Iсторія економіки та економіної думки

Особливості соціально-економічного розвитку відображає й економічна думка Стародавнього Риму. З ІІІ ст. до н.е. Рим стає потужною державою, яка швидко розвивається. Основу економіки Риму становить рабовласницьке господарство. Проте на відміну від Греції, основною галуззю економіки Риму було землеробство, представлене крупними рабовласницькими латифундіями. Захисником рабовласницького господарства виступив Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Його ідеалом було натуральне господарство, яке повністю задовольняє свої потреби. Він не вважав за доцільне використовувати найману працю, а надавав значної ваги правильній організації і регламентуванню праці рабів задля збільшення доходу. Катон радив тримати рабів у строгості й забезпечувати їх максимальне завантаження. Рабів він розглядав як знаряддя праці, які ставив нижче худоби.

Використання дешевої праці рабів сприяло розвитку великих рабовласницьких латифундій. Й хоча праця вільних землеробів була більш продуктивною ніж рабська, дрібні землеробські господарства розорювались, не витримуючи конкуренції з латифундіями. Ця обставина знайшла відображення в реформаторських ідеях братів Гракхів: Тіберія (163  - 132 рр. до н.е.) та Гая (153 – 121 рр. до н.е.). Вони виступили на захист малоземельного і безземельного селянства, висунувши проект аграрної реформи. В ньому вони пропонували обмежити велике землеволодіння й зміцнити становище селянства.

Шляхи зміцнення рабовласницького господарства в умовах розвитку товарних відносин здійснював римський вчений Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Він засуджує тих рабовласників, які відійшли від управління справами й живуть у містах. Для збільшення урожайності пропонує впроваджувати досягнення агрономічної науки, збільшувати інтенсивність виробництва, вдосконалювати методи експлуатації рабів, використовувати матеріальну заінтересованість. Головну мету господарства він вбачав в зростанні його прибутковості, підвищенні ефективності. Рабів Варрон відносив до сільськогосподарських знарядь – таких, що розмовляють.

В І ст. н.е. рабовласницьку господарство крупних латифундій переживало кризу. Назріла необхідність реформування системи господарювання, яка відобразилась в творах письменника й агронома Колумелли. Він виступив з критикою великих латифундій, які були неефективні. Причину він вбачав у тому, що раби працюють погано, обманюють власника, тому виступив з підтримкою колонату, за передачу земель в оренду вільним працівникам.

4. Економічний розвиток східнослов'янських племен та його особливості

Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний час еволюції від найпростіших до висококультурних форм людських спільнот. Предками українців були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано.

Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватися як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносять до них племена тшинецько-комарівської культури (ХV-ХІ ст. до н. е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней.

3 плином часу тшинецько-комарівська спільність розпалася на окремі племінні об'єднання. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність, (відому під назвою племен білогрудівської культури (ХІ-ІХ ст. до н. е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством, займалися прядінням, ткацтвом.

Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури Х-VІІІ ст. до н. е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Розвивалися традиційні види господарства.

Із занепадом Скіфії у II ст. до н. е. на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.)- До його складу входили також і слов'янські племена венедів. Це перша відома нам назва слов'ян.

Майже одночасно з пшеворським сформувалося племінне об'єднання зарубинецькоі культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). У його складі разом з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці.

Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозили фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза, з країн Західної Європи — кераміку й бронзові вироби. Натомість у Північне Причорномор'я і Грецію вивозили продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва.

Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це привело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких М. Грушевський вважав безпосередніми предками українського народу» займали землі на схід від них. У IV ст. вже існувало велике антське державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії та далі на Балкани.

Мінілексикон

Античне (класичне) рабство – тип рабства, який виник у Греції і існував у Стародавньому Римі. Для нього характерне жорстке відношення до рабів. Раби стали основною продуктивною силою. Джерелом рабства було захоплення полонених.

Вілла – форма рабовласницького господарства в Античному Римі.

Демократія – (у перекладі з грецької народовладдя) форма політичної системи суспільства, побудована на визнанні народу як джерела влади, існуванні представницьких установ.

Латифундія – крупні (площею понад 10000 га) рабовласницькі господарства в Античному Римі.

Поліс – місто, форма існування античної грецької общини. Кожен поліс був окремою державою з демократичною формою правління.

Реформи Солона – реформи, які провів архомт-простат Афін (вища посадова особа в Афінах) Солон, в 595 р. до н.е. Він ліквідував боргове рабство, заборонив продавати громадян Афін у рабство. За реформами Солона, суспільство було поділено на 4 категорії відповідно до обсягу приватної власності. Це сприяло руйнуванню общини і розвитку приватної власності.

Реформа Сервія Тулія – реформи аналогічні реформі солона, які провів у Римі цар Сервій Тулій. Реформа знищила пережитки общинного ладу, поділивши суспільство на 5 категорій за майновою ознакою і створила умови для розвитку приватної власності.

Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.).

6.        Становлення та розвиток феодальних відносини в країнах Європи.

7.        Особливості аграрних відносин в українських землях.

8.        Розвиток міст, ремесел торгівлі та фінансів у Європі в середні віки.

9.        Розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу та фінансів в українських землях.

10.   Економічна думка періоду середньовіччя.

1. Становлення та розвиток феодальних відносини в країнах Європи

Розвиток господарства Європи в епоху Середньовіччя пройшов три періоди:

      V – X ст. Тоді сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства;

      XI – XV ст. Це період зрілості феодального господарства;

      XVI – перша пол. XVIII ст. Зароджується ринкові форми виробництва, з’являються ознаки індустріальної цивілізації.

Процес феодалізації в Європейських країнах мав свої особливості. В Італії, Франції, Іспанії, Візантії він відбувався на основі спадщини Римської імперії. В Англії, Німеччині, скандинавських та слов’янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі родоплемінних і общинних відносин. Проте розвиток феодалізму в усіх країнах має спільні риси.

Найбільш повно формування феодальних відносин просліджується в історії Франкського королівства (V – IX ст.).

У V – початку VI у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської общини на сусідську. Для франкської общини був характерним дуалізм: приватна власність поширювалася лише на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно; Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади.

У VI – VII ст. еволюціонує порядок успадковування землі. Спадковий наділ перетворюється на алод. Алод – наділ землі у приватній власності малої сім’ї або її членів. Розвиток приватної власності прискорив майнове розшарування. У кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

У VIII - IX ст. відбувається переворот в аграрних відносинах. Війни з арабами, германськими і слов’янськими племенами вимагали залучення до служби у війську феодалів. Основним способом заохочення їх виступала роздача земель. Землі припинили роздавати у спадкову власність. Виникає бенефіціарна система землеволодіння.

У IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився в феод (лен), який передавався у спадок. Виникає феодальна система землеволодіння. Зростає крупне землеволодіння в вигляді королівського, феодального і церковного. Одночасно посилюється залежність селянства.

Організаційною формою феодального господарства був маєток-сеньйорія (кілька сотень гектарів), який складався з домену (господарства феодала) і селянських господарств. Селяни відбували панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу і платили натуральну ренту.

Зрілі феодальні відносини (X – XV ст.) практично у всіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. У XI – XIII панувала феодальна земельна власність у трьох видах: королівська; світська; духовна.

Відносини між феодалами і селянами засновувалися на надільній системи, що давала змогу селянину мати самостійне господарство, а сеньйорові — земельну ренту. Селянські наділи були спадковими і могли відчужуватися усередині сеньйорії, а за угодою сеньйора – поза нею. Феодальне підпорядкування селянства зводилось до особистої, земельної, судово-адміністративної, військово-політичної залежності від власника землі.

В XIV – XV ст. відбувається новий аграрний переворот, який пов’язаний з завершенням освоєння вільних земель у Західній Європі, демографічною кризою і розвитком товарно-грошових відносин. Епідемії чуми зменшили кількість населення. Виникає необхідність переходу на нові форми господарювання. Відбувається товаризація господарств, звільнення селян, перехід на грошову ренту, скорочення доменіального господарства. Однак на схід від Ельби, де вільних земель вистачало, розвиток господарства поставив завдання залучення цих земель до господарського обороту ій забезпечення їх робочою силою. Тому тут навпаки – посилилась особисто-спадкова залежність селян, зміцнилось панщинне господарство.

2. Особливості аграрних відносин в українських землях

Протягом V – VII ст. у східних слов’ян відбувається процес становлення сільської територіальної общини під назвою верв. Поступово утверджується спадкове володіння. У VIII – IX ст. поглиблюється майнове і соціальне розшарування, виділяється племінна знать. Було рабство з яскраво вираженим патріархальним характером.

У IX – XII ст. прискорюється формування приватної власності у київській державі. Існувало дві форми приватної власності на землю:

      «жизнь» – спадкове володіння, вільно відчужувалася, синонім західноєвропейського алоду;

      державна власність, волость, яка була власністю не особистого князя, а стола, на якому він сидів. Ця форма була панівною протягом XI –XII ст.

У кінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод – спадкове володіння, але він не завершився у домонгольський період.

У Київської Русі склалося такі форми землеволодіння як князівське, боярське, церковне. Приватні землеволодіння князів особливо швидко зростали у XI — XII ст.

У XI — XII ст. формуються васальні відносини між Великим Київським князем і князями — намісниками, їх великий князь наділяв волостями і правом стягувати податки. Утворюються різні категорії феодально-залежного селянства з рабів і вільних членів громадян, які експлуатувалися державою або приватними феодалами. Найдавнішою формою залежності селян була данина – примус, який сплачувався грішми, продуктами сільського господарства і промислів. У Київській державі не було масового обезземелення селян, бо було багато вільних земель.

XII — XIV ст. – період політичної роздробленості. Він став початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався у межах окремих самостійних князівств. Посилилось велике землеволодіння.

Основною формою організації феодального господарства була вотчина. За своїм характером господарство у ній було натуральним, багатогалузевим: землеробство, тваринництво, промисли.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я – дим. Розмір його складав біля 15 га. 10 – 15 димів, в основному родичів, об’єднувалися у дворища. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний суд. У спільному користуванні громади було неподільні угіддя.

У др. пол. XIV ст. більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Литовського князівства, а Галичину, західну Волинь загарбала Польща. В 30-х рр. до неї відійшло і Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.