Сполучуваність прикметників WARM І KALT в сучасній німецькій мові

Багато науковців вважають термін „поле” рівнозначним термінові „лексико-семантична група” (Л.Вайсґербер, Г.Іпсен та ін.). Належність слова до тієї чи іншої лексико-семантичної парадигми (ЛСП) встановлюються на основі його синтагматичних зв’язків. Наприклад, ЛСП Erde, Boden, Grund, Land за ознакою „земля, ґрунт” базується на синтагматичних ознаках окремих слів (порівняймо: fruchtbarer Boden; fette Erde, fetter Boden; das Land bearbeiten, den Boden bearbeiten; die Erde bearbeiten). Разом з цим названі іменники протиставляються один одному в рамках названої парадигми за ознакою сфери вживання: коли мова йде про речовину, яка входить у склад земної кори, вживається лексема Erde, про ґрунт – слово Grund, про типи ґрунту – Boden, про землю, яка обробляється людиною – Land. Але серед синтагматичних властивостей окремих слів, які входять до даної ЛСП, є й такі, що залишаються поза її межами, у сфері синтагматики (напр., etwas mit Erde zuwerfen). Такі явища спостерігаються не тільки в синонімічних, а й у антонімічних парадигмах. Порівняймо основні ЛСВ прикметників weich i hart, що об’єднані в ЛСП за ознакою „легко деформується – не деформується”. Незважаючи на подібність лексичної сполучуваності цих слів за вказаним варіантом, виявляємо деякі характерні тільки для синтагматики особливості, напр., hartes Geld (металічні гроші) (weiches Geld не вживається) [32; 83-84].

А.А.Уфімцева вважає три основні мікросистеми – поле, ЛСГ і синонімічний ряд – „рівноцінними” видами великих парадигматичних  об’єднань у лексиці. Найоб’єктивнішим мовним критерієм виділення ЛСГ є, на думку вченої, „наявність у той чи інший історичний період вільних смислових зв’язків між словами по лінії їх лексичних значень” [32; 137]. Під вільними смисловими зв’язками маються на увазі відношення полісемії та синонімії. Таким чином, ЛСГ являє собою пучок усіх можливих синонімів і омонімів будь-якої багатозначної лексеми.

Питання структурної  організації ЛСГ стоїть у центрі уваги Ю.М.Караулова. З часу появи  його праць розпочався новий етап у розробці поняття поля та структурування словникового складу мови за семантичними полями. Учений запропонував модель ЛСГ, до складу якої входять ім’я поля, ядро, до якого приєднуються інші слова [14].

О. Селіванова під лексико-семантичним полем розуміє «парадигматичне обʼєднання лексичних одиниць певної частини мови за спільністю інтегрального компонента значення (архісеми)». При цьому дослідниця виокремлює в ньому також центр та периферію. До семантичного поля включається вся сукупність слів, повʼязана спільною семантичною ознакою та структурно організована на основі тематичної приналежності [42; 281, 530].

У своєму дослідженні  О.С. Лех тлумачить семантичне поле як «сукупність семантичних ознак (макросем, значень), об’єднаних системними відношеннями».  Слідом за дослідницею викремлюємо у структурі семантичного поля виділити наступні частини:

1) «Ядро поля, представлене родовою семою –  компонентом, навколо якого розгортається  поле. Для ядра характерні безознаковість, нейтральність, висока частота  вживання. Оскільки ядро є лексичним  вираженням смислів, або семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи представником усієї парадигми;

2) Центр поля  складається з одиниць, які  мають інтегральне, спільне з  ядром і між собою значення;

3) Периферія  поля, що містить одиниці, найвіддаленіші за своїм значенням від ядра. Периферійні слова характеризуються найменшою частотністю. Вони деталізують та конкретизують основне значення поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у зв’язку з іншими семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цілісність мовної системи;

4) Фрагменти  поля, які є вертикальною ядерною  і центро-периферійною побудовою,  що за своєю семантикою утворює  окрему гіперо-гіпонімічну структуру  однотипного/різнотипного складу» [26: 27].

Визначення О.С. Лех та О.О. Селіванової взяті нами за робочі визначення для проведеного дослідження.

Отже, у 60-80 рр. минулого століття в радянському мовознавстві широко практикувалося вивчення окремих  лекико-семантичних мікросистем (ЛСГ  чи полів тощо). Завдяки цим роботам у лінгвістиці отримані дані, які дають можливість зробити висновки про структурні та системні відношення, що характеризують будову окремих лексико-семантичних мікросистем. Але давно назріла потреба дослідити системно-структурну будову, синтагматичні й парадигматичні відношення, які характеризують дещо більші лексичні угруповання, – такі угруповання, які об’єднують більше ніж одну мікросистему на основі спільних функцій і для яких у сучасному мовознавстві навіть немає спеціальних позначень. Маємо на увазі, наприклад, прикметники оцінки, прикметники, що позначають явища природи, предмети, людину. Саме такого роду  міркування і зумовили вибір об’єкту нашого дослідження – вивчення ЛСП, яка об’єднує декілька ЛСГ прикметників не тільки на основі їхньої семантики, але й функції позначення зовнішності людини.

Підсумовуючи  викладене вище, можемо зробити висновок, що системність лексики простежується  в існуванні різних лексичних  мікросистем, а складність їхнього  розмежування викликана досить складним та суперечливим характером відношень, які виникають між мовцем і оточуючим середовищем і відображаються в мові.

1.2. Трактування понять сполучуваності та валентності у сучасному мовознавстві

Дослідження сполучуваності пов’язане з певними труднощами. У науковій літературі недостатньо висвітлені ознаки поняття «сполучуваність» та його співвідношення з термінами «валентність» та «дистрибуція» [17; 36]. Диференціюючи ці терміни, деякі дослідники вкладають у них неоднаковий зміст [6, 16]. О.С.Ахманова трактує дистрибуцію як сукупність усіх оточень (контекстів), у яких може зустрічатися дана мовна одиниця, ототожнюючи таким чином поняття дистрибуції та контексту [2]. В окремих працях зустрічається розуміння терміна дистрибуція як співвідношення між словами. Однак, на думку деяких мовознавців, дистрибуцію слід розглядати  не як слова, що зв’язані з досліджуваним словом, а як безпосереднє оточення слова [7, 16].

Як уже зазначалося вище, поняття валентності було введено в лінгвістику Л. Теньєром та С.Д. Кацнельсоном. Л. Теньєр виходить з терміна «конексія», де цілим реченням керує дієслово. У рамках граматики залежностей він розрізняє «actants» (діючі особи)  та «circonstants» (обставини). Розуміння валентності або конексії лише при дослідженні дієслова як основної одиниці привело до труднощів у дослідженні даної теорії. Нечіткість розуміння Теньєром валентності як формальної чи змістовної категорії спричинило утворення різних моделей теорії валентності. Згідно з С.Д. Кацнельсоном, кожне повнозначне слово здатне сполучатися з іншими повнозначними словами. Ця здатність реалізується у великій кількості висловлювань, але валентність – це дещо більше, ніж можливість вступати у синтаксичні відношення.

У своїх роботах Ґ.Гельбіг  розглядав валентність як предмет  синтаксису. Відповідно він пояснює її як здатність дієслова відкривати довкола себе вільні місця, які займаються  обов’язковими чи факультативними доповненнями. Вчений розглядає теорію валентності як інтегруючу складову граматики залежностей. Дієслово вважається структурним центром речення, що є відмінним від традиційних суб’єктно-предикативних відношень,  де головні члени речення підпорядковуються  один  одному [37].

У рамках теорії валентності  представниками логіко-семантичного напрямку потрібно насамперед назвати В.Бондціо, К.Геґера та В.Флеміга.

В.Флеміг розрізняє три  рівні валентності: 1) логічні структури, які можуть бути представлені предикатами  і аргументами; 2) семантична валентність  дієслова, яка визначає, які партнери на основі його семантики  можуть зайняти  вільні місця; 3) граматична валентність, яка встановлює синтаксичну роль актантів рядом засобів. Заслуга праць В.Флеміга полягає в тому, що він увиразнює взаємозв’язок із валентністю та  пропонує її детальну логіко-семантичну характеристику [36].

На противагу Ґ.Гельбігу, В.Бондціо розглядає валентні зв’язки  як  властивості значення лексем у реляційно логічному  смислі. Центральне місце у В.Бондціо займають відношення семантики та синтаксису, оскільки граматичні зв’язки не можуть існувати без логіко-семантичних зв’язків. На граматичному рівні семантико-логічні  зв’язки виступають як граматичні. Граматичні зв’язки з посиланням на валентні не можуть розглядатися як принципово самостійні, вони існують тільки при умові цих валентних зв’язків [35]. Логіко-семантична структура валентності встановлюється із семем, необхідних  для змісту речення і вибраних відповідно до комунікативної ситуації, включаючи  зв’язки, існуючі між ними. Семантико-логічна теорія валентності  у порівнянні із синтаксично орієнтованими формулюваннями валентності має нову основу стосовно лексики та граматики, що створює елементарну базу при вивченні кожної мови. В.Бондціо вважає, що існує тісний зв’язок між окремими семемами (слів) та граматико-синтаксичними організаційними зв’язками, що семи з однаковою семантичною структурою і однаковими вільними місцями підпорядковані тим самим граматико-синтаксичним моделям.

З логіко-предикатної  точки зору  вслід за Ґ. Гельбігом наголошує на зв’язках залежності К. Вельке. Проте він  не наважується прийняти теоретичні припущення генеративної семантики, яка визначає семантичні ознаки одиницями моделі. З них починається  побудова структури речення. Перевагу теорії валентності К. Вельке вбачає у тому, що слова функціонують як основні елементи граматичної моделі [36; 105].

Ґ. Вотяк не заперечує існування трьох рівнів у теорії валентності: синтаксичного, семантичного, логічного. Він виступає за семантизацію синтаксичного дослідження. Під валентністю науковець розуміє здатність дієслова приєднувати „відповідну кількість партнерів, які виконують певні семантико-синтаксичні функції”, і визначає її специфічне місце на межі між синтаксисом та семантикою [31; 74]. Його розробки принципово відображають точки дотику між станом дослідження теорії валентності та семантичним аналізом ознак. На відміну від Ґ. Гельбіга, Ґ. Вотяк виходить із максимальної необхідності, яка виникає денотативно. Для цього в основу закладено максимальну кількість актантів.

У визначенні валентності  К.-Е. Зоммерфельдт схиляється до думки В. Бондціо. Як і Ґ. Гельбіг, К.-Е. Зоммерфельдт розрізняє „сполучуваність” та „валентність”. Вчений диференціює „сполучуваність” таким чином: граматична сполучуваність, що виходить із синтаксичної ролі елементів у реченні; сполучуваність морфем;  сполучуваність речень у більші одиниці (на комунікативному рівні);  валентність слів. Він визначає: логічну валентність, під якою розуміє позамовні відношення значень слів; семантичну валентність, яка означає, що конкретне слово вимагає конкретного реляційного партнера; синтаксичну валентність, специфіка якої полягає в тому, що носії валентності на основі їхніх частин мови та засобів зв’язку встановлюють роль членів речення  та їх морфологічну форму. Однак у практичних аналізах К.-Е.Зоммерфельдт не бере до уваги такий розподіл валентності,  а розглядає  її як комплексне ціле [39].

У словнику  “Verben in Feldern“ (1986) Г.Шумахер намагається  пояснити  синтаксичні та  семантичні оточення 1000 дієслів. Заслугою автора є те, що на відміну від попередніх словників валентності, було зроблено спробу не тільки визначити  оточення дієслів, але й подати опис значення дієслів. Вихідним пунктом досліджень Г.Шумахера, як і в Ґ.Гельбіга, є синтаксичне та семантичне  оточення  носія валентності. Для її визначення Г.Шумахер намагається уникнути критерію обов’язковості, але у зв’язку із специфікою субкласів дієслів валентність дефініціюється дистрибутивно.

Вагомий внесок в розвиток теорії сполучуваності зробив В.Г.Адмоні. Одна з перших його робіт  вийшла в світ у 1958 році. Учений вважає, що кожна частина мови містить у собі низку сполучуваностей, які актуалізуються  в реченні. У К.Бюлера В.Г.Адмоні перейняв термін “вакантне місце”, яке вжив, однак, у ширшому розумінні. За його концепцією, кожна частина мови має кілька вакантних місць, тобто таких, де відповідна частина мови сполучається з іншою. При цьому він розрізняє обов’язкову або альтернативно-обов’язкову і факультативну сполучуваність. Ці поняття перебувають у тісному зв’язку з поняттями залежних і домінуючих членів речення. У своїй концепції В.Г. Адмоні вказує і на зв’язок  між граматичними та лексичними сполучуваностями [1]. М.Д. Степанова вважає, що його теорія  наближається до теорії “синтаксичних полів” і семантичної конгруенції В. Порціґа [31; 27].

О.І. Москальська розглядає валентність не з точки зору теорії центрального місця дієслова у реченні, а вбачає в ній потенційну властивість частин мови взагалі. Вона розрізняє в дієслові дві валентності: 1) активну (виражається при наявності суб’єкта); 2) пасивну валентність (виражається при наявності об’єктів та обов’язкового оточення). На підставі значних можливостей синтаксичної варіабельності іменників О.І. Москальська вказує на їх універсальні завдання при утворенні речення, осмислює функцію іменника як самостійного носія валентності. Саме цим вона змінила переважаючу орієнтацію на дієслово [28; 156].

Однією з перших розглянула теоретичні питання  валентності  у словотворенні і створила базу для їх досліджень М.Д. Степанова [40; 335]. У праці термін  “валентність” вживається як сполучуваність одиниць мови. Тут йдеться не тільки  про валентність слів, які сполучаються одне з одним , а про закономірності сполучення елементів слів. З метою показу відмінності між двома видами валентності, тобто між способом сполучування слів  у словосполучення та елементів слів у слова, М.Д.Степанова вводить відповідно терміни „зовнішня” та „внутрішня валентність”. Слово при внутрішній валентності розглядається як цілісність  не з позиції сполучних властивостей у реченні, а як сполучення первинних основ  одна з одною  або з елементами словотворення – префіксами і суфіксами. У визначенні „внутрішньої валентності“  мова йде не про лексичні морфеми, а про „безпосередні“  і максимальні складові частини лексичної основи слова, які збігаються з морфемами, але самі по собі  не становлять  безпосередніх складових, що можуть розкладатися до найменших одиниць (морфем) [31; 134]. М.Д. Степанова  розрізняє фонетичну, структурну, морфологічну та  семантичну внутрішню валентність. Оскільки фонетичні закономірності  ще не досліджені, вона звертає увагу лише на те, що у фаховій літературі є тільки окремі дані про особливість фонетичного сполучення деяких суфіксальних варіантів чи суфіксальних синонімів з кінцевим звуком попередніх складових частин.

Центральною темою  досліджень Г.А. Гречиної (1973) є пояснення закономірностей взаємозв’язку між відокремлюваними компонентами та основою дієслова на семантичному рівні, тобто синтаксична характеристика, під якою розуміються граматичні валентні властивості дієслів з відокремлюваним  компонентом та їх дистрибуція (сукупність сполучуваних елементів певної мовної одиниці у всіх можливих контекстах) [9; 23].

Сполучуваності  слів присвячує свої теоретичні дослідження  І.Г. Ольшанський. Валентність є для нього потенційною сполучуваністю мовних одиниць, їх можливістю сполучуваності в мовленні. Якщо ця можливість реалізовується, то валентність перетворюється у реальну сполучуваність  елементів. Відношення між валентністю  як лінгвістичною потенцією та сполучуваністю як її актуалізацією відображає дихотомію (роздвоєність) мови та мовлення. На рівні слова І.Г.Ольшанський розрізняє лексичну та граматичну (синтаксичну) сполучуваність. Лексична визначається об’єктивно-логічними зв’язками, які існують в об’єктивній реальності  між предметами  та явищами. Граматична залежить від категоріального граматичного значення  частини мови, до яких відносяться сполучувані слова, а також від особливостей  мовної структури [30].