Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Головним призначенням Декларації було те, що вона виражала загальний  погляд на майбутнє, яке революція  ще повинна була завоювати. Тому положення  цього документу звучать, як гасла, що кличуть народ на барикади. Наслідуючи своїх американських колег творці французької Декларації не внесли до її змісту всього, що стосувалося економічних відносин громадян [44, с.36]. Складена як програма революції, Декларація повинна була сприяти збереженню «братської єдності» [40, с. 241]. При цьому її зміст також був визначений своєрідністю конкретно-історичного моменту, що переживала французька держава. Це стосується і складу самих революціонерів, більшість з яких вірила в можливість негайної перемоги ідеалів свободи, рівності та братерства. Проте існувала і та частина, яка не тільки розуміла, а й не прагнула обов’язкового негайного втілення в життя принципів «Декларації прав людини і громадянина».

Зміст самої Декларації прав людини і громадянина витриманий в дусі загально-правової концепції. Значний вплив на неї мали ідеї французьких просвітників XVIII ст. і Декларації незалежності США. «Всі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» - встановлює 1 стаття, а «забуття прав людини», «зневага до них», є, на думку авторів Декларації, «причиною суспільних трагедій і пороків керівництва» [42,с.191]. Декларація була сформульована в дусі загальнонаціонального маніфесту, де були закладені принципи демократичного державно-правового ладу, серед яких особливе місце займають природні та невід’ємні права людини «народного суверенітету», «розподілу влади» [26, с.162]. В Декларації встановлювався взаємозв’язок цих принципів. Історія довела, що укладачами Декларації не вдалось примирити народні маси з новою французькою владою, але це жодною мірою не применшує її внесок у розвиток громадянського суспільства [44, с. 54].

Аналізуючи  «Декларацію прав людини і громадянина» можна дійти висновку, що найбільший вплив на правову свідомість громадян мали ст.1, ст.6, ст.10, ст.11.

Ст. 1 вселяла віру французів у справедливу демократичну державу [14, с. 85]. Ст.6 проголошувала рівність всіх перед законом і можливість громадян брати участь особисто або через своїх представників в його створенні [14, с. 86]. Ст.10, що пропагувала свободу вільного викладання своїх думок, навіть релігійних, теж допомагала французам відчувати себе господарями у своїй державі. А ст.11 спонукала громадян надовго забути про переслідування та тотальну цензуру, що існувала в роки абсолютизму [14, с. 87]. Особливість цих статей пов’язано, насамперед, з тим, що революція не зупинилась у 1789 р., вона продовжувала розвиватись, підхопивши гасла Декларації.

Події, що відбулись  у Франції в кін. XVIII - в XIX ст., беззаперечно були сповнені духом Декларації прав людини і громадянина. Французькі державні діячі розвивали її принципи та втілювали їх в життя, доповнювали її, не змінюючи суті. Декларація значно вплинула на формування європейської правової свідомості. Принципи Декларації 1789 р. лягли в основу Загальної декларації прав людини, прийнятої 1948 р. ООН. Вона і сьогодні є неодмінною частиною демократичних конституцій.

Не менш важливим законодавчим актом, в якому дуже вдало прописані демократичні права  та свободи людини є акт доби козаччини, а саме Конституція Пилипа Орлика. Ця історична пам’ятка є договором гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права та обов'язки усіх членів Війська [53, с. 123]. Конституція укладена 1710 року і була затверджена шведським королем Карлом XII. Написана латиною і староукраїнською мовами.

Хоча й її основним пунктом і було — проголошення незалежності України від Польщі та Москви, але в той же час  вона дає уявлення про рівень козацької демократії, що склався на той час. Так,  Конституція дає змогу усунути гетьмана від влади лише на підставі підозри в корупції, надає право малозабезпеченим не платити мита й збори, а якщо міський бюджет має перевитрати – Конституція зобов’язує керівників міста сплатити їх зі своєї кишені. Ліквідовувалися державні монополії, оренди й відкупи; заборонялося чинити утиски сільському населенню [5, с. 200].

Конституція Пилипа Орлика  пройнята демократичним  духом настільки, що вона  без  сумніву є одним з важливих правових документів в сфері захисту прав та основних свобод людини [9, с. 136].

Таким чином, можна  стверджувати, що чинні правові норми людських свобод і цінностей мають під собою міцний фундамент, нарощуваний поколіннями різних в особистих поглядах мислителів.

 

 

Висновки до розділу 1

 

 

Аналіз історії  розвитку людського суспільства  дуже красномовно свідчить про те, що проблема прав і свобод людини, зародившись  іще в давні часи, і дотепер  залишається невирішеною, більш  того, однією з найважливіших. Численні повстання рабів, поневолених народів, пригноблених феодалами і закріпачених селян, хвилі буржуазно-демократичних і соціальних революцій, що прокотилися по багатьох континентах світу, – все це підтверджує значимість і складність цієї проблеми. Над її вирішенням, яких працювали видатні філософи, учені та мислителі.

Права людини в  загальному вигляді – це універсальна категорія, що характеризує захищену законом  міру можливої поведінки людей, яка  спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості у суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним положенням людини (положенням у системі матеріального виробництва).

Становлення прав людини пов’язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням  конкретних правил поведінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення  своїх різнобічних потреб.

Мета, поставлена Статутом ООН, – «утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй» – стала одним із найважливіших завдань сучасності і юридичною базою створення у процесі активного міжнародного співробітництва розвиненої системи міжнародно-правових актів, що формулюють, закріплюють і розвивають основні права і свободи людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА  ОСНОВНИХ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1. Статут  ООН 1945 р. 

 

 

З-поміж міжнародно-правових актів універсального характеру, насамперед, варто назвати Статут ООН, підписаний в Сан-Франциско 26 червня 1945 року представниками 50 країн.

 В Преамбулі  Статуту ООН, проголошена «рішучість народів знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Пункт 3 ст. 1 Статуту ООН зобов'язує всі держави до міжнародного співробітництва «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії». Таке формулювання в поєднанні з положенням, відзначеним у Преамбулі Статуту, свідчить про те, що розвиток поваги до прав і свобод людини є однією з основних цілей ООН і найважливішим принципом сучасного міжнародного права. Це положення знаходить підтвердження в ст. 55 Статуту, де підкреслюється, що з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправності і самовизначення народів, Організація Об'єднаних Націй сприяє загальній повазі і дотриманню прав людини та основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії. Таким чином, у Статуті ООН сформульований і закріплений один з найважливіших принципів сучасного міжнародного права - принцип поваги прав і свобод людини. Змістом цього принципу є утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй, а також заходи, що здійснюються міжнародним співтовариством з метою реалізації цих положень.

Згідно зі ст. 60 Статуту ООН, відповідальність за виконання функцій ООН у сприянні загальній повазі прав і свобод людини покладена на Генеральну Асамблею ООН і під її керівництвом на Економічну і Соціальну Раду (ЕКОСОР).

Внаслідок цього  і на підставі ст. 13 Статуту ООН  ГА організовує дослідження і робить рекомендації з метою «сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії».

Повноваження ЕКОСОР у цій сфері визначені в ст. 62 Статуту ООН. У ній відзначається, що «Рада уповноважується робити рекомендації з метою заохочення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх».

Після обрання  чинності Статуту ООН, який поклав початок  універсальному закріпленню принципу поваги прав людини та основних свобод, міжнародне право прав людини зазнало стрімкого розвитку. Було здійснено широкомасштабну кодифікацію, як на універсальному, так і на регіональному рівні, створено цілу низьку механізмів захисту прав людини. Але незважаючи на це, міжнародне співтовариство неодноразово ставало свідком масових грубих порушень прав людини. У зв’язку з цим з’явилася концепція гуманітарної інтервенції [22, с. 67].

Питання про  здійснення гуманітарної інтервенції  може поставати у випадку масового, грубого та систематичного порушення  основоположних прав людини, які належать до мінімального гуманітарного стандарту. Особливістю гуманітарної інтервенції є наявність силового елементу.

Під мінімальним  гуманітарним стандартом слід розуміти сукупність імперативних норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, які мають характер erga omnes, спрямовані на забезпечення основоположних невідчужуваних прав людини, та є обов’язковими для всіх держав.

Потенційними  суб’єктами гуманітарної інтервенції  можуть виступати окремі держави, групи  держав, регіональні міжнародні організації  та ООН [33, с. 172].

Важливим документом універсального характеру у сфері  захисту прав і свобод людини є  Загальна декларація прав людини, прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 р. Декларація ґрунтується  на положеннях Статуту ООН і формулює основні права і свободи людини.

У статтях 1-11 Декларації сформульовані, так звані, природні права людини. Серед них – рівність усіх людей без будь-якої дискримінації, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, право на недоторканність честі, репутації, житла, право кожної людини на захист своїх прав неупередженим судом.

У статтях 12-21 сформульовані  громадянські та політичні права  і свободи. Це право громадянства і притулку, право на володіння  майном, на вступ у шлюб, свободу  думки, совісті, релігії, свободу переконань, мирних зібрань і асоціацій, загальне рівне виборче право при таємному голосуванні. Права, викладені у статтях 1-21, це права, що класифікуються як права першого покоління.

У статтях 22-28 сформульовані  соціально-економічні права людини. Це право на працю і відповідну оплату праці за тотожну працю, право на створення профспілок і на участь у культурному житті суспільства, право на освіту, право на соціальний і міжнародний порядок, право на відпочинок і соціальне забезпечення. Права, викладені у статтях 22-27, - це права другого покоління.

Ст. 29 визначає, що кожен має обов'язки перед суспільством. Кожен зазнає тільки таких обмежень, які встановлені законом. Здійснення всіх прав і свобод не повинно суперечити цілям і принципам ООН.

У ст. 30 відзначається, що ніщо в Декларації не може бути витлумачене на шкоду відзначеним правам і свободам.

Загальна декларація прав людини прямо вказує, що всі  відзначені у ній права і свободи  повинні шануватися і дотримуватися  скрізь, як у державах - членах ООН, так і на територіях, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

У розвиток положень Декларації в рамках ООН був розроблений  ряд міжнародних конвенцій, зокрема: Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948), Конвенція про політичні права жінок (1952), Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956), Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960), Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958), Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін.

Аналіз показує, що в Декларації прав людини відображені  основні найбільш загальні принципи, за якими почало розвиватися міжнародне співробітництво у сфері захисту  прав людини. До таких принципів  належать:

– принцип відповідальності за злочини проти людства;

– принцип поважання прав людини ;

– принцип міжнародного захисту прав людини;

– принцип рівноправності і самовизначення націй;

– принцип неприпустимості дискримінації за ознаками раси, статі, мови, релігії;

– принцип обов'язкової зайнятості населення.

У грудні 1966 р. під  егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру - Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права.

 

 

2.2. Загальна декларація прав людини 1948 р.

2.2.1. Передумови та історія створення Загальна декларація з прав людини

 

Загальновідомо, що Загальна декларація з прав людини (ЗДПЛ) – перший каталог прав людини, що включає як права цивільні та політичні (право на життя, на свободу від катувань, тортур, свободу слова), так і соціально – економічні та культурні (право на створення профспілок, на працю і відпочинок, медичне обслуговування).