Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Ст. 60 Конвенції, визначає, що «ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як обмеження або відступ від будь-яких прав і основних свобод людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої договірної сторони або будь-яким іншим угодою, в якому вона бере участь». Отже, Конвенція не створює перешкод для більш ефективного захисту, ніж того, який нею передбачений. Держава може встановити більш високий рівень захисту прав, ніж передбачений Конвенцією. Конвенція дає лише мінімальний рівень захисту, і держава не може посилатися на Конвенцію як на якусь обмежувальну модель, навпаки, держава має право надавати більш ефективні внутрішньодержавні механізми захисту прав.

Як вже зазначалося, 11-й протокол до Конвенції від 1994 залишив тільки один орган – це Європейський Суд з прав людини. Протокол набув чинності через рік після його прийняття учасниками Конвенції і був інкорпорований в текст Конвенції.

Суд формує палати, в яких безпосередньо і розглядаються  справи. Як і кожен судовий орган Суд вирішує питання, перш за все про прийнятність звернень, потім вирішує питання по суті про порушене право і далі вирішує, які санкції можуть бути застосовані до держави, органи якого порушили одне або декілька прав. Для того щоб вирішити питання про прийнятність, створюється комітет з трьох суддів, який вирішує, чи прийнятне звернення чи ні. Розгляд звернень по суті здійснюється вже в палатах. Палати бувають двох видів. Це палати із семи суддів – невеликі палати. І палати з 17 суддів. Самі справи вирішуються в цих невеликих палатах, що складаються з семи суддів. А великі палати обговорюють найбільш серйозні питання, пов'язані з, зокрема, тлумаченням, Конвенції, її інтерпретації, а також справи, які передані на розгляд великий палатою на вимогу сторін. Рішення суду обов'язкові для держав-учасників, і за їх здійсненням спостерігає Комітет Ради Європи. 

Таким чином, механізм, створений у вигляді Суду та Комітету Міністрів, – це по суті наднаціональна судова влада, яка застосовує право. Його установа зажадала від держав-членів відмовитися від багатьох стереотипів, зокрема, від абсолютизації суверенітету, тому що, таким чином, на підставі винесених судових рішень ця система втручається в конкретне вирішення спорів, в конкретні відносини індивіда з державою.

Будь-яка держава, яка приєднується до Конвенції, і вступає до Ради Європи, має внести зміни до тих законодавчих актів, які не відповідають європейським нормам. 

Звернення до Європейського  Суду бувають двох видів: у формі  міждержавних скарг та індивідуальних скарг. Міждержавна скарга – це, як випливає з назви, скарга однієї держави-учасниці Конвенції, яка вважає себе жертвою порушення, вчиненого іншою державою-учасницею. Другий вид міждержавної заяви – це скарга держави, яка бере під захист одного з громадян, якщо вважає, що інша сторона-учасник Конвенції здійснила порушення відносно громадянина. Не сам громадянин себе захищає, а його захищає держава. При цьому треба мати на увазі, що міждержавну скаргу держава може подавати як щодо свого громадянина, так і іноземця. Треба звернути увагу, що не обов'язково потрібно вказувати конкретну жертву порушення, порушенням можна вважати сам факт наявності норм законодавства в державі-відповідача. Зовсім не обов'язково доводити, що ці норми вже комусь заподіяли конкретну шкоду. Якщо такі норми є, то цю міждержавну скаргу можна подавати. Щоправда, ефективність цієї міждержавної заяви, як визнають самі творці Конвенції, і ті, хто її застосовує, не дуже велика, тому що здебільшого, на жаль, захід впливу на порушників за допомогою подачі міждержавної заяви застосовується тоді, коли держава-заявник має якийсь інтерес в її застосуванні, і інтерес цей полягає не тільки в захисті прав і свобод, а й у якихось політичних цілях. Такий стан виникає, коли одна держава-учасник намагається в політичних цілях звинуватити іншу державу у порушенні прав і свобод людини. За весь час існування Ради Європи не так багато було подано таких міждержавних скарг, менше двох десятків, і, напевно, тільки дві з них можна було вважати такими, які не містили якогось меркантильного інтересу заявника. Зокрема, Скандинавські країни двічі подавали скаргу на Грецію у зв'язку з положенням по правам людини в цій країні, коли там був путч і при владі перебували «чорні полковники». У цьому випадку вважалося, що Скандинавські країни не мають якогось інтересу. А у практично всіх інших випадках були якісь інтереси і конфлікти, коли одна конфліктуюча сторона намагалася якимось політичним чином впливати на іншу шляхом звернення до Суду із звинуваченнями в порушенні прав людини. 

Тому набагато більше значення мають індивідуальні  скарги.

У Конвенції  не проводиться властивого цивільному праву визначення заявника, як особи  дієздатного, тобто гіпотетично ця особа може бути і недієздатною, в тому числі малолітнім і т.п. Суб'єктами індивідуальних скарг – заявниками можуть бути не тільки фізичні, але і юридичні особи та організації, що не мають статусу юридичної особи, - неурядові організації, як їх описує Конвенція, тобто такі утворення як газети або профспілки. Треба мати на увазі, що профспілки в деяких правових системах не користуються правами юридичної особи. В якості заявників можуть виступати і групи осіб. У цій групі осіб, кожна особа подає скаргу на порушення, вчинене щодо кожного з них.

Суд приймає  рішення. Процедура розгляду - усна. Суд приймає рішення при закритих дверях. Це дуже цікава норма Конвенції. Голосування відбувається в порядку, зворотному до порядку старшинства. І тут виявляється спроба зробити так, щоб судді не відчували ніякого тиску. Коли Суд приймає рішення, він констатує наявність порушення або його відсутність. Рішення Суду є остаточним і обов'язковим для відповідної держави. Але сам Суд не має повноважень щодо приведення у виконання своїх рішень. Нагляд за виконанням рішень покладається на Комітет Міністрів [52, с. 327].

Європейська Соціальна  Хартія зараз переживає своє друге  народження.

Соціальна Хартія була прийнята пізніше, ніж Європейська  Конвенція про захист прав основних свобод людини. Вона була прийнята в 1961 році і вступила в силу в 1965 році. Соціальна Хартія була задумана як аналог Європейської Конвенції в здійсненні 19-ти основних соціальних прав. У Конвенції передбачено основні політичні і громадянські права і свободи, а в Хартії - соціальні права і свободи. Спочатку передбачалося створити такий же механізм здійснення цих прав, як і в Європейській Конвенції з захисту основних прав і свобод людини. Але в силу реальної обстановки і в силу того, що високі договірні сторони, які брали участь в Раді Європи, не підтримували цю ідею, цього зробити не вдалося. Тому протягом тривалого часу Хартія була як би в підвішеному стані, спочатку до неї приєдналося невелика кількість країн-членів, зараз число учасників становить приблизно половину того числа країн, які приєдналася до Європейської Конвенції, це два десятки держав. Але реального механізму захисту не було створено на той момент, хоча він передбачався теоретично. Права, які передбачені Соціальної Хартії – це право на працю, на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни, справедливу винагороду за працю, соціальне забезпечення людей похилого віку тощо. Всі ці права, безсумнівно, важливі, але в умовах сучасного індустріального суспільства неможливо поки досягти рівня безумовного захисту цих прав. Але, в наші дні, в останні десятиліття, Соціальна Хартія переживає друге народження. У неї було внесено досить багато змін, і передбачено створення тих органів, які б її захищали.

В рамках ОБСЄ діє  Норвезький Гельсінкський комітет, який було створено в 1977 році. Засновує свою діяльність на Гельсінкських угодах, які були підписані більше ніж 35 європейськими та північноамериканськими державами на Нараді з безпеки і співробітництва в Європі в 1975 році. В угодах йдеться, що повага прав людини – це основний фактор в розвитку світу і порозуміння між державами.

Це неурядова  некомерційна організація, яка стежить  за відповідністю до положень про  права людини ОБСЄ з усіма країнами, які підписали НБСЄ. Підтримує  ініціативи щодо посилення демократії та громадянського суспільства. В останні  кілька років діяльність була сфокусована на демократіях, що з'явилися в Центральній та Східній Європі і колишнього СРСР. Комітет працює незалежно від державної ідеології і політичних позицій. Сконцентрований на виявленні порушень Гельсінкських угод, документів НБСЄ та інших міжнародних договорів з прав людини.

Азіатська система захисту прав людини перебуває в цей час на етапі становлення. Азія — це найбільший континент за територією і населенням, конгломерат держав, серед яких існують корінні відмінності у соціальній структурі, релігійних, філософських, культурних традиціях; суттєво різняться також їх політичні, ідеологічні, правові системи, рівні економічного розвитку. Народи цих держав майже не мають спільного історичного минулого. Внаслідок цього в Азії відсутнє поняття азіатських націй і з цієї причини не існує спеціальної для цих країн системи захисту прав людини.

Виходячи з  різних причин, тут існує ряд об'єднань держав мікрорегіональної кооперації, таких як СЕАТО, АСЕАН, Азіатський банк розвитку, Група-д-8. Але у рамках цих організацій також не існує азіатських механізмів захисту прав людини. В Азії і Тихоокеанському регіоні єдиною організацією, до компетенції якої входить захист прав людини, є неурядова організація Правоазія (Lawasia). Але держави Азії й досі не об’єдналися навколо неї. Серйозною перешкодою на шляху до такого об’єднання є і те, що ці держави не ратифікували багатьох міжнародних конвенцій з прав людини [32, с. 27].

Для створення  ефективного регіонального механізму  захисту прав людини на азіатському континенті було б доцільно, щоб азіатські держави, діючи спільно:

а) ратифікували основні міжнародні конвенції з  прав людини та імплементували їхні норми  у своє національне законодавство;

б) створили механізм захисту прав людини в рамках мікро-регіональних організацій;

 в) офіційно  визнали роль “Lawasia" у забезпеченні прав людини;

3.2. Міжамериканська  система захисту прав людини

Одним з найважливіших  елементів міжнародного механізму  захисту прав людини є регіональні  міжнародні організації. Регіональною міжнародною організацією є організація учасниками якої є держави, розташовані в межах певного регіону земної кулі, наприклад, Европи, Африки чи Південної Америки.

Міжамериканська система захисту прав людини діє  в рамках Організації Американських  Держав (ОАД) і представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини.

Основними актами цієї системи є Хартія ОАД 1948 р., Американська декларація прав та обов'язків людини 1948 р., а також Американська конвенція  про права  людини 1969 р.

Хартія ОАД – багатосторонній договір, укладений у 1948 році,  у м. Боготі (Колумбія); набув чинності у 1951 році. Зміни до нього вносилися двічі: в 1967 році Протоколом у м. Буенос-Айресі (Аргентина) і набув чинності 1970 році та Протоколом Картахени де Індіас (Колумбія), відкритим для підписання у 1985 році.

За договором, ОАД – регіональна міждержавна організація, членами якої є 35 країн Північної та Південної Америки. Вона реалізує свої функції через Генеральну асамблею та Тимчасову раду. Генеральна асамблея – найвищий орган, в якому представлені всі члени організації. Збирається щорічно. Кожна держава має один голос. Тимчасова рада складається з представників країн ОАД і є виконавчим органом організації між засіданнями Генеральної асамблеї.

Хартія ОАД проголосила фундаментальні права особи незалежно від раси, національності, походження і статі. Нею також передбачено, що країни-члени ОАД повинні поважати права особи та «принципи універсальної моралі».

Американська  декларація прав та обов'язків людини – перша в світі декларація принципів прав людини, прийнята в 1948 р. в місті Богота (Колумбія) на дев'ятій Міжнародній Конференції Американських Держав и підписана 21 учасником конгресу.

В преамбулі  документа йдеться про те, що «міжнародний захист прав людини має бути одним з принципів еволюції американського права». Далі зафіксовано 27 прав і 10 обов'язків людини.

Перший перелік  охоплює громадянські, політичні, соціальні, економічні  права та права у  сфері культури: право на життя; право на свободу; право на безпеку особи; право на рівність перед законом; право на справедливий суд; право на захист від незаконного арешту; право на притулок.

Окремо виділені права на віросповідання, асоціації  та об'єднання. Декларація захищає право  власності, право на здоров'я та освіту, працю, відпочинок, соціальний захист тощо.

Перелік обов'язків  людини охоплює обов'язки щодо суспільства, дітей і батьків, обов'язок брати  участь у голосуваннях, виконувати закони, служити суспільству та нації, платити податки, працювати, утримуватися від політичної діяльності в інших країнах тощо.

Міжамериканська конвенція з прав людини була ухвалена на Міжамериканській дипломатичній  конференції 20 листопада 1969 р. у м. Сан-Хосе (Коста-Ріка) і підписана 12 із 19 латиноамериканських держав. Вона набула чинності з 1978 р.

Членами конвенції  є: Аргентина, Барбадос, Болівія, Колумбія, Ко-ста-Рика, Домініканська Республіка, Еквадор, Сальвадор, Гренада, Гватемала, Гаїті, Гондурас, Ямайка, Мексика, Нікарагуа, Панама, Перу, Суринам, Уругвай, Венесуела. США також підписали цей документ.

Конвенція закріпила ряд прав: право на життя та людське поводження; свободу від рабства та від законів, які не діють; право на компенсації у разі юридичної помилки; свободу асоціацій та об'єднань; свободу релігії; право на національність і власність; свободу місця проживання та пересування; право на рівний захист.

Американська  конвенція передбачає утворення  двох органів - Міжамериканську комісію  з прав людини (МКПЛ) та Міжамериканський суд з прав людини. Обидва органи складаються по 7 осіб кожний. Місце  перебування комісії – м. Вашингтон (США), суду – м. Сан-Хосе (Коста-Ріка).

Разом з Міжамериканським судом з прав людини МКПЛ здійснює контроль за забезпеченням прав людини державами-учасницями Американської декларації прав та обов'язків людини 1948 р. і Американської конвенції з прав людини 1969 р.

Проте, особливістю  міжамериканської системи захисту  прав людини є те, що Комісія є  органом ОАД і була створена ще до прийняття самої Конвенції. Тому Комісія займається не тільки питаннями  здійснення Конвенції, але й іншими питаннями захисту прав людини. Комісія, зокрема, може займатися питаннями порушення прав людини в якійсь державі-члені ОАД, що не є учасником Конвенції.

Метою створення  МКПЛ було заохочення прав людини, сприяння  та дотримання захисту прав людини. У 1967 р. у ході реформи ОАД Комісія набула статусу одного з головних органів ОАД. Відмінністю міжамериканської системи є те, що перед Комісією постають не тільки індивіди, але й неурядові організації, а також сама Комісія з власної ініціативи має право почати справу.

Протоколом 1970 р. статус комісії було змінено. Її перетворено на офіційний орган ОАД для нагляду за забезпеченням прав людини та виконання консультативних функцій.

Рада організації  визначила МКПЛ як «автономний підрозділ» ОАД, до функцій якого входить  забезпечення поваги до прав людини. За статутом комісія має комплекс повноважень (ст. 9): готувати огляди, звіти та рекомендації для урядів щодо заходів на користь прав людини у межах внутрішнього законодавства країн тощо.