Шпаргалка по "Правознавству"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

105.Поняття  колек. трудових спорів і порядок їх вир.

Колективні спори-це спори  між трудовим колективом і власником  чи уповноваженим ним органом  з питань установлення нових або  зміни чинних соц..-ек. Умов праці та виробничого побуту, укладення або зміни колективного договору, виконання колективного договору або його окремих положень , невиконання вимог законодавства про працю. Залежно від рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, 5, 10 та 15 днів. Якщо сторони не дійшли згоди в переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендації щодо сутності спору і проводять консультації. Така комісія маж назву примирювальної  та являє собою орган, призначений для напрацювання рішення, яке може задовольнити сторони спору.

Колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли  між сторонами соціально-трудових відносин, щодо:  а) встановлення нових  або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;  б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;  в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) невиконання вимог законодавства про працю.  Сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є: на виробничому рівні - наймані працівники підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник;  на галузевому, територіальному рівнях - наймані працівники підприємств, установ, організацій однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-територіальних одиниць чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками органи та власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи чи представники;  на національному рівні - наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи та власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи Уповноважений найманими працівниками на представництво орган є єдиним повноважним представником найманих працівників до моменту припинення такого спору (конфлікту). Колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, колективу працівників або профспілки одержав від власника чи уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду вимог, передбачені цим Законом, закінчилися, а відповіді від власника не надійшло.  Про виникнення колективного трудового спору (конфлікту) орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у триденний строк письмово проінформувати власника чи уповноважений ним орган (представника), місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням підприємства та Національну службу посередництва і примирення. Примирна комісія - орган, призначений для вироблення рішення, що може задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту), та який складається із представників сторін.  Примирна комісія утворюється за ініціативою однієї із сторін на виробничому рівні - у триденний, на галузевому чи територіальному рівні - у п'ятиденний, на національному рівні - у десятиденний строк з моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з однакової кількості представників сторін.  Сторони колективного трудового спору (конфлікту) зобов'язані надавати примирній комісії інформацію, необхідну для ведення переговорів. Колективні трудові спори (конфлікти) розглядаються виробничою примирною комісією у п'ятиденний, галузевою та територіальною примирними комісіями - у десятиденний, примирною комісією на національному рівні - у п'ятнадцятиденний строк з моменту утворення комісій. За згодою сторін ці строки можуть бути продовжені. Рішення примирної комісії оформляється протоколом та має для сторін обов'язкову силу і виконується в порядку і строки, які встановлені цим рішенням. Після прийняття рішення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) примирна комісія припиняє свою роботу. Трудовий арбітраж - орган, який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору. Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї із сторін або незалежного посередника у триденний строк у разі: неприйняття примирною комісією погодженого рішення щодо вирішення колективного трудового спору; виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з питань, передбаченихЗакону. Колективний трудовий спір розглядається трудовим арбітражем з обов'язковою участю представників сторін, а в разі потреби - представників інших заінтересованих органів та організацій. Трудовий арбітраж повинен прийняти рішення у десятиденний строк з дня його створення. За рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути продовжено до двадцяти днів. Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів, оформляється протоколом і підписується усіма його членами. Рішення трудового арбітражу про вирішення колективного трудового спору є обов'язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо домовилися. Сторони колективного трудового спору, примирна комісія і трудовий арбітраж зобов'язані використати для врегулювання колективного трудового спору всі можливості, не заборонені законодавством. Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обгрунтуванням позицій сторін у письмовій формі доводяться до відома кожної із сторін колективного трудового спору. У цьому разі наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог застосовувати усі дозволені законодавством засоби.

106.Суб’єкти  та об’єкти аграрних правовідносин.

Аграрні правовідносини – це правова форма реалізації положень норм аграрного права через застосування їх у процесі визначення і функціонування прав та обов’язків суб’єктів, що виробляють і забезпечують виробництво, переробку і реалізацію с\г продукції.

Структура аграрних правовідносин:1)норми  аграрного права; 2)суб’єкти аграрних правовідносин, до яких належать: с\г підприємства, колективні с\г підприємства кооперативного та корпоративного типу, селянські (фермерські) господарства, приватні с\г підприємства, уповноважені органи державної влади і управління та органи місцевого самоврядування; 3) об’єкти аграрних правовідносин, якими є рухоме і нерухоме майно, грошові кощти, документально підтверджені вимоги майнового характеру, матеріальні і духовні інтереси; 4) зміст аграрних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів, учасників підприємницької діяльності аграрного сектора економіки України. За своїм характером і змістом аграрні правовідносини ділять на зовнішні (відносини в сфері реалізації права власності на рухоме та неррухове майно, яке належить суб’єктам аграрного підприємництва; договірні, податкові, деліктні відносини) та внутрішні (засновані на установчому договорі чи статуті між підприємством і кожним з його учасників в процесі трудових і управлінських відносин; між с\г підприємствами та їх членами з приводу задоволення матер. інтересів, соц..-побутових і культурно-побутов потреб). Аграрні правовідносини є комплексними.Це зумовлено єдністю і спільністю виробничої с\г діяльності, однорідністю їх правового регулювання, соц.-ек. Призначенням, місцем і роллю у сфері товарно-грошових відносин.

107.Правове становище сільськогосп. підприємств.

На сьогодні в Україні  найпоширеніші аграрні підприємства — це державні сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські підприємства кооперативного та корпоративного типів; селянські (фермерські) господарства; приватні сільськогосподарські підприємства; приватні підсобні господарства.

Державне сільськогосподарське підприємство — це заснований на загальнодержавній  власності самостійний суб’єкт аграрного виробництва, який має статус юридичної особи і здійснює виробничу сільськогосподарську діяльність з метою отримання прибутку. Під правовим статусом такого підприємства розуміється сукупність правових норм, якими забезпечується поєднання права державної власності з правом повного господарського відання підприємства закріпленим за ним державним майном; права та обов’язки підприємства як юридичної особи, його органів управління щодо використання майна та розпорядження ним у процесі виробництва і соціальної діяльності; відносини з іншими юридичними особами, які носять майновий характер; захисту права державної власності і майнових прав та інтересів підприємства.

До об’єктів права  державної власності належать основні  засоби виробництва у сільському господарстві, транспорт, а також інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань підприємства.

Сільськогосподарським акціонерним товариством (САТ) є  підприємство, створене на засадах  угоди між юридичними особами  і (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонерне товариство може бути двох видів: відкрите, акції якого розповсюджуються вільно без обмежень для придбання; закрите, акції якого розповсюджуються тільки між засновниками.

Товариство з обмеженою  відповідальністю — підприємство, створене на засадах угоди між  юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки у розмірах, визначених установчими документами. Воно створюється, як правило, при наявності відносно малочисельної (близько 10—20 осіб) групи власників, для якої характерна певна єдність інтересів, достатня для прийняття одностайного рішення з провідних питань спільної підприємницької діяльності (про визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту, про виключення учасника з товариства).

Товариство з додатковою відповідальністю — підприємство, створене на засадах угоди між  юридичними особами і (або) громадянами  шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки визначених установчими документами розмірів.

Повне товариство — підприємство, створене на засадах угоди між  юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном.

Командитне товариство — підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно включає одного або більше учасників з повною відповідальністю та одного або більше учасників з обмеженою відповідальністю. Таке товариство доцільно створювати за наявності одного або кількох осіб, яким один або група власників довіряють своє майно чи права для самостійного здійснення підприємницької діяльності.

Сільськогосподарський кооператив — юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об’єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Сільськогосподарський виробничий кооператив — юридична особа, утворена шляхом об’єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного  виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов’язкової трудової участі у процесі виробництва. Сільськогосподарські виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу.

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив — кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи, здійснюючи обслуговування членів кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку. Обслуговуючі кооперативи надають послуги відповідно до статуту іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % загального обороту кооперативу.

Приватні сільськогосподарські підприємства є формою приватного аграрного  виробництва. Мета їх діяльності — отримання прибутку шляхом виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації. Слід зазначити, що приватні сільськогосподарські підприємства створюються в процесі реорганізації сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Селянські (фермерські) господарства — це приватна форма аграрного  підприємництва громадян України, які  виявили бажання виробляти товарну  сільськогосподарську продукцію, займатись  її переробкою та реалізацією Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками. Його основу становить окрема сім’я, до складу якої входить подружжя, батьки, діти (однак лише ті, які досягли 16-річного віку) та інші родичі, котрі об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Створюєтьс селянське (фермерське) господарство для виробництва продуктів харчування і сировини рослинного та тваринного походження.

108.Правовий  режим земель різних категорій.

До земель України  належать усі землі в межах  її території, в тому числі острови  та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни. Стаття 19. Категорії земель 1. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. 2. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

 

 

 

 

 

109. Екологічні  права та обов‘язки громадян.

екологічне законодавство, по-перше, закріплює екологічні права та обов громадян України, по-друге, передбачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соціальні, економічні та інші основи охорони навколишнього природного середовища.

Виходячи з цього, екологічне право людини і громадянина в Україні – це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері. Екологічний обов’язок людини і громадянина в Україні – це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Згідно з діючим законодавством кожний громадянин в Україні має  право на:

безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище;

участь в обговоренні  проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій з цих питань;

участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

здійснення загального і спеціального використання природних  ресурсів;

об’єднання в громадські природоохоронні формування;

одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

участь у проведенні екологічної експертизи;

одержання екологічної  освіти;

подання до суду позовів  до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, тощо.

Усі екологічні права  громадян захищаються і відновлюються  у судовому порядку.

Поряд із правами законодавство передбачає і деякі обов’язки. Громадяни зобов’язані:

берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства  про охорону навколишнього природного середовища;

здійснювати діяльність з додержанням вимог законодавства  про охорону навколишнього природного середовища, вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;