Оптимізація організації праці на підприємстві харчової промисловості

Завдання організації праці:

1. Запобігання економічних і соціальних втрат.
2. Забезпечення якнайповнішого використання людських ресурсів суспільства.
3. Регулювання співвідношення чисельності зайнятих в галузях матеріального виробництва і невиробничій сфері.
4. Перерозподіл працівників між галузями і раціональне розміщення ресурсів між регіонами країни.
5. Встановлення оптимальних меж і критеріїв поділу і кооперування праці, впровадження методів подолання монотонності і підвищення змістовності праці.
6. Організація, раціональне оснащення і планування робочих місць.
7. Впровадження раціональних форм і методів матеріального і морального стимулювання.
8. Раціоналізація трудового процесу, впровадження нових прийомів і методів праці.
9. Створення належних умов праці для збереження здоров’я і працездатності людини [36, 334].

Для забезпечення належної ефективності виробництва вкрай важливо оптимізувати витрачання всіх видів ресурсів, що використовуються для цього: живої  праці, сировини і матеріалів, палива й енергії, інструментів тощо. Першим кроком до такої оптимізації є  нормування, тобто обґрунтоване визначення кількості конкретних ресурсів, об’єктивно потрібної для ведення економічно ефективного виробництва за досягнутого  рівня розвитку продуктивних сил суспільства [3, 38-39].

Ідеться про певну об’єктивну міру витрачання ресурсів на одиницю продукту, що виробляється. Будь-який надлишок у витрачанні ресурсів негайно збільшить собівартість продукції й тим самим зменшить прибуток підприємства. Невиправдана економія ресурсів також невигідна, бо призводить до погіршання якості продукції, а це за умов ринкових відносин для підприємства може обернутися на більші збитки, ніж кошти, заощаджені на економії ресурсів.

Усе це повною мірою стосується і  живої праці. Зайві люди на виробництві – це низька продуктивність праці й висока собівартість продукції за рахунок невиправданих виплат заробітної плати. Менша (за об’єктивно потрібну) чисельність персоналу дає певну економію на заробітній платі, але призводить до диспропорцій між різними структурними підрозділами, до порушення виробничого ритму з усіма негативними наслідками [3, 37].

Сутність нормування праці полягає  саме в тому, щоб визначити затрати  живої праці на виконання певного  виду роботи за конкретних техніко-організаційних умов і встановити на цій підставі міру праці.

Оскільки будь-який процес праці триває в часі, то універсальною мірою кількості живої праці є робочий час. Проте не завжди фактично витрачений на конкретну роботу час може служити обґрунтованою мірою праці. Фактично витрачений час може включати простої з різних причин, необов’язкові перерви, зумовлені недбалістю або недостатньою кваліфікацією як самих виконавців трудового процесу, так і керівників. Тому, мірою праці можна вважати лише таку кількість робочого часу, котра об’єктивно потрібна для виконання конкретної роботи кваліфікованими виконавцями за сприятливих організаційно-технічних умов [3, 40].

Принципово важливим питанням організації  праці є забезпечення відповідності  трудового доходу як індивідів, так  і окремих колективів саме тій  кількості і якості праці, що її вкладено ними в загальний результат колективних  дій. Така відповідність в економічній  літературі трактується як співвідношення між мірою праці й мірою  заробітної плати.

Зазначимо, що необхідність установлення прямої залежності між мірою праці  і мірою заробітної плати постає на тому етапі розвитку суспільного  виробництва, коли виникає наймана  праця. Рабовласникові немає потреби  порівнювати те, що він спрямував  на підтримку життя раба, з кількістю  його трудових затрат, поміщик узагалі  не думав про утримання кріпаків, оскільки вони самі себе годували й  визначали, скільки їм треба працювати  для цього. Радикальні зміни у  змісті та функціях нормування праці  відбуваються з виникненням найманої праці. Передача найманим працівником  роботодавцеві своєї здатності  до праці в «оренду» на певний період та за певну ціну актуалізувала потребу  визначення обсягу робіт, що його працівник  мав виконати в обмін на заробітну  плату. При цьому в усій повноті  постало питання розв’язання  суперечливих інтересів, оскільки роботодавець бажав, щоб обсяг виконуваних  робіт був якомога більшим, а  працівник – навпаки [13, 53-54].

У ринковій економіці, заснованій на найманій праці, нормування праці –  це визначення обсягу робіт певної якості (змісту), який працівник має  виконати за ціну послуг своєї робочої  сили. Норма праці як базовий елемент нормування – це виражена в одиницях праці ціна послуг робочої сили. За умов ринкової економіки немає і не може бути організації заробітної плати без нормування праці. Праця за певну винагороду у формі заробітної плати – це передусім оцінка результатів праці з позицій їхньої відповідності нормам (мірі) праці [21, 23].

Оскільки через нормування визначається міра праці, то в системі господарювання, що заснована на найманій праці, його слід розглядати як один із головних елементів  організації заробітної плати. Водночас нормування праці, з одного боку, є засобом становлення і забезпечення контролю над мірою праці, а через неї – над мірою споживання, а з другого – засобом, спрямованим на підвищення продуктивності праці, ефективне виконання роботи.

Оптимальне співвідношення між  мірою праці та мірою її оплати сприяє позитивній мотивації праці, зростанню її продуктивності, правильному  співвідношенню між фондами споживання і нагромадження, а отже, є необхідною умовою нормального розвитку економічних  процесів. Водночас значне випереджання темпів зростання фонду нагромадження  проти темпів збільшення фонду споживання призводить до погіршання умов відтворення  робочої сили, уповільнення зростання  або й до прямого зниження життєвого  рівня населення [2].

Невиправдане випереджання темпів зростання фонду споживання на темпи зростання фонду нагромадження також має комплекс негативних наслідків: уповільнення темпів зростання продуктивності праці, порушення балансу між попитом і пропонуванням на товарному ринку, інфляцію тощо.

Зниження якості норм трудових затрат неминуче призводить до нагромадження  недоліків у оплаті праці. Його наслідком  є передовсім зниження тарифної частини  в заробітній платі робітників. Великий  відсоток перевиконання норм створює  ілюзорне уявлення про підвищення продуктивності їхньої праці. Оскільки рівень напруженості норм і їх перевиконання є різними  за різними професіями, групами робітників, то це призводить до невідповідності  рівнів заробітної плати робітників з відрядною оплатою, необґрунтованої  різниці в оплаті праці робітників у цілому. Водночас така «продуктивність» негативно позначається на співвідношеннях  рівнів заробітної плати робітників з відрядною і робітників з  почасовою оплатою, робітників з  відрядною оплатою і службовців. Необґрунтована різниця в заробітній платі порушує принцип однакової  оплати за однакову працю і на практиці перетворюються на потужний чинник –  демотиватор.

Нормування як процес визначення об’єктивно необхідних затрат робочого часу в усіх сферах діяльності людини є однією із найважливіших складових суспільної організації праці [13, 56].

На підприємствах нормування праці  має виконувати цілу низку функцій, а саме: створювати основи планово-економічних розрахунків поточного, перспективного і прогнозного характеру; створювати основи раціональної організації праці, виробництва й оперативного управління підприємством; бути вихідною базою обліку витрат і результатів виробництва; засобом установлення рівноінтенсивних норм, забезпечення суспільно необхідної інтенсивності праці, забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та її оплатою [13, 55].

Функції нормування праці досить широкі, вони виходять за межі його використання лише як елементу організації заробітної плати. Як ефективний засіб мотивації  праці всіх категорій працівників, нормування (у поєднанні з іншими елементами організації праці) сприяє раціоналізації трудових процесів, усуненню втрат робочого часу, оптимальному об’єднанню колективних зусиль на основі прогресивних форм кооперування праці [13, 57].

Організація праці на підприємстві охоплює такі основні напрями:

• поділ і кооперація праці, що передбачають науково обгрунтований розподіл працівників за певними трудовими функціями, робочими місцями, а також об’єднання працівників у виробничі колективи;
• організація і обслуговування робочих місць, що сприяють раціональному використанню робочого часу;
• нормування праці, що передбачає визначення норм затрат праці виробництво продукції і надання послуг як основу для організації праці і визначення ефективності виробництва;
• організація підбору персоналу та його розвиток, тобто – планування персоналу, профорієнтація і профвідбір, наймання персоналу, підвищення його кваліфікації, планування кар’єри тощо;
• оптимізація режимів праці і відпочинку, встановлення найбільш раціонального чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни, тижня, місяця. Відпочинок, його зміст і тривалість максимально сприяти досягненню високої працездатності протягом робочого часу;
• раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці на основі узагальнення прогресивного досвіду. Раціональним вважається такий спосіб роботи, який забезпечує мінімальні затрати часу;
• поліпшення умов праці, що передбачає зведення до мінімуму шкідливості виробництва, важких фізичних, психологічних навантажень, а також формування системи охорони і безпеки праці;
• зміцнення дисципліни праці, підвищення творчої активності працівників;
• мотивація й оплата праці [24, 2].

Важливим напрямом економічної  діяльності західних фірм є посилення  контролю і обліку затрат живої праці. Ураховуючи, що витрати на робочу силу мають тенденцію до збільшення, винятково важливе значення надається питанням планування робочої сили і завантаження працівників на основі норм праці. Використовуються спеціальні нормативні документи, в яких міститься опис усіх видів робіт із зазначенням відповідних затрат праці на їх виконання. У нормуванні праці все ширше використовується електронно-обчислювальна техніка та розроблення норм за допомогою мікроелементних нормативів. Створення автоматизованих систем проектування й нормування трудових процесів нині, на думку зарубіжних фахівців, стає визначальним напрямом розвитку нормування праці [19, 288].

Отже, організація праці на підприємствах, в окремих галузях виробництва здійснюється в конкретних формах, різноманітність яких залежить від таких основних чинників: рівня науково-технічного прогресу, системи організації виробництва; психологічних факторів Особливостей екологічного середовища; а також від низки чинників, умовлених характером завдань, які вирішуються в різних ланках системи управління. Організація праці змінюється, вдосконалюється залежно від зміни цих чинників.

2.2. Оптимізація  праці: загальна характеристика

Основною довгостроковою метою будь-якої організації є прагнення вижити в конкурентній боротьбі. Створення нормальних умов праці на всіх робочих місцях є основою високої трудової віддачі персоналу різних категорій. Працездатність людини і результати його праці визначаються безліччю взаємопов’язаних чинників, серед яких на одне з перших місць виступають умови праці, його тяжкість і інтенсивність, що характеризують в кінцевому рахунку витрати та результати праці.

Нині під оптимізацією праці розуміють науковий метод вивчення процесу праці і встановлення на цих засадах науково обґрунтованої міри праці як необхідної та достатньої кількості і якості праці, що потребує виконання певної роботи, виготовлення конкретної продукції у певних організаційно-технічних умовах виробництва [16, 279].

Зазвичай  оптимізацію праці описують в  термінах виконання і оцінюють як поєднання таких складних характеристик, як: максимальне використання можливостей, здібностей і навиків співробітників; досягнення організаційних цілей і  уміння залучити найбільш підготовлені і високомотивовані кадри. Все це повинно позначитися на загальних  показниках ефективності діяльності організації: продуктивності праці, якості, рівні  обслуговування клієнтів, зростанні  прибули, прирості вартості.

У змісті оптимізації  праці, виходячи з особливостей вирішуваних  завдань, виділяють такі елементи:

– поділ і кооперування праці, що передбачає науково обгрунтований розподіл працівників за систематизованими трудовими функціями, машинами, механізмами, робочими місцями, а також відповідне групування і комбінування працівників у виробничі колективи;

– нормування праці, що передбачає  ретельний розрахунок норми  витрат праці на виробництво продікції і послуг як основу для організації праці та визначення ефективності виробництва.

– організація і обслуговування робочих місць, що включає їх раціональне планування і оснащення у відповідності з антропометричними і фізіологічними даними та естетичними смаками людини.