Еволюція поглядів на побудову системи управління промисловим підприємством

Ресурсна теорія.

Мета ресурсної  теорії полягає в тому, щоб пояснити створення, використання та відновлення  конкурентних переваг фірми. Ресурсна теорія призвана виявити зв’язки та пояснити фактори конкурентних переваг, їх динаміку в категоріях ресурсів фірми.

Дана теорія представляє фірму як сукупність ресурсів, які включать всі вхідні потоки, що забазпечують функціонування фірми та дозволяють здійснювати її стратегії.

Ресурсна  теорія організації має охоплювати всі аспекти зв’язків та впливів, включаючи:

• активний вплив на економічних партнерів;
• еквівалентність обсягів обмінюваних ресурсів;
• активні управлінські дії;
• організацію фізичного переміщення товарів та коштів у часі та просторі;
• захист від несприятливих подій;
• досягнення стратегічних та оперативних цілей організації;
• інституціональність передачі та отримання прав на ресурси, які обмінюються.

Ресурси фірми  можуть бути матеріальними та нематеріальними, внутрішніми (що отримують розвиток всередині фірми) та зовнішніми (що здобуваються на ринку). Зазвичай в  ресурсній теорії виокремлюються наступні категорії:

• основні ресурси;
• активи;
• здібності;
• стратегічні активи;
• стійкі конкурентні переваги;
• джерела конкурентних переваг.

Основні ресурси – це ресурси, які можуть бути отримані на ринку. Наприклад, ресурси, які пов’язані з забезпеченням логістики, включають матеріальні ресури (автомобілі, матеріали, інвентар) та навички (навички відвантаження та розвантаження, пакування, операції на комп’ютері). У процесі перетворення та застосування ці ресурси стають часткою активів та здібностей підприємства, роблячи певні внески  у виробництво продукції.

Активи – це сукупність доступних факторів, якими підприємство володіє та керує. Прикладами таких активів можуть бути обладнання, патенти, торгові марки, знання, складські та інформаційні системи, телекомунікаційні системи та ін.

Ресурси підприємства, які забезпечують стійкі конкурентні  переваги підприємству, називаються стратегічними активами. Виокремлюються наступні ознаки стратегічних активів:

• вони мають бути цінними для підприємства;
• для них не повинно бути замінників;
• їх має бути складно відтворити або скопіювати;
• вони мають бути рідкими серед конкурентів.

Прикладами  стратегічних активів можуть бути виробництво  якісної продукції, висококваліфікований управлінський та інженерно-технічний  персонал, престиж торгової марки  тощо.

На підставі стратегічних активів підприємство створює стійкі конкурнетні переваги. Вони можуть бути визначені як конкурентні переваги, що складно ліквідувати або копіювати, і які передумовлюють більш високу ефективність підприємства. Найчастіше виділяють наступні джерела конкурентних переваг:

• національний або регіональний інституціональний контекст;
• середовище ринків ресурсів;
• внутрішнє організаційне середовище;
• середовище ринків товарів та послуг;
• стратегічна траєкторія підприємства.

В періоди  економічного спаду та нестабільності більш важливими для підприємства є організаційні (нематеріальні) активи та здібності, а в періоди стабільності – матеріальні активи. Для всіх галузей в цілому на результати діяльності підприємства найбільш суттєвий вплив  здійснюють нематеріальні активи та здібності.

4. Сучасні напрямки теоретичних розробок.

Серед сучасних розробок найбільшої актуальності набувають  напрямки, що відображають зміни умов функціонування організацій. Така тенденція  викликана орієнтацією на новітні  технології, а також проблемою  ризикованих інвестицій, способами  високопродуктивного ведення господарства, прогнозуванням спожичого попиту та поведінки конкурентів, пануванням стратегічного підходу в управлінні. Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок можна зазначити наступні концепції.

1. Реінжинирінг, або перебудова на сучасній інформаційній та технологічній основі організації виробництва та управління. Дана концепція представляє собою й теорію, і методи комплексного оздоровлення підприємств, управлінського ренессансу, які охоплюють та реконструюють всі без винятку елементи, в тому числі й системи людських мотивацій та стимулів. В рамках цього напрямку розглядаються й нові імпульси підвищення ефективності, які пов’язані зі скороченням розмірів та оптимізацією господарських суб’єктів, і потенціал матричних структур, в яких органічно сполучуються лінійне та програмне керівництво, а також можливості діяльності комплексних цільових команд та ін. Управлінський механізм при цьому налаштовується на опанування ринком – аналіз його місткості, організацію збуту товарів, метод стимулювання продажів, забезпечення конкурнетоспроможності товарів та послуг.
2. Концепція внутрішніх ринків корпорацій (або організаційних ринків). Вона характеризується перенесенням закономірностей та принципів ринкового господарства у внутрішню діяльність корпорацій. Такі ревілюційні переутворення повинні охоплювати всі підрозділи (лінійні, функціональні, маркетингові і навіть аппарат вищих керівників). Вони стають автономними ланками, які купують та продають товари та послуги, приймаючи участь у внутрішньофірмовому та міжфірмовому обороті, та поєднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами та підприємницькою культурою. Завдяки розвитку системи прямих зв’язків, організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фірм фокусується на обгрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних структур та на пошуку вигідних співвідношень між крупними та малими операціями.

Відповідно  до даної концепції підрозділи, які  мають широку економічну самостійність  в середині підприємств, можуть оперативно вносити зміни у виробництво  товарів, надання послуг, а також  у всю систему відносин із споживачами. На такій основі з використанням  інформаційних технологій формуються мережеві організації з розподіленими  автономними ланками, так звані  віртуальні корпорації. З’являється  принципово новий об’єкт управління, який вимагає дуже тонкого налаштування (настройки). До цього напрямку можна віднести також концепцію, яка розробляється і має назву “демократична корпорація”, що передбачає широку децентралізацію управління з розвитком демократичних форм та методів функціонування підрозділів та керівників.

3. Теорія альянсів (ассоційованих форм організації та управління).

Інтеграційні  процеси в управлінні, які орієнтовані  на більш ефективне використання всіх видів ресурсів (у першу чергу  науково-технічних, інвестиційних й  фінансових), призводять до появи різноманітних  форм горизонтального об’єднання організацій. Утворюються плоскі організаційні  ієрархії навколо основних процесів, які мають специфічні цілі. Це не тільки так звані горизонтальні  корпорації, але й стратегічні  союзи, різні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарських  асоціацій та груп. Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперації серед конкурентів, постачальників і споживачів і тим самим змінює уявлення щодо меж організації. Професійні знання та вміння кожного партнера дозволяють створити більш ефективну  організацію, в якій будь-яка функція  і процес реалізуються на глобальному  рівні. Компанії об’єднуються для того, щоб використати специфічні ринкові  можливості, які окремо взятими організаціями  не можуть бути реалізовані. При цьому  важливе значення придається проблемі довіри – до системи управління, рішень, які приймаються, їх виконанню, керівникам.

4. Концепція “екологічно усвідомленого керівництва” підприємством. Її основою виступає розглядання підприємства як екологічної субсистеми. В даному випадку в центрі уваги постають екологічні процеси. Важливими цілями підприємства як екологічної субсистеми слід вважати:

• захист ресурсів (отримання на вході в субсистему екологічно перевірених ресурів та їх економічне витрачання);

• обмеження відходів (запобігання або зменшення виходу шкідливих речовин у зовнішнє середовище на виході з субсистеми);
• скорочення відходів (зниження їхньої кількості, переробка та повторне використання);
• обмеження ризику, тобто зменшення потенційних небезпек на виході з субсистеми, запобігання аварій або зниження важкості їх наслідків;
• виробництво нешкідливих продуктів, тобто таких продуктів, які протягом їх життєвого циклу виступають як ресурсозберігаючими, не наносять шкоди довкіллю.

    Екологічна  відповідальність стає інтегральною  складовою частиною відповідальності  підприємства. Вона вимагає цілеспрямованого  обліку та скорочення екологічного  навантаження та ризику у всіх  сферах діяльності і на всіх  стадіях життєвого циклу продукту. В концепції екологічні сфери  діяльності підприємства систематизуються (виробництво, продукт, працівники, комунікації) і кожній системі  висуваються актуальні природоохоронні  задачі. У якості критеріїв виступають  екологічна та економічна ефективність, визнання суспільства, юридична  легітивність.

Здійснення  “екологічно усвідомленого” керівництва підприємством вимагає відповідних систем управління на нормативному, стратегічному та оперативному рівнях. На нормативному рівні основну роль відіграють правила екологічної поведінки, які визначають загальні зобов’язання підприємств щодо виконання еконологічних вимог. На стратегічному рівні можна використовувати різні системи. Важливо, щоб нові екологічні цілі були інтегровані в існуючі системи планування, керівництва та контроллінгу. На оперативному рівні використовується цілий ряд систем та інструментів, найважливішими з яких є розрахунки потоків матеріалів та енергетичних потоків, бухгалтерський облік відходів, а також екологічні показники та індикатори, за допомогою яких вимірюється й контролюється екологічна ефективність підприємства.