Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Набагато менше статтей, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства в найбільш загальному вигляді виражені в ст. 16 і 60, в яких йде мова про несення за лицарський лен тільки покладену служби і про те, що положення Хартії, що стосуються взаємовідносин короля з його васалів, відносяться і до відносин баронів з їх васалами. 

Не багато статей присвячено правам городян і купців. Стаття 13 підтверджує за містами давні вольності і звичаї, ст. 41 дозволяє всім купцям вільне і безпечне пересування та торгівлю без стягнення з них незаконних мит. Нарешті, ст. 35 встановлює єдність мір і ваги, важливе для розвитку торгівлі. 

Велике значення мала чисельна група статей, спрямованих на впорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарату. Ця група статей підтверджує і закріплює сформовані з XII ст. судово-адміністративні та правові інститути, обмежує свавілля королівських чиновників у центрі та на місцях. Так, за ст. 38 чиновникам не можна було залучати кого-небудь до відповідальності лише за усною заявою і без свідків, що заслуговують довіри. У ст. 45 король обіцяв не призначати на посади суддів, констеблів, шерифів і бейліфів, які не знають законів країни і не бажають їх добровільно виконувати.

Особливу популярність отримала ст. 39 Хартії. Вона «забороняла арешт, ув'язнення в тюрму, позбавлення володіння, оголошення бути поза законом, вигнання або знедолення яким-небудь чином вільних людей інакше як за законним вироком рівних їй і за законами країни». У XIV ст. ст. 39 Хартії неодноразово уточнювалася і редагувалася парламентом, який гарантує недоторканість особистості всіх вільних.

Таким чином, Велика хартія вольностей відбила співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XIII ст., і перш за все компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання по відношенню до феодальної верхівки.

Доля Хартії чітко продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоан Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. Надалі королі неодноразово підтверджували Хартію  (у 1216, 1217, 1225, 1297 роки), однак з неї було вилучено понад 20 статей. 

З політичних інститутів, передбачених «баронськими» статтями Хартії, більш-менш утвердилася Велика рада королівства, яка мала дорадчі функції і складалася з великих феодальних магнатів. У середині XIII ст. вона часто іменувалася «парламентом». Однак такий «парламент» не був ні становою, ні представницькою установою [15, с. 156].

Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним з чинних конституційних законів у Великій Британії. Донині зберігають своє значення зафіксовані у ньому принципи, зокрема, принцип недоторканості особи: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена... інакше як за законним вироком рівних їй і за законами країни».

Хартія справила значний  вплив на розвиток ідеї прав людини не лише у Великобританії, але й у світовій правовій думці загалом.

Вже у «Петиції про права» (Англія, 1628 року) на короля були покладені певні обов’язки із захисту прав підданих. В цьому правовому акті конкретизувалося положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій [14, с. 85].

Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став «Хабеас корпус акт» (Habeas Corpus Act),  закон,  прийнятий  26 травня 1679 року  англійським парламентом.  Повна його назва – «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про запобігання ув’язнень за морями» (тобто поза межами Англії).

«Хабеас корпус акт» ввів поняття «належної процедури», встановив гарантії недоторканості особи, презумпцію невинності.

Законодавчо закріпив практику, що виникла в Англії ще у XII ст.. Habeas Corpus,  згідно з якою заарештований міг звернутися до суду чи судді для з’ясування підстав позбавлення волі. Назва цього процесуального інституту походить від латинської формули  Habeas C. ad subjiciendum – початкового рядка наказу, суду щодо доставки заарештованого [8, с.345].

Наступним правовим документом, який гарантував ряд прав і свобод громадянам став  «Біль  про права» 1689 року.  Він,  в свою чергу, став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії.

«Біль про права» різко обмежив права короля, суттєво  зміцнив статус парламенту та заклав основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість, узаконюється свобода дебатів в парламенті, свобода петицій, гарантується часте скликання парламенту.

Саме цим документом було визначено, що вважається незаконним:

– без згоди парламенту одностороннє призупинення законів 

королем;                        

– призначення зборів податків на користь держави (корони);

– набір та утримання постійного війська у мирний час.     

Білем про права 1689 року проголошено також ряд прав громадян:

– право підданих на звернення до короля;

– право підданих «протестантської віри» на загальних підставах

носити зброю;

– право на вільні вибори членів парламенту;

– положення про те, що за висловлювання в парламенті не може

бути встановлено переслідування;

– неможливість встановлення у державі надзвичайно великих

штрафів;

– неможливість встановлення  жорстоких покарань тощо.

Надалі розвиток політичної та наукової думки у цій  сфері йшов у напрямку обґрунтування  природно-правової концепції, що під  впливом революційних подій у  Європі та громадянської війни в Північній Америці призвело до поділу прав і свобод особи на права людини і права громадянина. Це знайшло своє відображення у Декларації незалежності США в 1776 р. та в Біллі про права людини США в 1786 р.

Декларація незалежності від 4 липня 1776 року базувалася на принципі всі люди створені рівними, всі вони наділені певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд. [14, с. 608]

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові  інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». І все-таки проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.

Декларація незалежності проголосила виникнення суверенних Сполучених Штатів Америки. Але це проголошення слід було підкріпити реальним утворенням та оформленням єдиної союзної держави.

Одночасно з утворенням комісії  для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою «Статті конфедерації і вічної унії», за яким колонії мали утворити «постійний союз дружби» з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися «Об'єднані колонії Північної Америки».

Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої Конституції Сполучених Штатів Америки під назвою «Статті конфедерації і вічного союзу».

Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. Штати  вступали «в міцний дружній союз... для  спільного захисту, для забезпечення своїх вольностей, для взаємної і загальної користі, беручи на себе обов'язок допомагати один одному проти всякого насильства або проти всяких нападів» (ст. III). За цією конституцією, «кожний штат зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і всю владу, всю юрисдикцію і права, не передані цією конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на конгрес».

Для того щоб конституція  набрала чинності, потрібна була її ратифікація не менш, як дев'ятьма штатами. Для цього в штатах обрали спеціальні конвенти. Однак у процесі обговорення проти конституції були висунуті серйозні заперечення. Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, у яких його не було передано федерації. Тому конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».

Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями».

Оскільки для безпеки  вільної держави необхідна добре  організована міліція, було сказано  в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню» [8, с. 376].

У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого  будинку без згоди його власника (поправка третя).

Поправка четверта декларувала  право народу на охорону особи, житла, паперів та власності «від необґрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.

Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону  особи і приватної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не повинні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної власності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».

Білль про права надавав  громадянам право «на скорий і  прилюдний суд безсторонніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав  право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й дали очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома).

Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати  завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».

При цьому перелік даних  прав і свобод зовсім не розглядався  у Біллі про права як вичерпний  або «як заперечення чи применшення  інших прав, що зберігаються за народом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята).

Білль про права органічно  ввійшов у конституцію 1787 року, яка  відобразила таким чином дві  тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незалежність з другого.

Велика Французька революція 1789 - 1793 pp. сприяла подальшому розвитку ідеї поділу процесу формування прав і свобод особи на права людини і права громадянина, і в 1789 р. французьким конвентом була прийнята Декларація прав людини і громадянина [20, с. 114]. Коментуючи цю подію, російський вчений, спеціаліст з історії Франції А.З. Манфред відзначав: «Велика французька революція залишила в спадщину наступним поколінням, що вступили в революційну боротьбу, великі демократичні принципи. Знаменита Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 p., Якобінська демократична конституція 1793 p., нарешті, головне гасло епохи «Свобода, рівність, братерство»  надовго зберегли своє значення для наступних поколінь, аж до нашого часу».

 Декларація прав людини і громадянина 1789 р. є дійсно визначною, адже вона відкрила нові провідні ідеї для теорії держави і права, дала підґрунтя для принципово нових конституцій, основою яких є дві головні ідеї: ідеал свободи людини та ідеал суверенності народу. Можна також погодитися з думкою більшості дослідників, що Декларація стала продовженням і доповненням «Декларації незалежності США»  1776р. [20, с. 135], що підтверджує незворотність демократичних процесів в США та європейських країнах, які в кінцевому результаті привели до формування в цих державах громадянського суспільства.