Iсторія економіки та економіної думки

4. Господарство первісних племен на території України

Територія України була заселена із найдавніших часів. Первісні люди з'явилися тут ще в період палеліту понад 1 млн. років тому. Вони селилися в основному на півдні сучасної України і жили невеликими групами, постійно переміщуючись з місця на місце в пошуках їжі. На території сучасної України виявлено чимало слідів їхньої діяльності — стійбища Королеве, Рокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївна у Донбасі, Кіїк-Коба в Криму тощо.

Епоха мезоліту (середнього кам'яного віку) на території України тривала з IX до VI тис. до н. е. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.

Епоха неоліту охоплювала в Україні VI—ІV тис. до н. е. На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті та інших рік виявлено близько 500 неолітичних поселень.

Енеоліт (мідно-кам’яний вік), який у межах України датується IV—III тис. до н. е. У цей час з’являються перші металеві вироби — мідні та золоті. Відтворююче господарство стає домінуючим. Основними заняттями людей були — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак виникає колісний транспорт. Формується система обміну.

Провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор’я, ця культура розвивалася протягом IV—III тис. до н. е, і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву вона отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. українським археологом В. Хвойною поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура утворилася на основі давніших автохтонних (з гр. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам’яток Трипільської культури, згрупованих переважно у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев’яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це родові або племінні тривалі поселення, що налічували кілька десятків садиб. Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га., які налічували понад 2000 жител. Тут уже була квартальна забудова, багато будинків мали навіть три поверхи. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.

Залізний вік в Україні пов’язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов’янськими культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти із сусідніми стародавніми цивілізаціями.

У ранній залізний період в Україні виокремлюється кілька культур, серед яких важливе значення Пшеворська, Зарубинецька і Черняхівська. Вони належать до І ст. до н. е. — VII ст. н. е. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалися сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у III—IV ст. н. е. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень – Антського державного об’єднання.

Мінілексикон

Суспільний поділ праці – якісна диференціація трудової діяльності у процесі розвитку суспільства, яка приводить до відокремлення і співіснування різних її видів. Поділ праці є одним з факторів підвищення продуктивності праці. Він характеризується двома сторонами: спеціалізацією та кооперацією праці.

Крупний суспільний поділ праці – виділення основних галузей економіки.

Перший крупний суспільний поділ праці – виділення землеробства та скотарства.

Другий крупний суспільний поділ праці – виділення ремесла у самостійну галузь.

Неолітична революція – перехід від привласнюю чого до відтворювального типу господарства.

Східне рабство – тип рабства, який склався на Стародавньому Сході. Для нього характерний патріархальний характер. Основною продуктивною силою залишались вільні люди. Раби виконували домашню роботу, по становищу прирівнювались майже до членів сім’ї: знаходилися під захистом голови сім’ї — патріарха. Основним джерелом рабства були борги.

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. ).

5.        Характеристика господарського розвитку Стародавньої Греції.

6.        Особливості та фактори розвитку господарства Риму.

7.        Розвиток економічної думки античного світу.

8.        Економічний розвиток східнослов'янських племен та його особливості.

1. Характеристика господарського розвитку Стародавньої Греції

В І тис. до н.е. центри господарського життя поступово переміщуються на Європейське побережжя Середземного моря. Одним із таких центрів стає Стародавня Греція. Прискоренню розвитку господарств Греції сприяло вигідне географічне положення. Численні бухти позитивно впливали на розвиток морської торгівлі. Природні багатства, теплий клімат дозволяли успішно займатись сільським господарством. Проте гориста місцевість не давала у достатній кількості земель для ведення сільського господарства, тому основними галузями економіки Греції стає ремесло і торгівля. Уперше в історії міські види діяльності набувають більшого значення ніж сільські, місто починає панувати над селом.

Гірська місцевість, напівострівне та острівне розташування породило відособленість грецьких общин. Кожна община існувала у якості міста – поліса. Кожен поліс являв собою окрему державу. Тому, на відміну від східних держав, Греція не була єдиною державою, а представлена союзами держав-полісів. Формування полісів відбувається у VIII – VI ст. до н.е. У цей період греки активно освоюють середземноморське і чорноморське узбережжя, будуючи на ньому свої колонії, які сприяли розвитку торгових зв’язків. Основними статтями експорту були оливки, оливкове масло, виноград, вино, кераміка. Імпортували в основному зерно, невільників.

Розвиток торгівлі сприяв виникненню грошей і значному розвитку грошового обігу. Використовувались золоті, срібні монети. Існувало лихварство.

Рабовласницька система в Греції сформувалась протягом V – IV ст. до н.е. Раби стали основною продуктивною силою і використовувались в усіх галузях господарства. На раба перестали дивитись як на члена сім’ї. Він став річчю, власністю господаря і втратив права особи. Його можна було продати, покарати, вбити. рабство в Греції набуло класичного характеру.

В 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н.е. – Рим.

2. Особливості та фактори розвитку господарства Риму

В історії Античного Риму прийнято виділяти три етапи:

      VIІI – VI ст. до н.е.) – царський

      509 – 31 рр. до н.е.) – республіканський

      31 р. до н.е. – 476 р. н.е.) – імператорський.

В першому періоді (VIIІ – VI ст. до н.е.) проходять руйнування родового ладу, перехід до селянської общини і до рабовласництва. Раніше усіх цей перехід здійснюють етруски, які в VII ст. до н.е. почали поширювати свій вплив на сусідні з Етрурією області. В VII ст. до н.е. було засновано Рим, який за правління царів етруської династії Тарквініїв став самим могутнім містом регіону, а згодом і усієї Італії.

Визначну роль в господарстві Риму відігравало землеробство. Серед ремесел значного поширення набули металообробне, керамічне, будівництво. Розвивалась торгівля з грецькими містами, Карфагеном, Сицилією. З середини V ст. до н.е. з’явились монети.

Розпад родового ладу зумовив необхідність соціального переустрою суспільства. У середині VI ст. до н.е. римський цар «етруської династії» Сервій Тулій провів реформу, яка знищила пережитки общинного ладу поділивши суспільство на 5 категорій за майновою ознакою і створила умови для розвитку приватної власності. Ця реформа викликала невдоволення родової знаті. Сервія Тулія було убито, його наступника – Тарквілія Гордого вигнано з Риму і у 510 р. до н.е. відмінено царську владу назавжди. Замість царів почали вибирати двох виборних посадових осіб — консулів.

З V по сер. III ст. до н.е. римська община складаються з двох верств населення - патриціїв, які звали себе римським народом і плебеїв. Плебеї були вільними, володіли землею на правах приватної власності. Проте їх безправ’я приводило до того, що їх часто за борги продавали у рабство. VI - III ст. до н.е. в Римі склалось патріархальне рабство.

Одночасно з розвитком господарства Рим здійснює територіальну експансію. У середині III ст. до н.е. він захоплює усю територію сучасної Італії. У II ст. до н.е. Рим стає світовою імперією.

На II – І ст. до н.е. припадає розцвіт рабовласницького ладу. Рабство набуває класичних форм. Джерелом поповнення рабів стають війни. Раби перетворюються в основну продуктивну силу. Громадяни Риму є вільними і власниками усіх захоплених Римом територій. Громадян Риму заборонено продавити у рабство.

У цей період у Римі формується крупне землеволодіння. Головна організаційна форма сільськогосподарського виробництва – рабовласницька вілла (25 - 100 га площею і 50 - 60 рабів). Згодом концентрація земельної власності приводить до виникнення латифундій – володінь площею понад 10000 га.

Перемоги в загарбницьких війнах, багатства і слава штовхали знатних полководців до захоплення влади. Це призвело до громадянських війн у І ст. до н.е., які поклали кінець республіці, призвели до занепаду сільське господарство.

Імператорський період характеризується відсутністю крупних війн, що призвело до злету господарства. І - II ст. до н.е. – епоха найбільшого розквіту Римської імперії. Припинення війн скоротило потік рабів і збільшило їх ціну. Використання рабів стало неефективним, а разом з тим стали неефективними і рабовласницькі латифундії. Латифундії починають ділити на ділянки «парцели», які здаються в оренду колонам (вільним селянам), також раби відпускаються на самостійне господарство з відбуванням повинності і наділяються землями. Уже з ІІ ст. н.е. рабська праця у Римі практично не використовується.

У III - V ст. н.е. спостерігається занепад господарства Римської імперії. Скорочуються сільськогосподарські угіддя, в занепад приходять латифундії і середня оренда. Зростає значення колонату. Вілли перетворюються в замкненні господарства, скорочується торгівля.

В 330 р імператор Костянтин І на місці грецького міста Візантії заснував другу столицю імперії – Константинополь. В 385 р. Римська імперія розпалась на дві частини: Західну з центром у Римі і Східну (пізніше її почали називати Візантією) зі столицею у Константинополі. У 410 р. племена вестготів захопили Рим. Менш ніж через 100 років після розподілу Західна імперія була зруйнована.

3. Розвиток економічної думки античного світу

Найбільш вагомий вклад в розвиток економічної думки стародавнього світу внесли античні мислителі, насамперед грецькі філософи. В античній Греції склались особливі умови господарювання, внаслідок яких основними галузями економіки стали ремесло і торгівля, а не сільське господарство. Це й обумовило більш системний характер економічної думки Греції. Вона розвивається як складова частина філософських систем античних філософів.

Однією з видатних постатей серед представників давньогрецької економічної думки є Ксенофонт (430 – 354 рр. до н.е.). Саме він ввів поняття економіка. Сучасна назва економіка походить від давньогрецького „ойкономія”. Перш частина слова походить від „ойкос”, що означає „дім”, а друга, за різними версіями, від „ном” – „закон” або „нем” – „регулювати”, „організовувати”. В буквальному перекладі слово економіка означає „наука про дім”, „мистецтво управління домом”. Ксенофонт дає різнобічні рекомендації по раціональному веденню господарства. Він був першим автором, який почав всебічно вивчати поділ праці. Він вказував на його велике значення для економічного розвитку. Господарську діяльність він розумів як процес створення корисних речей, споживчих вартостей. Ксенофонт вперше приділив увагу двом сторонам товару: його корисним властивостям (споживчій вартості) та здатності до обміну (міновій вартості).

Найбільш видатною постаттю античної економічно думки є Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Його погляди, в значній мірі, аж до виникнення меркантилізму визначали спосіб економічного мислення, а його розуміння економічних категорій було сприйнято і розвинуто економічною наукою. Найбільш відомими трактатами Арістотеля є „Нікомахова етика” та „Політика”.

Арісотель розділяв господарську діяльність на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво ведення господарства. Хрематистика – мистецтво накопичення грошей, мистецтво наживи. Економіка і хрематистика існують разом та доповнюють одна одну. Проте, якщо перша заслуговує похвали, то остання всякого засудження. Арістотель вважає, що прагнення до накопичення грошового багатства немає меж й пробуджує ненависть в суспільстві. З цих позицій він засуджує лихварство та торгові спекуляції. Його ідеалом є невелике натуральне господарство, засноване на праці рабів. Поділ суспільства на класи Аристотель пояснював природною нерівністю людей, а підпорядкування одних іншим вважав природним законом.

Виступаючи прихильником натурального господарства, Арістотель розумів важливість торгівлі для доставки товарів та більш повного забезпечення потреб. Арістотель розділяє дві сторони товару: споживчу вартість і мінову вартість. Арістотелю належить першість в аналізі такого явища як ціна. Її він зводив до пропорції в обміні одного товару на інший. На думку Арістотеля обмін повинен бути еквівалентним й здійснюватись за справедливою ціною. Проте критерії справедливості обміну він трактує неоднозначно. З одного боку, Арістотель зводить його до співвідношення праці витраченої на виготовлення товару, тобто він підходить до трудової теорії вартості. З іншого боку, загальною мірою для визначення пропорції обміну він вважає потребу. На практиці ж для зручності як мірило вартості використовують гроші. Гроші, на його думку виникають як результат угоди між людьми для спрощення товарообміну. Таким чином, Арістотель є основоположником раціоналістичної концепції грошей.