Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Згідно з положеннями Статуту ООН, регіональні організації повинні були створюватися в основному для вирішення місцевих конфліктів, а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради безпеки. Однак незабаром після створення ООН, і прийняття Статуту ООН,  стали створюватися й дещо інші організації, мета яких – захист прав і свобод людини на регіональному рівні. 

Регіональна система захисту прав людини – це сукупність декількох елементів.  Це, перш за все, документи, потім, – звичайно, регіональні організації, які ці документи приймають, реалізують, рішення вціляють в життя, і, крім того, це деякі основні ідеї та цілі, для яких ці документи приймаються, а організації створюються. Тому що система – це не щось нерухоме, а щось, що розвивається і створюється для реалізації якоїсь мети. Так ось, Європейська система визнана однією з найбільш успішних систем у цій галузі, тому що цілі, які вона перед собою поставила, загалом, реалізує та постійно розвиває. 

Найстарішою регіональною організацією є Рада Європи. Вона була створена в 1949 році як європейська організація міжурядового та парламентського співробітництва. Вона об'єднує сьогодні вже 47 країн, в тому числі й Україну. Саме в рамках цієї організації прийняті основні документи, і створений оригінальний механізм їх реалізації, якого в інших регіональних системах немає. Що стосується документів, які регулюють права людини, то їх існує понад 150.

Рада Європи була створена, як записано в його Статуті в ст. 1, «для досягнення більшої єдності між його членами, в ім'я захисту та реалізації ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням і для сприяння, в тому числі, соціального та економічного розвитку його членів». Статутні принципи Ради Європи, закріплені в його основному документі, досить короткі, зрозумілі і нині здаються абсолютно природними і загальновизнаними. Це - демократія, повага прав людини і верховенство закону.

Принцип захисту  прав людини та основних свобод, хоча зазвичай і  ставиться на друге місце, насправді є дуже важливим, тому що велику частину діяльності Ради Європи займає саме захист прав людини. По-перше, перелік прав та основних свобод міститься у двох найважливіших документах: Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Європейської Соціальної Хартії.

Ці два міжнародних  договори закріплюють перелік прав, які повинні гарантуватися кожній людині в державах-членах і кожній людині, яка знаходиться під юрисдикцією держав, що вступили до Ради Європи. Вони також гарантують колективні системи нагляду і гарантії дотримання цих прав. Ці документи були доповнені ще одним документом Конвенцією про попередження катувань, нелюдських, принижуючих гідність видів звернень. Крім того, є ще велика кількість інших актів з дуже широкого кола проблем, і в основному вони присвячені захисту прав людини.

Але самим основним документом, який лежить в основі всієї  європейської системи захисту прав людини є Європейська Конвенція  про захист прав людини та основних свобод. Вона була прийнята в 1950 році і набула чинності через три роки, в 1953 році. Як вказується в Конвенції, її учасники поставили перед собою мету зробити перші кроки в галузі захисту прав людини для здійснення тих прав, які перераховані у Загальній Декларації прав людини ООН, тобто Конвенція не ставила на меті закріпити як можна більш широкий перелік прав, ніж у Загальній декларації. Вона мала на увазі встановити мінімальні стандарти, але з тим, щоб добитися їх реального дотримання і створити механізми, які є дуже важливими для захисту прав людини [16, с. 400].

Гідність європейської системи, що базується на Конвенції, полягає саме в тому, що вона постійно розвивається і доповнюється, а це означає, що ті мінімальні рамки, які були поставлені в 1950 році, розширюються з часом. Конвенція разом з протоколами, які прийняті згодом на додаток до Конвенції, включають практично весь перелік громадянських і політичних прав і свобод, які є й у документах ООН. Але найголовніша цінність Європейської Конвенції полягає не в закріпленні цього переліку, а в створеному нею механізмі імплементації цих норм, включення їх в законодавство країн, що приєдналися до Конвенції, тобто в тому механізмі, який дозволяє зробити ці норми не міжнародними стандартами, а звичайними діючими нормами, на які можна посилатися в самому суді кожної з країн, які приєдналися до Конвенції. Як висловлювався французький вчений Ї. Вацека: «Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Цей механізм є унікальним і таким, що постійно  розвивається».

У той же час треба звернути увагу, що ні сама Конвенція, ні її механізми не призначені для того, щоб якось замістити собою національні системи захисту прав людини. Їх мета – лише надати додаткову гарантію тим системам захисту прав людини, які створені національними правовими системами. У більшості держав, що приєдналися до Конвенції, норми дійсно вже стали внутрішнім правом, і завдяки цьому будь-яка особа може подати позов, або апеляцію до суду загальної юрисдикції, базуючись на тих правах, які надані йому Конвенцією. Мова, звичайно, йде про ті країни, які приєдналися до Конвенції і її імплементували, тобто застосовують її у внутрішньому законодавстві. Однак, держави-члени Ради Європи, які не імплементували Конвенцію, не повинні порушувати норм, встановлених Конвенцією.

Ще одне, відносно нове положення, яке виникло в європейській системі захисту прав людини і характеризує взагалі етапи розвитку цієї галузі в даний час, – це те, що пов'язано зі зміною ролі міжнародного права. Традиційне міжнародне право базувалося на понятті суверенітету, суверенної рівності держав і стояло на засадах взаємності у відносинах між цими державами. І суб'єктами міжнародного права були держави. Кілька десятиліть тому було дивно навіть подумати, що індивід є суб'єктом міжнародного права, це було помилкою з точки зору прийнятої доктрини. Тепер як це виражено в європейських документах, ситуація змінилася: індивіду присвоєно статус суб'єкта, а не тільки об'єкта правового регулювання. І завдяки Конвенції та створеним нею механізмам,  держави як би відмовляються від певної частини своїх правомочностей, від якоїсь певної частки суверенітету з метою того, щоб забезпечити індивіда захистом і поставити його в становище суб'єкта міжнародного права.

У Конвенції, як у всякому документі, в якому виражені цілі його прийняття існує Преамбула. У Преамбулі Європейської конвенції знову підкреслюється одна з цілей Ради Європи, а саме «досягнення більшої єдності між його членами», а також вказується, що одним із засобів досягнення цієї мети «є забезпечення і подальше здійснення прав людини та основних свобод». Крім того, держави, які підписали Конвенцію заявили тут же про свою рішучість «зробити перші кроки на шляху колективного забезпечення певних прав, сформульованих у Загальній декларації прав людини» [26, с. 124].

Цим багато в чому пояснюється та обставина, чому перелік прав і свобод, включених до Європейської конвенції, виявився куди більш скромним, ніж аналогічний перелік в Загальній декларації 1948 року. Справа в тому, що автори Конвенції чудово розуміли, що на тій стадії вони ще не могли ефективно гарантувати дотримання й забезпечення всього комплексу прав, згаданого у Декларації. Тому вони обрали шлях, при якому Європейська конвенція початку була задумана як живий організм, який постійно розвивається і збагачується. Таким чином, протягом усіх наступних після прийняття Конвенції років, держави-учасниці постійно працювали і продовжують працювати над її вдосконаленням, приймають до неї додаткові Протоколи, що вносять зміни в процес функціонування контрольного механізму і доповнюють перелік гарантованих за Конвенцією прав і свобод людини.

 Таким чином,  Європейська конвенція прав людини  і її протоколи гарантують  право на: життя, свободу і недоторканність особистості; справедливе судове рішення у цивільних і кримінальних справах; участь і висунення своєї кандидатури на виборах; свободу думки, совісті і релігії; свободу вираження точки зору (включаючи свободу засобів масової інформації); майно і свободу користування власністю; свободу зібрань і об’єднань.

Забороняють: тортури, нелюдське і принизливе поводження; смертну кару; рабство і невільну працю; дискримінацію в реалізації гарантованих конвенцією прав; видворення з країни власних громадян або відказ їм у в’їзді в країну; колективне видворення іноземців.

Також Європейська конвенція містить ряд положень, мета яких забезпечити дотримання державами-учасницями своїх договірних зобов'язань. Спочатку контроль за виконанням положень Конвенції має здійснюватися відповідними національними органами влади на внутрішньодержавному рівні, і в першу чергу – судами держав-учасниць Конвенції (принаймні, тих держав, де норми Європейської конвенції діють безпосередньо). Це положення підтверджене у ст. 13 Конвенції. Тільки в тому випадку, якщо внутрішньодержавні процедури відсутні або ж не надають належних способів захисту або якщо рішення останньої інстанції не є, на думку постраждалої сторони або держави-учасниці Конвенції, задовільним, Європейська конвенція передбачає свій контрольний механізм.

Раніше конвенційна процедура контролю поділялась на два етапи: на першій стадії справа розглядалася Європейською Комісією з прав людини, а на другий – Європейським Судом з прав людини або ж Комітетом Міністрів Ради Європи. Крім того, певними контрольними функціями за Конвенцією мав також Генеральний секретар Ради Європи. Однак після вступу в силу Протоколу № 11 до Європейської конвенції відбулася ґрунтовна реформа контрольного механізму. Відповідно до Протоколу була скасована Європейська Комісія з прав людини, а Комітет Міністрів втратив повноваження з розгляду справ про порушення державами конвенційних прав і свобод. На базі колишніх Комісії і Суду створений новий єдиний Європейський Суд з прав людини, діяльність якого регулюється частиною II Європейської конвенції.

У свою чергу, Другий, Третій, П'ятий, Восьмий, Дев'ятий, Десятий і Одинадцятий Протоколи стосувалися зміни процедури функціонування контрольних органів Європейської конвенції. Однак після того, як набув чинності Протокол № 11, передбачив достатньо всеосяжну реформу контрольного механізму, текст Конвенції придбав його нинішній вигляд, а згадані Протоколи втратили своє значення.

Як вже відмічалося, Європейська Конвенція – це найстаріший документ такого роду, і тому інструментарій, який надається нею є найбільш розвиненим. Про неї вже можна говорити як про систему загального права в тому сенсі, що вона розвивається завдяки створюваному її органами (в даний час уже тільки Європейським судом з прав людини), прецедентним правом. При цьому контрольні органи Конвенції визнають себе зв'язаними цим прецедентним правом, тобто якщо по якійсь справі прийнято рішення, то по аналогічній справі рішення має відповідати раніше прийнятим рішенням.

Принцип наступності, незалежності характеризує те, що Конвенція повинна існувати незалежно і від національних систем, національних судових органів держав, і не тільки незалежно, але й не бути ніяк з ними пов'язаної. Але не слід вважати, що Суд – це якась остання, четверта інстанція після тих інстанцій, які існують всередині держави, це додаткова система, що створює своє власне право і дає оцінку законодавства та правозастосовчої практики держав-членів з точки зору відповідності їх вимогам Конвенції. Тут можна провести певну аналогію з Конституційним Судом, тому що в національному праві він теж наділений власною компетенцією. Але він є не вищою інстанцією над іншими судами загальної юрисдикції, а самостійним органом, що створює додаткові гарантії здійснення тих прав, які закріплені в конституції. Європейський суд створює гарантії дотримання прав, закріплених у Конвенції.

Відмінність європейської системи від універсальної, це те, що їй невідома система подання європейським органам звітів держав про стан справ у галузі прав людини [30, с. 23]. Щоправда, Генеральний Секретар Ради Європи може звернутися з проханням до країни-учасниці про подання роз'яснень або інформації з якогось питання, скажімо, про те, як внутрішнє право цієї країни забезпечує ефективне виконання норм Конвенції. Але треба сказати, що цим правом Генеральний Секретар користувався всього кілька разів, тому що основною характеристикою цієї системи, одним з її неписаних правил є добровільність визнання формування консенсусу, а не спроба якогось тиску, в тому числі міжнародного, одного або кількох держав на інше. При цьому, що коли Генеральний Секретар користувався правом просити роз'яснення, він звертався до всіх тих сторін, а не до якоїсь однієї, у якої, можливо, були порушення.

Ні існуюча раніше Комісія, ні суд, який залишився тепер єдиним органом застосування Конвенції, не могли і не можуть робити якісь офіційні заяви з прав людини, як, наприклад, це може робити Комісія ООН з прав людини. Це чисто судовий орган, який застосовує право і застосовує його в конкретній справі, тому якихось офіційних заяв, роз'яснень він давати не повинен.

Будучи суто правовою інстанцією, Європейська Конвенція була основою створення цілого зводу судових рішень, які і представляють собою те, що називається європейським правом, яке зараз є загальновизнаним.

Сфера дії Європейської Конвенції  будується за відомими принципами: є матеріальне право, є процесуальне право. Її предметна сфера визначається територіальним та суб'єктним критеріями. З точки зору правозастосовчої практики було кілька справ у європейський органах, які зачіпали сферу дії Конвенції. Вони цікаві з точки зору її розуміння. Згідно зі ст. 1 Конвенції, держава , яка ратифікує Конвенцію бере на себе зобов'язання двояке. По-перше, вона зобов'язана робити так, щоб її законодавство відповідало нормам Конвенції, а, по-друге, вона зобов'язана ліквідувати порушення. І відповідно до норм Конвенції сфера її дії поширюється на тих осіб, які перебувають під юрисдикцією сторони. Поняття «юрисдикції» піддавалося обговоренню в європейських органах, тому що воно дещо відрізняється від загальноприйнятих. Для європейського розуміння неважливо, щоб була офіційна прив'язка до місця проживання, громадянства, постійного місця проживання або чого-небудь подібного тієї особи, яка підпадає під юрисдикцію Конвенції. Європейський Суд висловився з цієї проблеми в справі, в тому дусі, що для розуміння «перебування під юрисдикцією держави» цілком достатньо, щоб держава мала якісь реальні можливості впливати на становище цього суб'єкта, і зовсім необов'язково, щоб цей суб'єкт був якось пов'язаний з цією державою. Така справа розглядалася у зв'язку з порушенням прав людини, який знаходився на Кіпрі в той момент, коли там перебували турецькі війська (справа Лоізіду). При цьому турецький уряд відмовилося від якої б то не було юрисдикції над діями цих військ, воно не визнавало їх дії як свої дії. Але дії військ порушували право цієї особи на користування майном, яке належало йому. Ця людина звернувся до Європейського Суду з тим, щоб захистити своє право на користування своїм майном, зі скаргою на Туреччину як державу, що такого порушення не визнавало. І Конвенція дозволила йому отримати такий захист, тому що Суд визнав, що, оскільки Туреччина мала можливість впливати на дії цих військ, хоча офіційно такої юрисдикції не визнавало, а дії військ перешкоджали особі здійснювати свої права, то Туреччина повинна відповідати за наслідки порушення прав.