Грошові реформи: світовий досвід

Однак експансія Японії натикається  на протидію з боку США і країн  Західної Європи. В умовах накопичення  великих валютних резервів і ризику їх знецінення Японія використовує ці резерви з метою зовнішньоекономічної експансії. Вона перетворюється на найбільшого  кредитора у капіталістичному світі. Золотовалютні резерви в Японії постійно зростають. Наприкінці 2000 р. Японія встановила новий світовий рекорд за обсягом золотовалютних резервів, які  дорівнюють 354,6 млрд. дол.[18, с. 146-150].

Ситуація 90-х років свідчить про продовження зниження ролі функції  золота як грошового металу і міжнародного ліквідного засобу. Японія, як і більшість  країн, поповнюючи резерви цього  ресурсу, робить це за рахунок конвертованих  валют та інших паперово-грошових активів.

Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти, прийнято закон про іноземні інвестиції, який діяв до 1980 р.

Грошова система Німеччини. З початком Першої світової війни розмін банкнот Рейхсбанку на золото було припинено. Грошова система Німеччини в цей період активно використовувалась як джерело фінансування війни. Під час війни та особливо після її закінчення у великих обсягах здійснювалась грошова емісія, що викликало гіперінфляцію у країні. Німеччина опинилася на межі економічної катастрофи. Напередодні 1923 р. промислове виробництво в країні скоротилося до 40% рівня 1913 р. Зростання інфляції було пов'язане з проблемою репарацій. На вимогу країн Атланти сплатити репарацію (132 млрд марок) золотом або іноземною валютою Німеччина відповіла свідомим посиленням інфляції, унаслідок чого вона мала найбільшу інфляцію за період після Першої світової війни. У 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу становив 496 квінтіліонів марок, грошова одиниця знецінилась в 1,6 трлн раза порівняно із довоєнним рівнем. Швидкість знецінення грошей була такою, що їх намагалися позбутися, тобто обміняти на товар. Гіперінфляція викликала "грошовий голод", бо темп зростання цін випереджав темп зростання емісії грошей. Казначейство не встигало друкувати гроші, тому проставляло червоний штемпель на старих банкнотах, підвищуючи їх номінал.

За таких умов США та Великобританія згідно з "планом Дауеса", що був затверджений Лондонською  конференцією країн-переможниць у 1924 p., надали Німеччині репараційну  позику на суму 200 млн. дол., з яких 110 млн. було розміщено в США. "План Дауеса" забезпечив різке збільшення іноземних позик Німеччині. "Золотий дощ" американських доларів сприяв відродженню Німеччини.

У 1924 р. у Німеччині проводиться  грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась на 1 трлн старих. У результаті реформи  відбувся перехід до золотодевізного  стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась  на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було скасовано у            1931 р. у зв'язку зі світовою економічною кризою, установлювалася система нерозмінних на золото кредитних грошей.

У зв'язку з великими державними витратами у роки Другої світової війни, що значною мірою здійснювалися  за допомогою грошової системи, почалася інфляція. Ще законом 1939 р. Рейхсбанку дозволялось здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських  векселів. Під час війни кількість  грошей в обігу зросла майже в 7 разів. Крім того, в обіг були випущені так звані "окупаційні марки" на суму 84 млрд. марок, які були законним платіжним засобом на окупаційних територіях.

Стан, у якому після  війни перебувала країна, був критичним. На думку військової адміністрації, вивести країну з катастрофічного  стану можна було лише одним шляхом: управління економікою повинна взяти  в свої руки сильна держава. У перші  повоєнні роки в німецькій економіці  панувала система розподілу, успадкована  від військової адміністрації третього рейху. Найважливіші харчові продукти можна було отримати лише за продовольчими  картками. Поряд з цим існував  широко розгалужений "чорний ринок", на якому, наприклад, за американські сигарети можна було придбати що завгодно. Рейхсмарка врешті-решт знецінилась, німці перейшли до натурального обміну.

У Німеччині поразка у  війні призвела до повного розвалу  економіки і грошово-кредитної  системи. У 1948 р. було проведено сепаратну  грошову реформу — упроваджено  нову марку. Кожний громадянин міг обміняти 60 старих марок на 60 нових, а решту — у співвідношенні 10:1. За таким самим співвідношенням переоцінювалися вклади у кредитних установах. Одночасно з випуском нової грошової одиниці було скасовано обмеження підвищувати ціни на більшість товарів. Це ще сильніше загострило інфляцію. 28 вересня 1949 р. марку було девальвовано, курс із 33,3 марки за 1 дол. знизився до 4,2. Це була єдина офіційна девальвація марки [19, с. 207-213].

Прихильники грошової реформи  в Україні посилаються на високу ефективність реформи 1947 р. в ФРН. Як нещодавно в Україні, так і  тоді в Німеччині магазини були порожні, дефіцитні товари видавалися за картками, панували спекуляція, чорний ринок  і примітивний натуральний бартер. Це був період, коли після 12-річного  тоталітаризму розпочався перехід  від централізованих методів  управління до ринкових важелів. І вже  через короткий період було здійснено  перехід від пошуків товарів  до їхнього виробництва, ліквідовано  окупаційні грошові знаки, які безсистемне  випускалися в обіг командуючими трьох окупаційних зон. Унаслідок  цього тогочасна незабезпечена  маса грошей, що сягала 400% від необхідної кількості, була вилучена з обігу  й обміняна за курсом 100 рейхсмарок = 6,5 нових марок. Отже, це була грошова  реформа конфіскаційного типу. Вона була виправдана станом грошового обігу  та значними руйнаціями післявоєнного  часу в Німеччині. Водночас вона започаткувала  нову валюту, яка допомогла здійснити  економічні реформи й вивести  країну в найрозвинутіші держави  світу з стабільною й авторитетною валютою. Дбаючи про збільшення довіри до нинішньої марки, уряд завжди проводив і проводить сувору фінансову  політику.

Навіть у період впровадження в обіг марки ніякого зниження життєвого рівня населення не сталося. Навпаки, лише за 1948-1955 рр. виробництво  товарів широкого вжитку зросло вдвічі. Було створено такі суспільні умови, що спонукали людей вкладати гроші не в предмети споживання, а в інвестиції. Було відмінено заборону для підприємців брати кредити з поточних банківських рахунків, завдяки чому всі бажаючі почали брати кредити і вкладати їх у бізнес. Заохочувалися надурочні роботи, тому що доход із них не оподатковувався. Вже з 1950 р. стали понижувати податки. Як наслідок цього почалося зниження цін.

Отже, провідні гасла Л. Ерхарда - свобода і стабільність - швидко створили західнонімецьке "економічне чудо", в основі якого був ефективний і рішучий перехід до ринкових відносин без допущення зниження рівня життя народу.

У 1948 p. саме під його керівництвом було здійснено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину  на дві частини. Ця реформа стала  частиною загальної господарської  реформи.

Згідно з реформою в  обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася  в неділю, 20 червня, коли всі громадяни  дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше  було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна  та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку  та половину приватних збережень  обмінювали за співвідношенням 1:10, другу  половину було "заморожено", а  згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено  таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили  свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під  час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний  борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова  реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює  передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної  спроможності і товарної маси, упорядкування  валютно-фінансових відносин і створення  фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Реформа дала швидкі позитивні  результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг  промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину  порівняно з попереднім роком. Після  реформи знову з'явилась заінтересованість  у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з  другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення  стали на собі відчувати позитивні  результати економічного піднесення.

У травні 1949 р. після прийняття  Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи  було встановлено золото-доларовий  стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар  США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації  валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки  за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки  в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою  валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні  резерви. ФРН першою із західноєвропейських  країн запровадила часткову конвертованість  своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище  в умовах заборони на виробництво  та купівлю озброєння стимулювали  зовнішньоторговельну експансію концернів  ФРН та неодноразову ревальвацію  марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька  марка займала лідируючі позиції  в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю [6, с. 100].

Першого липня 1990 р. відбулося  валютне об'єднання двох німецьких  держав - ФРН та НДР. Порожні полиці магазинів у колишній НДР за одну ніч наповнилися товарами - як це було в 1948 р. у Західній Німеччині. Але  на відміну від 1948 р. реформу цю не можна назвати успішною.

Нині в обороті в  Німеччині перебувають купюри номінальною  вартістю 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 марок. У 1975 р. з обігу були вилучені срібні п'ятимарочні монети - останній символ забезпечення національної валюти дорогоцінними металами. Звичайно, і досі марка реально забезпечувалася не запасами золота і срібла в підвалах Бундесбанку, а гарним станом німецької економіки. Понад 2/3 паперових грошей припадає на 100- і 1000-марочні купюри. Останні через свою компактність користуються особливою популярністю у тіньовому готівковому обороті. А фальшивомонетники марку не люблять. Складну технологію виготовлення німецької валюти відтворити непросто.

Сьогодні німецька марка  посідає друге місце після  американського долара, у міжнародних  валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський  долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній  політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу.

З 1 січня 1999 р. Німеччина  увійшла до числа країн Європейського  Союзу, що запровадили до безготівкового обігу спільну європейську валюту "євро". Передбачається, що з 1 липня 2002 р. німецька марка повністю припинить  своє існування, поступившись "євро". Останнім часом сильний вплив  на курс марки здійснює введення євро, що пов'язано із домінуючою роллю  Німеччини в ЄС.

Грошова система Франції. У перші ж дні Першої світової війни золотий монометалізм зазнав краху. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції розміну банкнот на золото. З фактичним скасуванням золотого стандарту в країні почалася інфляція, бо емісія нерозмінних на золото банкнот використовувалася для фінансування військових витрат держави.

За роки війни кількість  банкнот в обігу збільшилась  майже в 6 разів, а індекс оптових  цін зріс у 3,4 раза. Інфляція тривала  у Франції довше, ніж в інших  промислове розвинутих країнах. Це пояснюється  тим, що перемога у війні дісталася  Франції ціною величезних витрат. Фінансування розбудови зруйнованої  економіки, субсидії монополіям під  виглядом відшкодування збитків  призвели до великого бюджетного дефіциту, а для його покриття використовувалася  емісія нерозмінних банкнот.

Зростання дефіциту державного бюджету супроводжувалося зростанням внутрішнього та зовнішнього боргу  країни. Невідповідність грошової маси потребам товарного обігу посилювалася скороченням виробництва, рівень якого  за роки війни знизився До 58%. Надмірне зростання грошової маси викликало  знецінення франка та підвищення оптових  та роздрібних цін.

Інфляція у Франції  продовжувалася до 1926 p., коли купівельна сила франка порівняно із довоєнним рівнем зменшилася у 9,5 рази. Після збалансування державного бюджету за допомогою збільшення податків та проведення дефляційної політики грошова маса дещо знизилася, а в 1928 р. було проведено грошову реформу, внаслідок якої країна повернулася до золотого стандарту методом прихованої девальвації. Золотий вміст франка було знижено у 5 разів.

Франція, так само як і  Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту  у зливковій формі. (До цього з 1926 р. була золотодевізна система.) Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для  дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала  до 1936 р.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором  створення "золотого блоку" (1933-1936 pp.) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від  інших країн, вдалося під час  світової економічної кризи 1929-1933 pp. зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила  Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.