Управління банківськими ризиками (на прикладі ВАТ «Укрексімбанк»)

Вiн не повинен перевищуванти 8-кратного розмiру власних коштiв  банку (у разi перевищення даного нормативу вимоги до платоспроможностi банку подвоюються або потроюються).

Також лiмiтується надання банком мiжбанкiвських кредитiв за допомогою Н13 - максимального розмiру наданих мiжбанкiвських позик. Даний норматив розраховується за формулою:

МБн - загальна сума наданих банком мiжбанкiвських позик;

К - капітал банку.

Н13 не повинен перевищувати 200%.

Також лiмiтується надання  кредитних коштiв позичальникам-iнсайдерам  нормативами Н11 (максимальний розмір кредитів, гарантій та порук на одного інсайдера) та Н12 (сукупно для всіх інсайдерів):

РК – сукупний розмір наданих банком позик (в т.ч. й  міжбанківських), порук, врахованих векселів та 100% суми позабалансових вимог щодо одного та всіх інсайдерів відповідно. [18]

Iз застосування способу  лiмiтування кредитiв шляхом встановлення  максимальних значень показникiв  щодо надання позик випливає iнший  метод захисту вiд ризику при  кредитуваннi, а саме диверсифiкацiя  кредитних вкладень. Цей спосiб захисту передбачає розподiл та розмiщення надаваних грошових засобiв мiж рiзними суб'єктами (юридичними та фiзичними особами). Чим бiльшiй кiлькостi позичальникiв буде переданий у тимчасове користування позичковий капiтал конкретного банку, тим, за iнших однакових умов, меншим буде ступiнь ризику неповернення боргу, ймовiрнiсть банкрутства одразу багатьох клiєнтiв є значно нижчою од вiрогiдностi банкрутства одного або кiлькох позичальникiв, у яких зосереджена значна частка кредитних коштiв, i тим меншою мiрою банк буде залежний вiд можливостi чи бажання окремого позичальника повернути кредит. Також з цiєю метою банк може застосовувати спосiб зменшення розмiрiв надаваних позик у тому випадку, якщо вiн не має цiлковитої упевненостi у достатнiй кредитоспроможностi потенцiйного позичальника, але при цьому ступiнь та рiвень втрат вiд надання кредиту є порiвнянним з вiдповiдними показниками неотримання  доходiв вiд втраченої вигоди.

Але найголовнiшим методом  захисту вiд кредитних ризикiв, визначення необхiдного обсягу позики та можливих шляхiв повернення заборгованостi банку є аналiз та оцiнка кредитоспроможностi клiєнта, його фiнансового стану, прогнозування ризику неповернення кредиту.

Кредитоспроможнiсть  позичальника - це здатнiсть юридичної або фiзичної особи повнiстю та у строк розрахуватися зi своїми борговими зобов'язаннями. Вона не фiксує неплатежi за минулий перiод або на якусь конкретну дату, а прогнозує його платоспроможнiсть на найближчу перспективу.

До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналiзувати кредитоспроможнiсть позичальника, вивчити  фактори, котрi можуть спричинити непогашення позики. Можливiсть повернення основної суми боргу є одним з головних принципiв, який завжди повинен бути дотриманий при проведеннi банком кредитних операцiй. Тому оцiнка якостi потенцiйного позичальника та встановлення обгунтованостi позики є важливими етапами надання кредиту. Анi наявнiсть солiдного забезпечення, нi будь-якi iншi позитивнi фактори не зможуть запобiгти кризовiй ситуацiї, якщо позика не була обгрунтована.

Індикатором валютного  ризику банку є валютна позиція [18]. Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій самій валюті:

VP=А_V–L_V

Валютна позиція банку може бути відкритою або закритою і розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку. Валютна позиція називається  відкритою, якщо сума активів в іноземній валюті не збігається з сумою пасивів в тій самій валюті. Існують два види відкритої позиції:

1. чиста довга валютна позиція (А_V>L_V) — сума активів в іноземній валюті перевищує суму відповідних пасивів (показник валютної позиції має знак «плюс»);
2. чиста коротка валютна позиція (А_V<L_V) — сума зобов’язань перевищує суму активів у одній і тій самій іноземній валюті (показник валютної позиції зі знаком «мінус»).

Якщо сума активів  в іноземній валюті врівноважена сумою пасивів у тій самій  іноземній валюті (А_V=L_V), то така позиція називається закритою, або позицією зведення чи відповідності. У такому разі валютного ризику майже немає, адже зміна курсу однієї валюти щодо іншої однаково позначається як на вартості активів, так і на вартості пасивів, а це не потягне за собою ні втрат, ні доходів внаслідок зміни валютного курсу.

На валютну позицію  банку впливають такі операції:

• купівля, продаж готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні та строкові операції, за якими виникають вимоги й зобов’язання в іноземних валютах, незалежно від способів і форм розрахунків за ними;
• одержання та сплата іноземної валюти у формі доходів, витрат та нарахування процентних доходів і витрат;
• надходження коштів у іноземній валюті до статутного фонду банку;
• погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті;
• купівля та продаж основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;
• інші обмінні операції з іноземною валютою.

Не всі з цих операцій однаковою мірою можуть бути використані  для регулювання валютної позиції  банку та її швидкого приведення у  відповідність до нормативних вимог, оскільки потребують певного часу, підготовчої роботи і не завжди проводяться  з ініціативи банку.

Проблема управління ціновими ризиками, до яких належить і  валютний, полягає в тому, що категорія  ризикованості пов’язується, насамперед, з можливими фінансовими втратами, а отже, логічно вважати ризиком  лише ситуацію зниження показників прибутковості (недоодержання доходів, збитки, зменшення вартості капіталу, невиправдане підвищення витрат). Разом з тим точно визначити, додатним чи від’ємним буде майбутній результат, одержаний від переоцінювання інструментів за ринковим валютним курсом, досить складно, адже це потребує точного прогнозу динаміки валютних курсів.

Оскільки можливість точного визначення майбутніх змін у валютних курсах існує далеко не завжди, то індикатором рівня валютного  ризику, на який наражається банк унаслідок  незбалансованості структури та обсягів активів і пасивів в іноземній валюті, вважають валютну позицію.

Маючи відкриту валютну  позицію банк може отримати прибутки чи зазнати збитків унаслідок  зміни валютного курсу з огляду на таку залежність:

• довга валютна позиція приносить прибутки за підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження;
• коротка валютна позиція приносить прибутки за зниження курсу іноземної валюти, але завдає збитків за підвищення курсу.

Функціональні ризики банку  можуть бути мінімізовані завдяки посиленню систем контролю та внутрішнього аудиту; застосуванню спеціального програмного забезпечення, що виявляє помилки та локалізує збої в комп’ютерних мережах; відпрацюванню систем повноважень і посадових інструкцій; удосконаленню технічних засобів зв’язку та передавання інформації тощо.

Якщо рівень ризику з  якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження  ризику або його зниження до допустимого  рівня досягається обмеженням обсягів  операцій, у зв’язку з якими виникає ризик, і (або) скороченням періоду часу, протягом якого банк наражається на відповідний ризик. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення розмірів можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність настання негативної події.

Головним в управлінні ризикованими операціями банку є визначення ступеня допустимості і виправданості того чи іншого ризику та прийняття рішення. Перспективним є визначення ступеня допустимості загального ризику банку для встановлення нормативу відрахувань від прибутку до резервного фонду.

Загальний ступінь ризику визначається за формулою:

де Н — ступінь  допустимого загального ризику банку;

Р — часткові ризики банку за всіма  операціями;

Е — коригуючий коефіцієнт зовнішніх ризиків банку;

К — капітал банку.

Цей показник відображає максимально  можливий ступінь ризику для банку  за певний період. [18]

У своїй діяльності банки  можуть використовувати тактику  уникнення ризику, відмовляючись  від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів та інших дій, які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в банківській практиці, на відміну від інших видів бізнесу, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій і завдяки цьому уникнути багатьох видів ризиків, то для банку такий шлях неприйнятний. Адже переважна більшість банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому у процесі управління ризиками банк має якнайширше застосовувати методи їх мінімізації, удосконалювати відомі та шукати нові підходи до вирішення проблем ризиковості діяльності. Водночас банки наражаються й на такі ризики, вплинути на які вони не в змозі. У такому разі ризики оцінюються й беруться до уваги при розрахунках загального рівня ризиковості. Може статися так, що доведеться знизити інші ризики таким чином, щоб загальний ризик не перевищував допустимого рівня.

Рівень банківських  ризиків контролюють за допомогою  систем управління, спираючись на різні  методики та щоденну діяльність конкретних підрозділів банку. Оперативний  контроль за рівнем ризику належить до обов’язків менеджерів, тоді як стратегічний контроль за діяльністю банку та самого оперативного керівництва може бути реалізований лише власниками — акціонерами банку. Якщо засновники банку не створюють дієвих механізмів контролю на рівні ради директорів, то їхні шанси на досягнення очікуваних результатів істотно знижуються.

У процесі здійснення оперативного контролю банківське керівництво  має насамперед правильно розставити кадри на місцях та організувати ресурсне забезпечення діяльності установи. Недостатнє кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення конкретних операцій породжує невиправданий ризик. Наприклад, банк має розвинену комп’ютерну мережу, яка дає змогу здійснювати операції з деривативами на міжнародних фінансових ринках. Проте за відсутності високопрофесійних аналітиків та відповідного рівня організації роботи казначейства банку, проведення таких операцій спричиниться до значного підвищення загального ризику банківської установи.

Однією з важливих складових системи контролю за банківськими ризиками є внутрішній управлінський контроль. Завдання його зводяться до чіткого визначення та розмежування посадових повноважень, забезпечення подвійного контролю, ротації кадрів, організації контролю за окремими операціями безпосередньо на робочих місцях, створення досконалих систем передавання та зберігання інформації. І хоча не існує такої системи внутрішнього контролю, яка змогла б запобігти службовим зловживанням, проте правильно організований механізм контролю істотно знижує рівень функціональних ризиків.

На останньому, четвертому етапі, рівень банківських ризиків контролюють за допомогою систем моніторингу, спираючись на різні методики та щоденну діяльність конкретних підрозділів банку. Оперативний контроль за рівнем ризику належить до обов’язків менеджерів, тоді як стратегічний контроль за діяльністю банку та самого оперативного керівництва може бути реалізований лише власниками — акціонерами банку. Якщо засновники банку не створюють дієвих механізмів контролю на рівні Ради директорів, то їхні шанси на досягнення очікуваних результатів істотно знижуються.

У процесі оперативного контролю керівництво банку має  насамперед правильно розставити кадри  на місцях та організувати ресурсне забезпечення діяльності установи. Недостатнє кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення конкретних операцій породжує невиправданий ризик.

Однією з важливих складових системи контролю за банківськими ризиками є внутрішній управлінський  контроль. Завдання його зводяться  до чіткого визначення та розмежування посадових повноважень, забезпечення подвійного контролю, ротації кадрів, організації контролю за окремими операціями безпосередньо на робочих місцях, створення досконалих систем передавання та зберігання інформації. І хоча не існує такої системи внутрішнього контролю, яка змогла б запобігти службовим зловживанням, проте правильно організований механізм контролю істотно знижує рівень функціональних ризиків.

Моніторинг  ризику — це процес функціонування регулярної незалежної системи оцінювання та контролю за ризиком з механізмом зворотного зв’язку [18 с.85]. Моніторинг здійснюється завдяки інформаційним звітам структурних підрозділів та окремих посадових осіб, внутрішньому і зовнішньому аудиту й аналітичній діяльності спеціалізованих служб банку. Звітність, застосовувана в рамках моніторингу, забезпечує менеджерам зворотний зв’язок, а також надає докладну зведену інформацію. Така інформація допомагає аналізувати поточну діяльність як з погляду ризикованості, так і щодо прийняття загальних управлінських рішень.