Сполучуваність прикметників WARM І KALT в сучасній німецькій мові

Загальною характеристкою актуалізованого  під впливом контексту значення є відображувана ним номінативне  перетворення знаку, що виступає у якості субститута слова, для якого дане значення є прямим. Це має прямий стосунок до проблеми синонімії, заснованої на тотожності або близкості значень слів. При цьому синонімія набуває особливого – семантико-функціонального контекстуального характеру.

 

 

1.4. Статистичні прийоми та методи вивчення лексики

1.4.1. Методи дослідження сполучуваності лексичних одиниць

У лінгвістиці  спостерігається широке застосування різних методів для вивчення синтагматичних та парадигматичних зв’язків між  лексичними одиницями. Наука потребує методів, котрі б дозволили лінгвістові „встановити межі дій однієї і тієї ж закономірності в розвитку функціонування мови, відмежовувати одну закономірність від іншої” [3; 37].

Як відомо, розрізняють  кількісні та статистичні методи. Перші зводяться до простого підрахунку, а інші передбачають використання різних формул для визначення ступеня зв’язку між певними елементами і є, без сумніву, набагато ефективнішими. Для вивчення зв’язків між лексичними одиницями у лінгвістиці останнім часом широке застосування знаходять статистичні методи. Можливість застосування статистичних методів для дослідження в лінгвістиці зумовлюється, за словами Б.Н.Головіна, об’єктивною наявністю в  мові кількох характеристик, внутрішньою залежністю, що існує між якісними та кількісними характеристиками мовної структури і частотністю різних елементів мови в мовленні, що підвладна тим чи іншим законам [8; 11-14].

Лінгвостатистика  – галузь мовознавства, яка займається вивченням методів розкриття  закономірностей на основі вибіркового  дослідження сукупностей однорідних об’єктів – запозичує найважливіші поняття у математичній статистиці. Однак, це аж ніяк не означає, що лінгвістична статистика ототожнюється з математичною.

До методів  дослідження, зорієнтованих на взаємозв’язок  лексичних явищ, належить дистрибутивно-статистичний аналіз (ДСА). Творцем дистрибутивної методики вважається З.Гарріс. Він активно розвивав її у 30-50-х роках ХХ століття. Однак основні принципи даної теорії були розроблені у 20-х роках Л.Блумфілдом. На необхідності сполучення дистрибутивного аналізу з кількісним та статистичним при дослідженні якісних властивостей мов наголошує Б.Н. Плотніков [27; 5].

Дистрибутивно-статистичний метод базується на статистичному  аналізі частоти сполучуваності слова зі словами-партнерами. Чим частіше будуть сполучатися слова, тим, відповідно, міцніше ці слова будуть зв’язані семантично [17; 102].

Методика ДСА, запропонована  в 60-70-х роках А.Я. Шайкевичем, отримала дальший розвиток завдяки уточненням  вчених А. Супруна, Б.Н. Плотнікова, Л.В. Бистрової.

Вартою уваги є дистрибутивно-статистична  методика Л.В. Бистрової, що дозволяє розмежовувати вільні та стійкі словосполучення. Дослідниця вважає, що для їх розмежування не досить визначити тільки  частотність взаємного вживання лексичних одиниць. Висока частотність  вживання може бути зумовлена частотними особливостями одного із двох компонентів словосполучення або особливими відношеннями  між лексичними партнерами. Ці “особливі відношення” (стандартні) можна виявити за допомогою статистичного критерію хі-квадрат та коефіцієнта спряженості [4].

Статистичному вивченню лексики  приділяли увагу багато вчених, зокрема  Р.М.Фрумкіна (1964); Г.Н.Радченко (1974); Р.Г.Піотровський (1977), Б.Н.Плотніков (1979), В.С.Перебийніс (1985), Ю.А.Тулдава (1987,1988); М.В.Арапов (1988); В.В.Левицький (1989). Останнім часом статистичні методи широко застосовує у своїх працях ряд молодих науковців. Темі сполучуваності присвятили наукові дослідження В.В.Дребет, І.П.Задорожна, М.Д.Капатрук, Ю.В.Кійко та ряд інших.

 

1.3.2. Шляхи дослідження парадигматичних відношень у лексиці

На сучасному  етапі розвитку семантики дослідження  лексичних одиниць не може вважатися  повним, якщо поруч  з синтагматичним не буде проведено парадигматичний  аналіз. Ще Ф. де Соссюр стверджував, що в мові існують два основних типи відношень: синтагматичні та парадигматичні [20]. Як вважає Н.А. Ліхтарнікова, синтагматичні відношення дозволяють виявити формальні ознаки або якості лінгвістичного елемента, які сигналізують про специфіку його змісту як елемента структури. Дослідження парадигматичних відношень (типу неодночасних звʼязків у мові) допоможе встановити диференційні парадигматичні ознаки цього елемента, тобто семантичні опозиції, без яких не може бути визначена його семантична природа. Дистрибутивно-статистичний аналіз значення слова не обмежений вивченням суто синтагматичних властивостей (лінійні звʼязки у мовленні). Він визначає семантику лексеми через її положення на перетині синтагматичної (горизонтальної) та парадигматичної (вертикальної) осей [27; 44].

Парадигматичні  відношення між словами можна  встановити двома способами:

1) аналізуючи  словникові дефініції, коли сполучувальні  властивості слів враховуються  за допомогою тлумачення, та 2) на  основі синтагматичних властивостей  слова. Сукупність основних лінгвістичних методів, що використовуються для дослідження парадигматичних відношень, В.В. Левицький представляє у вигляді такої схеми [17; 104]:

  

 Лінгвістичні методи дослідження  парадигматичних відношень

 

на основі словника            на основі тексту

 

на основі     на основі      в межах        в межах

одного    кількох словників             інтервалу        синтагми

словника                    тексту

Як відомо, найпростішим і найефективнішим методом вимірювання  парадигматичних відношень (семантичної близькості) між лексемами є методика, запропонована С.Г.Бережаном та Н.А.Шехтманом [3; 65]. Семантичний зв’язок встановлюється за допомогою попарного коефіцієнта близькості V за формулою:

V= ,                     (1.1)

де С – кількість семантичних варіантів, що збігаються, m, n – число семантичних варіантів у кожній з лексем, що зіставляються. Одним із інших методів є кореляційний аналіз, який дає змогу визначити як нульову частоту, так і відмінності у частоті вживання різних слів. Варто відзначити, що цей метод може використовуватись для встановлення парадигматичних відношень не тільки між окремими словами, а й між підкласами слів. Різниця полягає в тому, що як вихідні величини, що піддаються аналізу, використовуються частоти сполучуваності підкласу слів однієї частини мови з підкласами іншої.

Методика вивчення парадигматичних  відношень у лексиці може бути застосована у вигляді двох основних варіантів: формального та напівформального. У першому варіанті аналіз здійснюється  на основі частоти спільного вживання досліджуваних лексичних одиниць без додаткової семантичної обробки, в іншому – на основі вживання досліджуваної одиниці з підкласами слів, групування та виокремлення яких здійснюється дослідником неформальним способом [84, c.105]. Формальний варіант відрізняється від неформального тим, що у першому випадку зв’язок між словами встановлюється на основі подібності та відмінності лексичної сполучуваності, а в іншому – семантичної.

 

1.4.3. Визначення суттєвих зв’язків методом обчислення критерію хі-квадрат (c²) та коефіцієнта взаємної спряженості К

Для виявлення стандартних  зв’язків між лексико-семантичною  групою (ЛСГ) прикметників і відповідною  ЛСГ іменників найпоширенішим, на думку В.В. Левицького, є метод як кількісного, так і статистичного аналізу [21, 22]. Для цього робиться вибірка прикладів мікроконтекстів (речень), де прикметник виступає в атрибутивній або предикативній функції. Далі контекстуальні пари «прикметник + іменник» діляться на тематичні підкласи за означувальним іменником, при цьому розподіл здійснюється на основі семантично чи просторово наближених позначень.

   Для оцінки  коливання частот та з’ясування  випадковості чи закономірності їхнього збігу використовується критерій c² (хі-квадрат), за допомогою якого визначається наявність відповідностей і розбіжностей між розподілом частот тих величин, що підлягають аналізу [21, 22]. Найпоширенішою формулою для обчислення критерію «хі-квадрат» є:             c²=            (1.2.)                                                                                

де О –  фактична фіксована у вибірці  величина, Е – теоретичні очікувані  величини, Σ – сума.

Використовуючи  критерій «хі-квадрат», можна визначити, чи є суттєвим або ж несуттєвим перевищення емпіричних частот над очікуваними. Чим більше емпіричні величини відрізняються від теоретичних, тим більшою виявляється сума c². Однак варто зауважити, що даний критерій вказує лише на наявність чи відсутність зв’язків між певними явищами, а не на ступінь їхнього взаємозв’язку. Суттєва різниця у розподілі частот існує, якщо c² перевищує критичне значення при певному числі ступенів свободи (df). За спеціальними таблицями визначається значущість отриманих величин c², коефіцієнта кореляції та інших показників. Число ступенів свободи для багатопільних таблиць при обчисленні c² визначається за формулою: 

                           df = (r – 1)(c – 1)       (1.3.)   

де r – кількість горизонтальних рядків у таблиці,  с – кількість вертикальних стовпчиків. Наприклад, при  df = 1, критичне значення c² становить 3,84. У цьому випадку статистична значущість  P дорівнюватиме 0,05. Якщо при даних параметрах сума c² у нашій роботі перевищує критичну величину, то вважаємо, що між ознаками, які досліджувались,  існує взаємозв’язок  або спостерігається закономірність.

Для ефективного  використання цього статистичного  методу необхідно подати отримані дані у вигляді чотирипільних (альтернативних) таблиць, складених на основі першої таблиці. Такі таблиці можуть складатись шляхом зменшення числа стовпчиків і рядків у багатопільній таблиці до двох і дають можливість установити зв’язок між досліджуваними ознаками попарно. Альтернативна таблиця виглядає так:                                                                                                                                                                                 Таблиця 1.1

a	b
c	d	N

                                              
де a,b,c,d – емпіричні величини в чотирипільній таблиці, N – загальна кількість спостережень. Досліджувані величини, частоти яких піддаються статистичному аналізу, знаходяться у колонках a i b.  Величини с і d представляють собою різницю сумарних частот по колонках і рядках та величинах у полях а і b.

Ступінь зв’язку  між досліджуваними явищами вираховується за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості К (коефіцієнт Чупрова), до формули якого входить величина «хі-квадрат».                                (1.4.)                                                                         

де N – загальна кількість спостережень, r – число стовпчиків таблиці, c – число рядків.

Величину  можна замінити на , де df – кількість ступенів свободи. Отже, спрощена формула така:   (1.5.) 

Оскільки вираз  у знаменнику (r-1)(c-1) дорівнює у чотирипільних таблицях (2-1)(2-1)=1, то дана формула набуває ще більш спрощеного вигляду:         (1.6.)                   

Величина коефіцієнта  К коливається від 0 при відсутності зв’язку між випадковими величинами до 1 при інтенсивному зв’язку, тобто 0 К 1   (1.7.).                                             

Після проведення розрахунків встановлюються суттєві  зв’язки вживання прикметників та іменників і впорядковується їх у таблиці. Оскільки  для лінгвостатистики характерна величина «хі-квадрат», що не менша, ніж 3,84 [21; 31], то в дослідженні слід наводити лише ті статистичні дані про зв’язки досліджуваних прикметників, c² яких вищий від 3,84. При df = 1 їх прийнято називати стандартними. Усі інші зв’язки, коли c² є меншим за 3,84, слід вважати несуттєвими. Коефіцієнт спряженості для даних таблиць також може бути вирахуваний за формулою:  (1.8.)                                                                            

де a, b, c, d – емпіричні величини в чотирипільній таблиці. Величина коефіцієнта спряженості, обчислена за формулою 1.8 може набувати значень від –1 до +1, тобто коефіцієнт показує не тільки ступінь взаємозв’язку, а й його „напрямок” [21; 82-83]. Перевага даної формули в тому, що обчислення коефіцієнта спряженості значно спрощується. Спряженість вимірюється у двох напрямах. Однак формула (1.8) не дає можливості визначити значущість коефіцієнта Ф. Для цього потрібно знати величину c². Ми зупиняємося на формулі (1.6), за допомогою якої можна визначити як величину спряженості, так і її значущість. Напрям спряженості (третій показник), якого не вистачає, легко визначається за співвідношенням теоретичної та емпіричної величин у полі (а). Якщо емпірична величина в цьому полі перевищує теоретичну, то отриманий коефіцієнт взаємної спряженості буде позитивним (матиме значення від 0 до 1), якщо ж – навпаки, то коефіцієнт буде негативним (від 0 до -1).