницькі, правові і соціально-психологічні.

    Адміністративні методи орієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни  праці, почуття боргу, прагнення людини трудитися в певної організації, культура трудової діяльності. Ці методи впливу відрізняє прямий характер впливів: будь-якой регламентуючий і адміністративний акт підлягає обов'язковому виконанню. Для адміністративних методів характерна їх відповідність правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам і розпорядженням вищих органів управління.

    Економічні та соціально-психологічні методи носять непрямий характер управлінського впливу. Не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів і важко визначити силу їх впливу на кінцевий ефект.

    За  допомогою економічних методів  здійснюється матеріальне стимулювання колективів і окремих робітників. Вони засновані на використанні економічного механізму управління.

    Соціально-психологічні методи управління засновані на використанні соціального механізму управління (система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби і т.п.). Специфіка  цих методів полягає в значній частці використання неформальних факторів, інтересів особистості, групи, колективу в процесі управління персоналом.

    По  характеру впливу на виконавців виділяють  методи прямого (безпосереднього) і  непрямого (опосередкованого) впливу: адміністративні, матеріального і морального стимулювання роботи.

    По  масштабах застосування методи управління підрозділяються на загальні (наприклад, інтерв'ю, аналіз діяльності, тести  та ін.) і спеціальні (організація  службової діяльності і т.д.).

    При виконанні управлінських рішень, програм широко застосовуються методи колективної та індивідуальної матеріальної мотивації. Засобами такої мотивації служать посадовий оклад, заробітна плата, винагорода і т.п.

    Для надання стійкості організаційним зв'язкам у системі управління в процесі виконання управлінських задач застосовується метод розпоряджень.  Він виявляється у виді наказів, планів, інструкцій, інших документів, що називаються актами управління.

    Одним із видів розпорядницьких методів  є адміністративні методи, тобто методи владної мотивації. Вони засновані на підпорядкуванні закону, правопорядку, старшим посадовим особам, мають обов'язковий характер. З їх допомогою діють механізми примусу, що формуються для захисту інтересів товариства, держави, особистості, реалізуються права і обов'язки керівників, підтримується службова дисципліна, забезпечуються умови виконання співробітниками їх обов'язків. (Див. мал 2)