Iсторія економіки та економіної думки

3. Критерії періодизації економічної історії

З часу виникнення історії господарства як науки робилися численні спроби її періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчніков в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький економіст Б. Гільдебранд застосовував для цього історію грошей. Інші дослідники історії господарства брали за основу торгівлю й обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.

У 60-х роках XIX ст. популярними стали теорії "індустріального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадії економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.

Продовженням цих узагальнень стала теорія про постіндустріальне суспільство. Найвидатніші її представники — Д. Белл, Г. Кант, 3. Бжезінський (СІЛА), Ж. Ж. Серван-Шрейбер і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії (в т.ч. й економічної історії світу) вони поклали поділ на доіндустріальне (аграрно-ремісниче, традиційне) та індустріальне (про­гресуюче) і постіндустріальне суспільство. В основу цього поділу покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці. У концепції "постіндустріального суспільства" стверджується, зокрема, що залежно від технічного рівня суспільства в історичному аспекті послідовно домінує "первинна" сфера господарської діяльності — сільське господарство; "вторинна" сфера економічної діяльності — промисловість, а на сучасному етапі — "третинна" сфера — сфера послуг та інформатики, в якій провідна роль належить науці та освіті.

Формаційний (марксистсько-ленінський) підхід до періодизації історії, в т.ч. історії господарства, не виправдав себе.

Однією з найбільш прийнятних для періодизації економічної історії світу й України є така, що виділяє наступні періоди:

І. Господарські форми первісної доби та перших цивілізацій (від найдавніших часів — V ст. н.е.).

ІІ. Господарські форми доби середньовіччя (VI — XV ст.).

III. Господарські форми періоду формування індустріального суспільства (XVI — перша половина XIX ст.).

IV. Господарські форми індустріального та постіндустріального суспільства (друга половина XIX — XX ст.).

Мінілексикон

Економіка – сфера людської діяльності, пов’язана з виробництвом необхідних життєвих благ.

Економічна теорія – наука, яка вивчає закони, на яких ґрунтується економічна діяльність людей, форми організації економічної діяльності та систему економічних відносин у суспільстві.

Історія економіки – наука, яка вивчає господарську діяльність людства в історичному розвитку.

Історія економічної думки – наука, яка вивчає розвиток економічної теорії в історичній ретроспективі, вивчає соціально-економічні передумови та основі особливості теоретичних шкіл і підходів в економічній науці.

Суспільно-економічна формація – історично визначений тип суспільства, який заснований на конкретному способі виробництва, що характеризується своїм економічним базисом політичною, юридичною, ідеологічною надбудовою, своїми формами суспільної надбудови.

Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій.

5.        Основні етапи господарської еволюції первісного суспільства та їх характеристика.

6.        Провідні центри первинних цивілізацій, риси їх економічного розвитку.

7.        Становлення економічної думки Стародавнього Сходу.

8.        Господарство первісних племен на території України.

1. Основні етапи господарської еволюції первісного суспільства та їх характеристика

Сучасна наука датує появу людини десь приблизно 3 млн. років тому. З тих пір історія людства пройшла два основних періоди:

      первісний (він тривав багато сотень тисяч років);

      період існування складноорганізованих, класових суспільств (він триває відносно недавно, близько 5 тис. років).

В залежності від основних матеріалів, з яких виготовляли знаряддя праці первісний період поділяють на: кам’яний вік, бронзовий вік та ранній залізний вік.

Кам’яний вік поділяється у свою чергу на:

      палеоліт - давній кам’яний вік;

      мезоліт - середній кам’яний вік;

      неоліт - новий кам’яний вік.

Палеоліт - почався близько 2,5 млн. років назад і закінчився 12 тис. років тому. Основною формою організації суспільства була первісна община. Люди в такій общині були рівними по положенню, мали однакові права і обов’язки, не було багатих і бідних. Праця та споживання носили колективний характер і ґрунтувались на спільній власності. Знаряддя праці пройшли еволюцію від палки-копалки, примітивних кам’яних знарядь до мікролітів. Кількість їх видів досягла 100. Основні матеріали, з яких виготовлялись знаряддя в епоху палеоліту: камінь, кістка, ріг. Основні заняття: збиральництво, полювання, рибалка. Людина веде господарство привласнюючого типу.

Мезоліт (ХІІ – VIII тис. до н.е.). Епоха мезоліту починається після відступу льодовика (кінець X - IX тис. до н.е.) на північ і і пов’язана з потеплінням клімату. Винайдені вудка, гарпун, рибальські голки та сіті, поширюється лук і стріли. Проходить подальша еволюція знарядь праці, високого розвитку досягають мікроліти. З’являються крупні складні знаряддя – макроліти. Виникає перший транспорт, а саме водний (колоди, плоти, човни), що дозволяє годуватись з більшої території. Відбуваються перші спроби приручити тварин.

Неоліт – VIII – IV тис. до н.е. В цей період відбувається неолітична революція - перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. Це знаменується першим великим суспільним поділом праці: виділенням в окремі галузі землеробства і тваринництва. (Великий суспільний поділ праці – виділення основних галузей господарства). Вперше це відбувається на Близькому Сході, але швидко поширюються на усі інші території. Перехід до землеробства привів до виникнення осілого способу життя, що потім викликає зміну соціального устрою суспільства і виникнення держав. Кочові скотарські племена сприяли розвитку торгівлі.

Складовою частиною неоліту є мідний вік, або ж енеоліт.

Бронзовий вік охоплює III - II тис. до н.е. Характеризується подальшим розвитком тваринництва, орного землеробства, ремесла. В якості основного конструктивного матеріалу використовується бронза, яка міцніша міді, що сприяло її поширенню. Основними з ремесел є гончарство і металургія.

Ранній залізний вік охоплює II — І тис. до н.е. Знаменує перехід до використання нового матеріалу — заліза. Подальшого розвитку набуває металургія і залізообробне ремесло. В цей період відбувається другий великий суспільний поділ праці — виділення ремесла із землеробства. (Третій великий суспільний поділ праці – виділення в окрему галузь торгівлі).

2. Провідні центри первинних цивілізацій, риси їх економічного розвитку.

Сприятливі природні умови, теплий клімат стимулювали прискорений розвиток народів Північної Африки та Близького Сходу. Тут у великій кількості росли дикі злаки, збирання яких дозволили людям перейти до осілого способу життя, а також до зародження землеробства та скотарства. Суспільне життя стає більш складним. Тут виникають перші держави, які стають центрами стародавніх цивілізацій.

Історію розвитку господарства Стародавнього Сходу прийнято відраховувати з III тис. до н.е. Центри господарського розвитку зосереджувались на берегах Нілу, а близько 3000 р. до н.е. утворюється єдине Єгипетське царство. Основними галузями економіки Єгипту були землеробство і тваринництво. З ремесел розвивались металообробне, ткацьке, гончарне, ювелірне і т.д.

3000 років до н.е. виникає новий тип організації виробництва – рабовласницький. Відомо два типа рабства: східне, або ж патріархальне та античне або ж класичне.

Східне рабство склалося ще при пануванні общини. Воно носило патріархальний характер. Раби виконували домашню роботу, по становищу прирівнювались майже до членів сім’ї: знаходилися під захистом голови сім’ї — патріарха. Основним джерелом рабства були борги.

На Стародавньому сході раби не стали основною продуктивною силою. Нею були вільні селяни-общинники. Панувала община. Це спричинялось і природними умовами – необхідністю проводити меліоративні ті іригаційні роботи, які потребували зусиль общини. Пізніше із появою держав функції по спорудженню каналів бере на себе держава. Дана обставина обумовила те, що на сході традиційними є велика доля державної власності й значне втручання держави в господарську діяльність. Держава стає також великим рабовласником.

Іншим центром господарського розвитку було Міжріччя. Тут на протязі кількох тисячоліть існувало цілий ряд держав з високим рівнем розвитку, таких як Шумер, Ур, Нікпур, Ургун, Вавилонське царство. Для нормального ведення землеробства будувались іригаційні споруди, дамби. Вирощувались ячмінь, просо, льон, цибуля, часник, огірки, виноград. Розвиваються ремесла і торгівля. Відоме було лихварство.

Високого господарського розвитку досягли Індія та Китай. Господарство їх ґрунтувалося на зрошувальному землеробстві та тваринництві. Існували ремісничі міста. Гориста місцевість спричиняла спеціалізацію регіонів. Так Кашмір спеціалізувався на виготовленні шерсті, Гімалаї - добуванні золота, Пенджаб - поставляв коней, Південь - дорогоцінне каміння, Схід - слонів.

Значний господарський та культурний розвиток народів Стародавнього Сходу здійснив вагомий вплив на світову історію та стимулював розвиток сусідніх народів.

3. Становлення економічної думки Стародавнього Сходу

Перші свідоцтва про економічну думку співпадають з появою перших держав, які виникають на Стародавньому Сході. Історичні умови визначили особливості економічної думки Сходу. Вона зароджується і формується разом з зародженням і розвитком держав. Тому в великій мірі являє собою сукупність поглядів на устрій держави, виконання нею економічних функцій. Головна мета – дати поради по розумному керівництву державою, яке б забезпечило внутрішній мир та зміцнення держави.

Економічна думка Стародавнього Сходу не була систематичною, а елементи її знаходять в документах держави, законах, юридичних актах. Тодішнє суспільство переживало процеси майнового розшарування внаслідок спекуляції землями, розвиток грошового обігу супроводжувався зростанням лихварства та поширенням  боргового рабства. Все це викликало соціальні заворушення, повстання. Тому для економічної думки стародавніх часів характерне засудження лихварства, устремління до збагачення, які породжують нестабільність в державі. Для неї притаманне бажання зберегти панування натурального господарства та засудити з моральних, етичних позицій товарне.

Найдавнішою пам’яткою економічної думки є Староєгипетські „Повчання геракопольського царя своєму синові” (ХХІІ ст. до н. е.). в ньому викладено правила мудрого державного керування та господарювання. Інша пам’ятка Стародавнього Єгипту „Речення Іпусера” (ХVIII ст. до н. е.). в ній дається критична оцінка боргового рабства й лихварства. Проте найбільш відомим і видатним пам’ятником економічної думки Стародавнього Сходу є „Кодекс законів царя Хаммурапі”. Він являє собою збірник законів, прийнятих в ХVIII ст. до н. е. царем Вавілону Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н. е.).

Протягом VI – III ст. до н. е. розвивається економічна думка в Китаї. Найвидатнішою постаттю старокитайської економічної думки є Конфуцій (551 – 479 рр. до н. е.). Його вчення спрямоване на зміцнення держави та забезпечення її стабільності. Конфуцій розвиває теорію природного права. Відповідно до неї рабовласницький лад та поділ суспільства на стани створені Богом. Задля збереження „соціальної рівноваги” Конфуцій обґрунтовує необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх „вищестоящих”. Державу Конфуцій порівнює з сім’єю, де правитель – „батько”, а підлеглі – „діти”. Обов’язок правителя піклуватися про благополуччя свого народу, забезпечувати рівномірний розподіл багатства, збалансовувати доходи і видатки завдяки власній поміркованості в  витратах. Багатство володаря ґрунтується на багатстві народу. Джерелом багатства Конфуцій вважає працю. Конфуцій розрізняє „велику спільність” (колективну власність) та приватне володіння. Хоча він пов’язує протиріччя імперії з приватною власністю, все ж віддає їй перевагу. Головним же фактором порядку та достатку в суспільстві вважає „мистецтво правильно керувати народом”.

З критикою конфуціанства виступили моїсти - послідовники Мо Цзи. Моїсти заперечували „природність” станового поділу суспільства. Вони виступали за природну рівність людей, рівну участь усіх в фізичній праці та рівний розподіл багатства.

Важливим пам’ятником старокитайської економічної думки є колективний трактат „Гуань-Цзи”. Автори трактату вважають єдиним джерелом багатства і могутності держави працю. Прогресивно те, що багатством вони вважають поперед усього не золото, а матеріальні блага.

Однією з найдавніших пам’яток Індії є „Закони Ману” (ХІ ст. до н. е.). Аналогічно до законів Хаммурапі, вони також регламентували питання господарського життя. Пізніше економічні питання піднімаються також в трактатах брахманів. В цілому економічну думку Стародавньої Індії відносять до IV – III ст. до н. е. Найбільшого узагальнення вона набула в трактаті „Артхашастра”. Авторство його приписують Куатільї, раднику царя Чандрагупти І (кінець IV ст. до н. е.). Назва трактату відображає основні проблеми, яким він присвячений. „Артха” означає користь, вигода, прибуток, а „шастра” – наука, вчення. Трактат дає поради по правильному управлінні державою. Володар повинен сприяти суспільному благу, збільшувати доходи держави й зменшувати витрати. На думку Куатільї, багатство держави складається з результатів праці його населення, тому й повинно витрачатись на суспільні нужди: будівництво доріг, іригаційних споруд й т. п. З метою боротьби з спекуляцією пропонується обмежити прибутки торговців. Для місцевих товарів торговий прибуток повинен становити 5%, а для іноземних – 10%. В „Артхашастрі” поставлено проблему „вартості речей”. Величина вартості визначається кількістю „днів роботи”. Ринкова ціна може перевищувати дійсну вартість. Це є несправедливим, оскільки винагорода повинна бути відповідною результатам праці. Рабство визнається природним порядком, який повинен сприяти накопиченню багатства та суспільній користі.