Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Сучасна концепція прав людини позначається деякими авторами як «соціально-конструйована доктрина» [38, с. 7].

Її основними характеристиками, зокрема, є ті, що відображені у  рішеннях міжнародних судових органів, зокрема – Європейського Суду з прав людини [52, с. 327].

До положень згаданої концепції  можна віднести тези щодо:

а) соціальної зумовленості змісту прав людини, тобто їхньої залежності від  рівня та характеру розвитку суспільства, який визначається, з одного (внутрішнього) боку, діалектикою взаємодії людини та суспільства, а з іншого (зовнішнього) – взаємодією того чи іншого політично організованого суспільства з міжнародним співтовариством, мірою залученості цього суспільства до глобальних процесів;

б) історичного характеру зумовленості як змісту, так і номенклатури прав людини, чим визначається можливість виникнення нових прав людини, яких до певного часу взагалі не існувало, і модифікування з плином часу змісту чи обсягу прав людини.

«Генна спадковість» класичної  доктрини прав людини найяскравіше виявляється  стосовно так званих особистих та політичних прав і свобод: неважко  простежити, вони без істотних змін «перекочували» до новітньої (соціально-конструйованої) доктрини прав. Однак, й у цьому аспекті варто зробити певні зауваження.

Відправною точкою концепції природних прав людини є положення про автономію індивіда. Тобто вважалося, що політичні та особисті права і свободи визначають ту сферу буття індивіда, до якої не допускається втручання жодних інших суб’єктів, передусім держави та суспільства. А відтак обов’язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду, зводяться до негативних: утримуватися від таких дій, які посягалися б на цю окреслену сферу автономії індивіда.

Сучасна ж концепція прав людини робить вже дещо інші акценти, відображаючи інші тенденції щодо цих, «випробуваних часом» прав людини. Як доводить практика міжнародних органів з контролю за станом реалізації прав людини, покладення на державу «простого» обов’язку лише не втручатися у здійснення прав особистого та політичного характеру в деяких випадках ще не є достатньою гарантією того, що вони не будуть порушені. Європейський суд з прав людини зазначає що, за певних умов держава повинна вживати заходів не лише негативного, але й позитивного характеру задля забезпечення навіть таких, тобто «негативних»  прав [13, с. 92].

Ще однією ознакою підтвердження, яке виявляє еволюційний характер сучасної концепції, є практика термінологічного позначення відповідних правових можливостей людини.

У процесі ознайомлення з текстами міжнародних актів та сучасних конституцій  деяких держав з питань відображення прав людини виявлено часто вживане  словосполучення «права та свободи» людини. Як може бути використання зазначених термінів у нормах Міжнародного Біля про права людини, у назві Конвенції про захист прав та основних свобод людини, у відповідних статтях сучасних конституцій держав світу. Звернувшись до пам’яток історії права, бачимо, що термін «свобода» як означення правових можливостей людини з’явився у внутрішньодержавних документах раніше, аніж термін «права».

Як видається, термін «свободи»  позначав уявлення саме про права, які належать особам чи групам людей з огляду на їхні звання чи статус – адже тоді права людини виступали у формі правових можливостей обмеженого кола суб’єктів. Не зайвим буде нагадати про саме народження ідеї прав людини та її філософське обґрунтування, коли права та свободи людини мислилися як природні та невід’ємні, а часом виникнення таких прав вважали момент народження індивідів. За такого розуміння легітимність держави визначалася ступенем визнання цих прав, на чому, власне, і закінчувалися її обов’язки. Не дивно, що за такого підходу не могли визнаватись інші права, окрім політичних та особистих, тобто таких, що відображалися у домінуючій доктрині. За такого природного підходу термін «свободи» вживали для позначення тих правових можливостей людини, які були «одиничними» виявами її загальної свободи – невід’ємного атрибута кожного індивіда при народженні.

Подальший розвиток концепції прав людини привів до фіксації принципово нових можливостей людини, щодо яких вживання терміна «свободи» вже  не видавалося адекватним з огляду на їхній специфічний характер.

Зазначене розмежування вживання термінів «права» та «свободи» зберігається й донині. Це спостерігається, зокрема, у працях польських авторів, причому акцент робиться на характері обов’язків держав щодо дотримування прав та свобод людини. «Свобода» – це сфера автономії буття індивіда, втручання в яку держава повинна уникати, іншими словами «свободи» – це негативні права [35, с. 9, 20].

Істотна відмінність між класичною  доктриною прав людини та їх сучасною концепцією спостерігається також  і в питаннях щодо тих суб’єктів, яких можна вважати потенційними порушниками прав людини, що пов’язано, зокрема, з розвитком міжнародних відносин та невідомим на час існування згаданої доктрини певних суб’єктів міжнародних відносин. Якщо права, проголошені у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 р. і в американській Декларації Незалежності 1776 р. стосувалися головним чином держави та суспільства, то нині можливими суб’єктами притягнення за порушення прав людини визнаються транснаціональні корпорації й деякі інші міжнародні організації та утворення (зокрема, такі, як Європейський Союз).

У цьому ж аспекті треба також  згадати раніше не відомий феномен  «приватизації» прав людини. Як зазначається у правовій літературі, однією з  реалій сучасного життя виступає поява нових центрів влади  – таких, як асоціації різнопланового характеру, політичні партії, профспілки, корпорації, університети, а це означає, що індивід тепер зазнає тиску й відчуження не лише з боку державного апарату. Соціальний розвиток зумовив нову дифузію публічних та приватних сфер, внаслідок чого обов’язки щодо прав людини, визначені у відповідних міжнародних документах, повинні торкатися не лише держави, але й певних недержавних суб’єктів [50, с. 137].

Принципово відмінними рисами сучасної концепції прав людини є й те, що вона є значно ширшою за номенклатурою прав людини, оскільки охоплює права соціально-економічні, а також так звані солідаристські, колективні (відповідно права другого і третього поколінь). Так звана теорія трьох поколінь прав людини з'явилася у результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді. Перше покоління це, так звані, невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це – право громадянина на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особистості, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, регульовані цими правами. Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм державної діяльності щодо їх забезпечення. Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства – правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому [43, с.172].

Права людини є одним з найважливіших  інститутів права будь-якої сучасної держави і розглядаються вони, передусім, як узагальнення практичного досвіду міжлюдського спілкування, а відтак за жодних обставин їх не можна розглядати як породження спекулятивної діяльності людського розуму у відриві від невпинних соціальних процесів.

Визначальним критерієм прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного окремого представника – людини.

Відтак стає зрозумілою спадковість  сучасної концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини природних прав принаймні щодо низки ключових її моментів:

а) визнання універсальності носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди, незалежно від існуючих між ними відмінностей;

 б) визнання таких прав природними, тобто констатація незалежності їхнього існування від держави (хоч, як зазначалося, розуміння такої «природи» є неоднозначним у класичній та сучасній доктринах прав людини).

Нові тенденції розвитку інституту прав людини відображені в його концепції, слід, на нашу думку, вважати не такими, що суперечать класичній доктрині, а, скоріше, природним проявом його закономірностей, що еволюціонують, трансформуються в унісон із динамікою суспільства.

1. Перші спроби закріплення прав и свобод людини у внутрішніх правових актах

Перше закріплення  ряду ідей щодо прав людини у законодавстві  пов’язується з англійською Великою  хартією вольностей (Маgna Сharta Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Офіційно в Англії цей документ вважається першим конституційним актом. Статті Хартії захищали право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму - таким чином обмежувалася влада монарха над людиною [7, с. 122].

Її юридичним  джерелом можна вважати, насамперед, феодальний звичай, на дотриманні якого наполягають багато статей Хартії, а також Хартію Генріха I, до якої, за деякими даними, зверталися і Іоан, і барони під час переговорів та в ході всього конфлікту. Основним же відправним документом для Хартії 1215 року були так звані Баронські статті - петиція баронів, що датується приблизно 10 червня 1215 року і є переліком «статей, про які барони просять і на які король дає згоду». 

Остаточна редакція Хартії дозволяє вважати, що Баронські статті зазнали значної редакційної обробки та декілька разів доповнювалися, хоча основний зміст їх залишилося незмінним. 

Велика Хартія Вольностей є справжнім мирним договором  між воюючими сторонами, є справжньою капітуляцією. Якщо б ми навіть не знали обставин, при яких була видана Велика Хартія, то сам текст не залишає в цьому ні тіні сумніву як в цілому, так і в деяких своїх окремих статтях, котрі тлумачать про видачу королем узятих ним заручників, про розпуск їм найманих загонів тощо [17, с. 10]. 

Хартія 1215 року була великим політичним документом, що складався з 63 статей. Хартія містила численні поступки і привілеї, головним чином, в інтересах класу феодалів. Баронам і лицарям вона забезпечувала спадкове володіння їх феодалами та сплату помірних васальних платежів «за звичаєм». 

Оригінальний текст Хартії 1215 року  викладено латинською мовою, без розподілу на статті, і не має чіткої системи викладу.

Хартія є передусім списком вимог, висунутих опозицією в ході конфлікту та затверджених короною як вимушений захід. Ці вимоги склали у своїй масі звід феодальних прав, «вольностей», які вже були визнані раніше за окремими феодальними станами, але не були зафіксовані або конкретизовані, а якщо й були, то постійно порушувалися англійськими королями, незважаючи на неодноразові підтвердження в хартіях. Всі положення Хартії можна умовно розділити на ті статті, які виражають інтереси тільки баронів, та статті, які виражають інтереси всіх вільних. 

На основі більш детального вивчення змісту статей їх можна розбити  на три основні групи:

1) статті, відображають матеріальні  інтереси різних соціальних верств (2-13, 15, 16, 26, 27, 29, 33, 35, 37, 41, 43, 44, 46, 47, 48, 60);

2) статті, що підтверджують  раніше існуючий або новостворюваний  порядок роботи судових і адміністративних  органів, а також припиняють  зловживання королівського апарату  в центрі і на місцях (17-25, 28, 31, 32, 34, 36, 38, 39, 40, 42,  45, 54);

3) статті, що претендують на встановлення нових політичних порядків, зокрема на обмеження королівської влади, так звані конституційні статті (12, 14, 61). 

Однак, більшість статей Хартії стосується васальних відносин короля і баронів, а також обмеження свавілля короля у використанні його сеньоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, одержання рельєфу, стягнення боргу тощо. (ст. 2-11 та ін.). Так, ст. 2 Хартії встановила визначення суми рельєфу з васала короля в залежності від розміру землеволодіння, яке переходить у спадок. Поступка великим феодалам зроблена також у статтях, в яких йдеться про заповідні королівські ліси і річки (ст. 44, 47, 48).

Разом з тим серед «баронських» статей Хартії виділяються статті загальнополітичного характеру. Найбільш відверто політичні претензії баронства виражені в ст. 61. У ній простежується прагнення до створення баронської олігархії шляхом заснування комітету з 25 баронів з контрольними функціями по відношенню до короля. Незважаючи на цілу низку застережень (про процедуру контролю, посилання на «общину всій землі»), ця стаття прямо санкціонувала можливість баронської війни проти центральної влади. Статті 12 і 14 передбачали створення Великої Ради королівства, обмежуючу владу короля по одному з важливих фінансових питань – стягування «щитових грошей». Відповідно визначався і склад цієї «загальної ради» (ст. 14) тільки з безпосередніх васалів короля.   Інші види податків і зборів, у тому числі найбільш важливий збір з міст, король міг як і раніше стягувати одноосібно. Статті 21 і 34 були направлені на ослаблення судових прерогатив корони. Стаття 21 передбачала підсудність графів і баронів суду «рівних», вилучаючи їх з-під дії королівських судів за участю присяжних. Стаття 34 забороняла застосування одного з видів судових наказів (наказ про негайне поновлення позивача у правах або явку відповідача в королівський суд), тим самим, обмежуючи втручання короля в суперечки великих феодалів з їх васалами з приводу вільних держаних. Це мотивувалося в Хартії турботою про збереження у «вільних людей» їх судових курій. Однак термін «вільна людина» тут явно вживається з метою маскування чисто баронської вимоги.  Адже в умовах Англії XIII ст. власниками судової курії могли бути тільки великі іммуністи.