Iсторія економіки та економіної думки

В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росїї, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництву. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва,, поступаючись лише Англії. Однак в кінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.

Причиною цього була, перш за все, поразка у франко-пруській війні та її наслідки. Мирний договір 1871 р. був невигідним для Франції. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд. франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарінгії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.

Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Існування гострих проблем у сільському господарстві також не стримувало розвиток економіки.

2. Формування світового господарства та міжнародні економічні відносини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, в будівництві доріг остаточно утвердилася як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн. кв. км з населенням 560 млн. осіб. Найбільшими колоніальними імпе­ріями стали Великобританія, про яку казали, що в ній ніколи не заходить сонце, та Франція.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі властивою була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набував експорт капіталу, який спрямовувався головним чином у колонії та залежні країни. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.

На початку XX ст. співвідношення сил між великими державами зайшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці XIX ст. Зокрема, одна з найбільш економічно розвинутих країн Європи — Німеччина — виявилася обділеною колоніями. На порядок денний стало питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збуту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому поклала перша світова війна.

3. Розвиток альтернативної течії економічної теорії в умовах посилення конкуренції та поглиблення суперечностей ринкової економіки. Національна політична економія

Перша половина ХІХ ст. характеризується зміною соціально-економічної ситуації у Європі. Разом з розвитком ринкової економіки продовжується подальша структуризація та поляризація суспільства. Разом з формуванням основних класів та посиленням суперечностей між ними виникають ідеологічні течії і в суспільній думці, у тому числі й в економічній науці. Наряду з економічним лібералізмом, характерним для класичної політекономії, розвиваються економічні теорії соціалізму, комунізму, які виступали з критикою капіталізму та виступали проти приватної власності. Розвиток економічної думки у цих державах відбувається під впливом ідеології націоналізму й знаменує зародження альтернативної течії в економічній науці, яка пропонувала третій шлях розвитку, відмінний від економічного лібералізму класичної політекономії та соціалізму. Ця тенденція вилилась у виникнення історичного напрямку політичної економії в Німеччині, течії, яка здійснила серйозний вплив на подальший розвиток європейської економічної науки.

Предтечею цього напрямку став німецький економіст Фрідріх Ліст (1789 – 1846). Він виступив з критикою космополітизму класичної політекономії та її універсальних економічних законів. Ліст вважав, що „наука не має права не визнавати природи національних відносин”. На його думку, економічна наука повинна набути характеру національної економії, головною задачею якої є з’ясування факторів і умов розвитку нації та переходу її на вищий щабель економічного розвитку. Основні ідеї національної економії було викладено в головній праці Ф.Ліста „Національна система політичної економії” (1841). Ця книга являє собою план практичних дій по розвитку і піднесенню економіки Німеччини. Водночас у ній Ліст проводить глибоке і системне теоретичне обґрунтування запропонованих ним заходів. 

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тому, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, .що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей ево­люції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризує аналіз економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, дер­жавних інституцій тощо, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894). Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. У 1843 р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погля­ду історичного методу».

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878). Бруно Гільдебранд - автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але у своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранда.

У 70-х роках XIX ст. у Німеччині утворилася нова історична школа, ядром якої стали: Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брен-тано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер - автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

4. Марксистська економічна теорія

Марксизм зароджується в 40-і роки ХІХ ст. в період коли капіталістична економіка переживала значні зміни. Промислова революція дала потужний поштовх розвитку продуктивних сил. Швидкими темпами зростають обсяги виробництва, завершується формування національних ринків. З розвитком ринку зростає економічна нестабільність й відбуваються перші кризи (1825, 1836, 1847 рр.). Це піддає сумніву тезу класичної школи про те, що ринок є найбільш ефективною формою організації економіки. Перехід до крупного машинного виробництва призводить до збільшення чисельності пролетаріату. Загострюються протиріччя між найманими робітниками та капіталістами, зростає соціальна нерівність. Це призводить до посилення робітничого революційного руху: повстання ліонських ткачів у Франції в 1831 та 1834 рр., чартистський рух 30 – 40-х років в Англії, повстання в 1844 р ткачів у Сілезії. Поширюється критика капіталізму в суспільній думці, набувають популярності соціалістичні ідеї.

В таких умовах відбувається формування поглядів Маркса. Карл Маркс (1818 – 1883) родився в Німеччині, навчався в Боннському та Берлінському університеті, де вивчав юриспруденцію та філософію. Отримав ступінь доктора філософії. Більшу частину життя Маркс прожив в еміграції: спочатку в Франції та Бельгії, а потім – в Англії, де він міг спостерігати розвиток капіталізму в найбільш економічно розвиненій на той час країні світу. На початку своєї діяльності Маркс разом зі своїм другом і соратником Ф.Енгельсом активно займався публіцистичною та революційною діяльністю, брав участь в німецькій революції 1848 р. Бажання відкрити закони суспільного розвитку обумовили інтерес Маркса до економічної науки. Сама економічна теорія не була для Маркса самоціллю. До неї він звертається насамперед як соціальний філософ. Це обумовило особливості методології економічної теорії Маркса, її соціальну спрямованість.

Метод політекономії Маркса – діалектичного матеріалізму. Маркс розглядає економіку як єдину систему, підпорядковану дії об’єктивних економічних законів. В цьому він послідовно стоїть на позиціях класичної школи. Проте економічні закони у Маркса мають історичний характер. Економіка – це система, яка перебуває в історичному розвитку. Всі економічні явища і процеси Маркс розглядає у взаємодії і постійному розвитку. Рушійною силою суспільного розвитку є протиріччя, вирішення яких і приводить до переходу на новий вищий рівень розвитку. Маркс стоїть на позиціях матеріалізму. Він вважає, що суспільні процеси обумовлені економічним базисом суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Тому зміни в суспільному устрої можуть відбутися лише внаслідок змін в економічному базисі, в способі виробництва.

Економічна теорія Маркса починає формуватись в 40-х роках ХІХ ст. поштовхом, який повернув Маркса до дослідження економічних проблем, стала робота Енгельса „Нариси до критики політичної економії” (1844). Уже в 1844 році Маркс написав рукопис, відомий під назвою „економіко-філософські рукописи 1844 року”, який являв собою нариси до написання великої економічної праці. Протягом 40 – 50-х років Маркс продовжує наполегливо працювати над розробкою власної економічної теорії, яка втілилась в його головній титанічній праці „Капітал”. В 1851 р. Маркс розробив план підготовки й розпочав роботу над фундаментальною економічною працею. Перший том „Капіталу” вийшов у 1867 році. Йому передували три чорнових варіанти. Другий та третій томи „Капіталу” були підготовлені до друку Енгельсом й опубліковані після смерті Маркса відповідно в 1885 та 1894 роках.

Основою економічної теорії Маркса є теорія додаткової вартості. Весь процес капіталістичного виробництва Маркс зображає як процес створення додаткової вартості. Саме створення додаткової вартості є джерелом збільшення багатства та економічного розвитку. В цьому Маркс залишається послідовно в традиції класичної школи. Так же як і класики, Маркс стоїть на позиції трудової теорії вартості, проте викладає її більш послідовно. Він вважає, що вартість товару визначаються суспільно необхідними витратами праці на його виготовлення. Маркс зміг вирішити  суперечність, яку не могла подолати класична школа: чому, якщо вартість створюється працею, робітник отримує зарплату меншу вартості товару. Капіталіст купує на ринку не працю, а робочу силу, здатність до праці. Робоча сила є специфічним товаром, який здатен виготовляти вартість більшу ніж своя власна, тобто виробляти додаткову вартість. Джерелом додаткової вартості є неоплачена праця робітників. В присвоєнні додаткової вартості капіталістами полягає експлуатація робітників капіталом. Єдиним джерелом прибутку, на думку Маркса, є додаткова вартість, створена робітниками.