Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Африканській  хартії прав людини і прав народів 1981р. є першим на африканському континенті регіональним документом, де відображено як загальнолюдські цінності щодо захисту прав і свобод людини у сучасному суспільстві, так і цінності захисту людини, властиві африканським спільнотам, що мають зберігатися і розвиватися. Хартія є також першим у міжнародному праві документом, в якому сформульована система правових норм, що визначає перелік прав народів і встановлює правовий зв'язок між правами народів і державами-учасницями Хартії (механізм здійснення прав людини і народів). Значення документа полягає і в тому, що він сприяє утвердженню прав народів як категорії міжнародного співтовариства шляхом закріплення їх у міжнародному праві.

 

 

Висновки  до розділу 3

 

 

У сучасному  світі захист прав людини є проблемою, яка міжнародним співтовариством  вирішується не тільки на всесвітньому, універсальному рівні, але й в  межах окремих регіонів. Універсальні міжнародні механізми захисту прав людини створені в межах Організації Об’єднаних Націй (ООН), але існують й регіональні системи захисту прав людини, і слід відзначити, що ООН у своїх резолюціях неодноразово закликала країни до утворення регіональних систем.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються  на підставі міжнародних договорів  окремих груп держав, як правило  в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми  захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці – згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав-учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд  з прав людини, Міжамериканський суд  з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНІ  ВИСНОВКИ

 

 

Підсумовуючи  викладене, можна дійти таких  висновків:

1. Права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави і розглядаються вони передусім як узагальнення практичного досвіду міжлюдського спілкування, а відтак за жодних обставин їх не можна розглядати як породження спекулятивної діяльності людського розуму у відриві від невпинних соціальних процесів.

Щоправда, в  епоху Просвіти цей досвід відображав практику спілкування окремих людських суспільств, про що свідчить різний акцент у правах, яким надавалося першочергового значення у відповідних державних  документах. У наш час цей досвід стає загальнолюдським і переконливо свідчить, що визначальним критерієм прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного окремого представника – людини.

2. Вже сьогодні стає зрозумілою спадковість сучасної концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини природних прав принаймні щодо низки ключових її моментів:

а) визнання універсальності  носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди, незалежно від існуючих між ними відмінностей;

 б) визнання  таких прав природними, тобто  констатація незалежності їхнього існування від держави (хоч, як зазначалося, розуміння такої “природи” є неоднозначним у класичній та сучасній доктринах прав людини).

3. Все ширше відбувається запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права, а також розуміння прав людини як соціально-історичного явища.
4. З плином часу, зі зростанням кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини поширюється розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей.

Збільшується  «каталог» прав людини (як результат  зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у  ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально ».

5. Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини переставали бути лише внутрішньою прерогативою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:

– універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

– поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;

– об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

– утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;

– підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини.

6. У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов'язків, – досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на негативні та позитивні. Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника політичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негативні права – основа індивідуальної свободи. На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це – економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо. До обов'язків держави входить здійснення постійної утворюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права.
7. Як свідчить міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав та свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів й інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів у системі функціонування державної влади.
8. Найважливішими міжнародно-правовими документами з прав людини є Загальна декларація прав людини, яка була прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 р. та Міжнародні пакти 1966 р., які загалом утворюють «міжнародні стандарти з прав людини».
9. Міжнародна система захисту прав людини дала відправну точку для створення на її основі регіональних систем прав людини. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі, Америці, а також в Африці. 

Азіатська система  зараз перебуває тільки на етапі становлення. Через ряд причин в Азії відсутнє поняття азіатських націй і через це не існує спеціальної для цих країн системи захисту прав людини. В Азії і Тихоокеанському регіоні єдиною організацією, до компетенції якої входить захист прав людини, є неурядова організація Правоазія (Lawasia). Але всі держави Азії й досі не об’єдналися навколо неї. Серйозною перешкодою на шляху до такого об’єднання є і те, що ці держави не ратифікували багатьох міжнародних конвенцій з прав людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

1. Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах. Т. 2 – М.: Юрид. лит. 1982. – 360 с.
2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К: Дніпро, 1991. – 238 с. 
3. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. – Том 2. Особенная часть: Учебник. – М.: БЕК, 2000. – 656 с.
4. Анцеклевич Г.О. Міжнародне право:  Підручник. – К.: Алерта, 2003 –410 с. 
5. Апанович О.М.  Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1992. – 288 с.
6. Баймуратов М.А. Международное публичное право: Учебник. – Х.: Одиссей, 2003. – 752 с.
7. Барг М.А. Исследования по истории английского феодализма в XI-XIII вв. – М.: 1962.  – 382 с.
8. Батыра К.И. Всеобщая история государства и права: Учебник. – М.: Былина, 1995. – 496 с. 
9. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К.: 1993. – 250 с.
10. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. посібник. – К.: 2006. – 336 с.
11. Велика Хартія Вольностей 1215р. // – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//lib.ru/INOOLD/ENGLAND/hartia.txt
12. Галанза П.Н. История государства и права. – М.: Госюриздат, 1961. – 564 с.
13. Гомиен Д. Коментарий к Европейской Конвенции о защите прав человека. – Совет Европы, 1995.
14. Гончаренко В.Д. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. – К.: Інюре, 2002. – 714 с.
15. Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента. – М., 1960. – 582 с.
16. Дженіс М., Кей Р., Бредлі А. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. Пер. з анг. – К.: Артек, 1997. – 584 с.
17. Есаян Е.С. Великая хартия вольностей и ее место в истории английского права. – Тбилиси., 1988. – 22 с.
18. Загальна декларація прав людини 1948 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://olexa.org.ua/ukr/law/law01.htm
19. Карташкин В.А. Международная защита прав человека. – М.: Дело, 2007. – 398 с.
20. Кропоткин П.А. Великая французская революция. – М.: Наука, 1979. – 576 с.
21. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996. – 296 с.
22. Лищина И.Ю. Международные механизмы защиты прав человека – Харьков: Фолио, 2001. – 112 с.
23. Лукашева Е.А. Права людини. – М.: НОРМА – ИНФРА, 1999. – 610 с.
24. Лукашук И.И. Международное право. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 432 с.
25. Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. – К.: Юридична книга, 2000. – 472 с.
26. Матьез А. Французская революция. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 576 с.
27. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні договори України. – К., 2006. – C. 125 – 131.
28. Міжнародний пакт про економічні соціальні і культурні права// Міжнародні договори України. – К., 2006. – С. 142 – 154.
29. Мироненко О.М. Права і свободи людини у західній політико-правовій ідеології. XVII-XVIII ст. – К., 1995. – 476 с.
30. Мовчан А.П. Права человека и международные отношения. – М.: Консум, 2007. – 283с.
31. Мухамедова Є.Є. Історичний розвиток прав і свобод особи //Держава і право. – 2007.– С.126–131.
32. Мюллерсон Р.А. Права людини: ідеї, норми, реальність. – М.: Юрид. лит., 1991. – 160 с.
33. Нелеп М.І., Мережко О.О. Силовий захист прав людини. – К., 1998.
34. Нерсесянц В.С. Права людини в історії політичної і правової думки // Права людини в історії людства й у сучасному світі. – М., 1989. – 372 с.
35. Новицкий М. Что такое права человека? // Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997. –  С.56.
36. Петрушевский Д.М. Великая Хартия вольностей и конституционная борьба в английском обществе во второй половине XIII века. – М.: Изд–во Сабашниковых., 1918. – 179 с.
37. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. – Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. – 552 с.
38. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. Навчальний посібник. – К.: Атіка., – 1995. – 176 с.
39. Рабінович П.М., ТораС.П. Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. – К., 1998.
40. Робеспьер М. Революционная законность и правосудие. – Л.: ЛГУ, 1959. – 272 с.
41. Савелло К.Ф. Раннефеодальная Англия. – М., 1977. – 146 с.
42. Сен-Жюст Л.А. Речи. Трактаты. – СПб.: Наука, 1995. – 472 с.
43. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
44. Смирнов В.П., Посконин В.С. Традиции Великой французской революции в историко-политической жизни. – М.: МГУ, 1991. – 219 с.
45. Статут ООН 1945 р. // – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/charter/
46. Туманов В.А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. – М.: Норма, 2001. – 304 с.
47. Ушаков Н.А. Международное право: Учебник. – М: Юрист, 2000. –

      304 с. 

48. Чероні У. Права людини. Демократія. Світська етика // Права людини в історії людства й у сучасному світі. – М.; 1989. – С.52.
49. 20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992.
50. Clapham A. Human Rights in the Private Sphere. – London, 1993. – 386 с.
51. Keba M'Baye, Birama Ndiaye. The Organization of African Unity (OAU). «The International Dimension of Human Rights» UNESCO, 1982. – 205 с.
52. Macdonald R. St.-J., Matscher F., Petzold H. European System for the Protection of Human Rights and Liberties. – Bordrecht, 1993. – 940 с.
53. Van den Haag E. In Defence of the Death Penalty: A Political and Moral Analisis // Criminal Bulletin. – 1978. – T. 14. – C. 51–68

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток А

Особливості становлення міжнародної системи  захисту прав людини

тези доповіді на XІХ Міжнародній науковій конференції  студентів та молодих вчених “Наука і вища освіта”

(м. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 21 – 22 квітня 2011 року)

 

 

Питання прав і  свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої  та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері  забезпечення прав і свобод індивіда, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини є  складним, багатовимірним явищем. У  різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання. Життя людини, її гідність ігнорувалися і порушувалися протягом всієї історії людства. Ця картина принципово не змінилася і сьогодні. Проте, ідея застосування норм, єдиних для всіх людей, без будь-якої дискримінації зародилася багато століть тому. Принцип рівності всіх членів людської спільноти, так само, як і багато інших основних принципів, які складають те, що сьогодні називається правами людини, притаманний кожній культурі і цивілізації, релігії і філософській традиції.

Першими документами  в сфері кодифікації та закріплення  прав людини була Magna Charta Libertatum (Велика Хартія Вольностей) 1215 р., яка визначала  права, що їх можна було відстоювати  за певних обставин. Згодом поняття  свободи людини поступово відокремлювалося від її статусу і почало розглядатися не як пільга, а як право всіх людей. У цьому процесі велику роль відіграли іспанські теологи і правники (Ф. Віторіа (1486-1546), Б. ЛасКасас (1474-1566) та ін.), які заклали доктринальний фундамент визнання свободи та гідності всіх людей шляхом захисту особистих прав населення територій, відкритих і колонізованих іспанською короною).