Грошові реформи: світовий досвід

Економічна криза, хоча з  деяким запізненням, все ж охопила  і Францію. Погіршення економічного та фінансового стану викликало  відплив золота з країни. Фінансова  олігархія свідомо вивозила капітали за кордон, щоб підірвати довіру до уряду Народного фронту.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції  погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд. фр. у 1932 р. до 16,9 млрд. фр. у 1936 p., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 р. уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій  за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено  під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку  девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з  помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни  франк був вільно конвертованою  валютою, тобто вільно обмінювався  на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили  валютні обмеження, франк став неконвертованою  валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована  Німеччиною. Загальна сума окупаційних  витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок  позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво  скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні  роки був хронічним, що було зумовлено  великими військовими витратами, а  також витратами, пов'язаними з  державним регулюванням економіки  та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля  де Голля провів грошову реформу  в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості  державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився  у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота.

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання  виробництва на базі оновлення основного  капіталу.

Щоб збільшити масштаб  цін, уряд Франції у 1960 р. здійснив деномінацію, тобто укрупнення масштабу цін у 100 разів. Новий Франк дорівнював 100 старим, він мав золотий вміст 0,18 г золота, а курс долара в нових франках становив 4,937 фр. Із заміною масштабу цін було перераховано заробітну плату, ціни та ін.

Девальвація 1958 р. стимулювала  експорт французьких товарів  на світовий ринок. У 1959-1967 pp. платіжний  баланс країни зводився з активним сальдо, золотовалютні резерви збільшились  у 6 разів, зовнішній державний борг зменшився у 8 разів. Уповільнився темп зростання цін. Унаслідок цього  валютні позиції Франції зміцнилися.

Спираючись на великі золотовалютні  резерви, уряд Франції у 1967 р. повністю скасував валютні обмеження за поточними  операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але  у 60-70 роки стан французької економіки  дещо погіршився.

Криза охопила Францію  у 1969 р. Була здійснена чергова девальвація  франка. Уряд проголосив про зниження його золотого вмісту з 0,18 до 0,16 г золота, тобто на 11,5%, а курс франка відносно долара впав з 4,937 фр. до 5,554 фр. за 1 дол. Економічній кризі передувала гостра соціальна криза (травень 1968 p.), весною 1969 р. уряд де Голя пішов у відставку.

У вересні 1969 р. уряд Франції  оприлюднив "план оздоровлення", який включав скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту та зростання експорту. Були вжиті  заходи кредитної рестрикції (облікову ставку Банку Франції підвищили  з 6 до 8%, обмежили банківський та споживчий  кредит), підвищені податки.

Однак девальвація франка в 1969 р. та подальші заходи не ліквідували  причин інфляції. Три світові економічні спади у 70-ті роки, а також енергетична  криза погіршили становище Франції. Посилилася інфляція, за темпами якої Франція часто випереджала інші країни. Так, якщо за 1961-1970 pp. індекс споживчих  цін зріс на 50%, то за 1971-1980 pp. - на 151,6% [4, с. 224-230].

У 1973 р. Франція відмовилася  від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла  до числа країн, які ввели спільну  європейську валюту - євро - у безготівковий  обіг.

Грошова система США. Головним недоліком системи грошової емісії США на початку XX ст. була її нееластичність. У періоди криз, коли виникала гостра нестача грошей, в обігу були різні їх замінники, такі як сертифікати розрахункових палат і поштові марки. Тому однією з головних цілей Федерального резервного акта в 1913 р. було створення системи еластичної грошової емісії, контрольованої державою. Цей акт був прийнятий конгресом 23 грудня 1913р.

Відповідно до Федерального резервного акта вся територія країни була поділена на 12 округів, у кожному  з яких створювався федеральний  резервний банк з правом емісії банкнот. Одночасно змінилось забезпечення банкнот - з цього часу банкноти федеральних резервних банків забезпечувались не менше ніж на 40% золотом, а інші 60% - короткостроковими комерційними векселями.

У роки Першої світової війни  США, на відміну від європейських країн, не скасовували розміну банкнот  на золото. Це пояснюється незначними військовими видатками країни. Більше того, у ці роки значно поліпшився стан платіжного балансу, США перетворилися  з країни-боржника на країну-кредитора. Значно збільшилися золоті запаси країни, бо значна частина золотих грошей була тезаврована приватними власниками і банками, до того ж банки вносили  золото в федеральні резервні банки  як резерви за депозитами. Саме це дало змогу забезпечити збереження вільного обміну доларових банкнот на золото в монетній формі. З цього моменту  долар почав завойовувати становище  міжнародної розрахункової та резервної  валюти. У 1922 р. на конференції в Генуї  міждержавними угодами була створена Друга світова валютна система, яка функціонувала на базі золото-девізного  стандарту і валют провідних  країн - англійському фунті стерлінгів та американському долару.

Світова економічна криза 1929-1933 pp. викликала значне зростання банкрутств банків, повністю підірвала довіру до банківської системи серед  населення, почалось масове вилучення  вкладів із банків з одночасним обміном  їх на золото. Це змусило США в  березні 1933 р. припинити розмінювати  банкноти на золото.

Погіршення економічної  ситуації у світі загалом та в  США зокрема змусило уряд піти на девальвацію власної валюти. Законом  від 31 січня 1934 р. долар був девальвований  на 40,9%, вміст золота в доларі знизився з 1,50463 до 0,888671 г чистого золота, а  купівельна ціна золота казначейством  США відповідно збільшилась з 20,67 до 35 дол. за тройську унцію. Громадянам і юридичним особам у США було заборонено володіти золотом у монетарній формі. Розмін грошей на золото скасовувався. Девальвація дала можливість федеральним  резервним банкам збільшити банкнотну  емісію на 69% при тих самих золотих  запасах, одночасно долар ставав більш дешевим для іноземців, що розширювало експортні можливості.

Офіційна ціна на золото (35 дол. за тройську унцію) тривалий час  була об'єктом державного регулювання  США для підтримання незмінного золотого вмісту американської валюти. Проте до Другої світової війни долар  як резервна валюта використовувався здебільшого країнами американського континенту, а в ролі міжнародної  розрахункової та резервної валюти посідав лише друге місце - після  англійського фунта стерлінгів.

У роки Другої світової війни  значно посилилось економічне та валютне  становище США завдяки значному зростанню промислового і сільськогоспо-дарського виробництва і незважаючи на те, що грошово-кредитна система США широко використовувалась для фінансування військових видатків. За роки війни грошова маса в обігу зросла до 103 млрд. дол. у 1945 р. проти 32,4 млрд. дол. у 1939 p., готівка за цей самий період зросла в 4,6 рази (з 5,7 млрд. дол. до 26,3 млрд. дол.), депозити банківської системи - приблизно в 3 рази (з 26,7 млрд. дол. до 76,8 млрд. дол.), а купівельна спроможність долара знизилася на 25%. Проте інфляція в США була значно меншою, ніж у інших країнах. Це дало можливість США домогтися в 1944 р. офіційного визнання долара основною валютою світу. У 1944 р. Бреттон-Вудською угодою була оформлена Третя світова валютна система, яка існувала до 1976 р. Згідно з цією угодою, золото-девізний стандарт зберігався лише в міждержавних відносинах, статут створеного Міжнародного валютного фонду зобов'язав його членів здійснювати урядові операції з золотом тільки за офіційною ціною (35 дол. = 1 тройська унція) для підтримання незмінного вмісту американської валюти. Світова грошова система базувалась на нерозмінних кредитних грошах, і проголошувався статус долара і фунта стерлінгів як резервних валют - особливої категорії конвертованих національних валют, що використовувались як міжнародні платіжні та резервні засоби.

У перші повоєнні роки на США припадало 56% промислового виробництва, 40% обсягів зовнішньої торгівлі, 70% централізованих  запасів золота. Наприкінці 50-х - на початку 60-х років у США спостерігалося значне погіршення валютних позицій  та сальдо платіжного балансу.

Для того щоб поліпшити  стан платіжного балансу, передусім  торговельного, у грудні 1971 р. та в  лютому 1973 р. було проведено девальвацію  долара на 7,9% та на 10% відповідно. Офіційна ціна на золото зросла в лютому 1973 р. до 42,22 дол. за 1 тройську унцію [15, с. 447-454].

Щоб витіснити золото з  обігу і відновити довіру до долара, в 1975 р. уряд США дозволив своїм громадянам купувати золоті зливки та монети. У 70-х  роках відбулись золоті аукціони, для того щоб знизити ринкову  ціну золота і прискорити процес його демонетизації. Ямайська угода (1976-1978 pp.) мала на меті виключити золото зі світової валютної системи, увівши для країн - членів МВФ стандарт СДР і заборонивши  використовувати золото як основу паритету валют. Проте значне вільне коливання  курсу долара, яке почалося після  цього, призвело до різкого зростання  ціни на золото. Золото до цього часу використовується як резервний актив  і засіб забезпечення міжнародних  кредитів.

Тривале безперервне зниження курсу долара негативно вплинуло на його роль головної світової резервної  валюти. Його частка в інвалютних резервах інших країн зменшилась з 84,7% у 1973 р. до 65% у 1985 р. Проте на початку  80-х років керівництво ФРС активно проводило антиінфляційну політику і курс долара відносно валютного кошика країн ЄЕС почав зростати. Курс досяг максимуму в 1985 р. і мав негативні наслідки для стану торговельного балансу США - зменшення експорту американських товарів і стимулювання імпорту дешевших зарубіжних товарів. З вересня 1985 р. для виправлення такого становища уряд США розпочав постійні контакти з урядами інших економічно розвинутих країн з метою координації валютної політики і спільних дій на валютних ринках. Так, у вересні 1989 р. була підписана угода країн "великої сімки" про узгоджений інтервенційний продаж доларів, у квітні 1990 р. - про узгоджену політику, отримання падіння єни. У вересні 1992 р. велика криза європейських валют змусила активізувати політику оптимізації курсу долара.

У США емісію грошей здійснює казначейство, ФРС та комерційні банки. Казначейство випускає в обіг дрібні купюри (1,5, 10 дол.), срібні долари та розмінну монету (1, 5, 10, 25 та 50 центів). 1 дол. США = 100 центам.

Структурна  перебудова системи грошових відносин у країнах, що входили до колишнього СРСР

Для оздоровлення грошового  обігу в колишньому СРСР деякі  економісти пропонували замінити знецінені  грошові знаки на нові. Проте такі пропозицій цілком слушно не були прийняті. Адже економічна криза продовжувала поглиблюватись, рівень бюджетного дефіциту зростав, швидко посилювався спад виробництва і продуктивності суспільної праці.

Заміна в таких умовах старих грошей на нові з метою зменшення  їхньої маси не дала б значний ефект, а разом з тим призвела б  до ряду серйозних негативних наслідків. Більше того інфляція могла б ще більше посилитись, бо поглиблювалась економічна криза та зростала недовіра до центральних (союзних) структур державної  влади, послаблювався їх організуючий вплив на економіку, фінанси і  грошовий обіг внаслідок розвитку в  союзних республіках руху за суверенітет та економічну самостійність, за вихід із Союзу.

Про недоцільність будь-яких реформуючих заходів у грошовій системі в умовах економічного спаду  свідчить безрезультатність заміни в обігу купюр номіналом 50 і 100 крб., яка була проведена на початку 1991 року за рішенням союзного уряду [13, с. 164].

Після розпаду СРСР проведення грошових реформ та створення власних  грошових систем в колишніх його республіках  – об’єктивна необхідність, що зумовлена  як економічними так і політичними  факторами, пов’язаними із забезпеченням  повної державної незалежності.

Кожна з країн, що входили  до колишнього СРСР, враховуючи особливості  своєї економічної політики, ставить  перед собою неоднозначні цілі щодо змісту і напрямків структурної  перебудови національних грошових систем. Разом із тим грошові реформи  зазначених країн мають і спільні  риси. Їх проведення передбачає поетапне вирішення таких завдань:

а) створення національної банкноти і розгалуженої структури  депозитних та інших форм грошей;

б) запровадження ефективного  механізму емісії, організації й  регулювання готівкового та безготівкового обігу, а також їхньої взаємодії;

в) докорінна перебудова засад зовнішніх валютних відносин, забезпечення поетапної конвертованості  власної грошової одиниці;

г) проведення глибокої реформи  банківської системи, її перебудова на принципах дворівневої діяльності;