Отчет по практике

Фінансові ринки здійснюють практично всі ті ж функції, що і їхні товарно-сировинні аналоги – вони забезпечують учасників усією необхідною інформацією про попит та пропозицію на ресурси і формують ринкові ціни цих ресурсів. Реалізація цих функцій дозволяє фінансовим ринкам створювати можливості вибору для споживачів, сприяти керуванню ризиками, впливати на керування компаніями. Унаслідок великої розмаїтості видів і форм різних фінансових інструментів, а також способів торгівлі ними, існують різні фінансові ринки. Їх можна класифікувати по декількох ознаках. У залежності від тривалості наданих ресурсів розрізняють ринки довгострокового і короткострокового капіталів.

Грошові ринки підрозділяються на кредитні і валютні ринки. На кредитних ринках підприємства і банки можуть одержати короткострокові позички. Підприємства звичайно кредитуються в комерційних банках. Самі банки залучають короткостроковий капітал на ринку міжбанківського кредиту. Загальновизнаним у світі орієнтиром ціни на такого роду кредити служить ставка пропозиції на Лондонському міжбанківському ринку (LIBOR).

До грошових ринків можуть бути віднесені також операції по покупці і продажу короткострокових фінансових інструментів – векселів, казначейських зобов'язань і облігацій і подібних їм цінних паперів. Як правило в такий спосіб залучають капітал уряду і великі банки, для підприємств вони служать інструментом короткострокових фінансових вкладень. Найбільш відомим інструментом такого роду є 3-х і 6-місячні векселі Казначейства США.

На валютних ринках здійснюється купівля-продаж великих партій іноземної валюти. Безпосередніми учасниками таких ринків є в основному банки, що мають відповідну ліцензію ЦБ. При цьому вони можуть виконувати доручення своїх клієнтів (підприємств) по чи покупці продажу валюти в зв'язку з виконанням підприємствами зовнішньоекономічних контрактів. З іншого боку, банки-учасники валютного ринку можуть здійснювати від свого імені великі спекулятивні операції з іноземною валютою з метою одержання доходу. Щодня центральні банки встановлюють офіційні курси національних валют. На валютних ринках визначаються курси “спот” і “форвард”. Спот-курс відбиває ціну валюти при її негайній купівлі-продажу. Форвардні курси показують її очікувану вартість через 1, 3 місяці і через 1 рік.

Ринки довгострокового капіталу можна розділити на банківський і фондовий. На банківському ринку підприємство може одержати довгостроковий кредит. Така форма кредитування не має дуже широкого поширення в нашій країні. Активна участь банків у формуванні довгострокового капіталу підприємств спостерігається в основному в Японії і Німеччині. В інших розвитих країнах комерційні банки займаються в основному короткостроковим кредитуванням своїх клієнтів. Інвестиційні банки (наприклад MorganStanley чи MerrillLynch) надають підприємствам допомогу в розміщенні довгострокових цінних паперів і консультують їх з питань довгострокових інвестицій і їхнього фінансування. Основні операції таких банків здійснюються ними на фондових ринках, а не в сфері прямого кредитування підприємств. Фондовий ринок у даний час став основним джерелом довгострокового капіталу для підприємств. По видах приваблюваного капіталу його можна розділити на ринок власного і позикового довгострокового капіталу, а також ринок гібридних інструментів ( що сполучають у собі властивості як власного так і позикового капіталів). По змісту чинених на ньому угод виділяють первинний і вторинний фондовий ринок. По способі організації торгівлі розрізняють організований і неорганізований (overthecounter – “через прилавок”) ринки. У залежності від особливостей інструментів, що звертаються на ринку, можна виділити ринки основних і похідних (деривативів) цінних паперів.

Залучення власного капіталу здійснюється підприємством шляхом емісії звичайних і привілейованих акцій. Привілейовані акції є деякою мірою гібридним інструментом, тому що права, надані їх власникам, багато в чому аналогічні правам кредиторів: звичайно розмір виплачуваних по них дивідендів фіксується; виплата дивідендів виробляється в переважному порядку стосовно дивідендів по звичайних акціях; власники привілейованих акцій не мають права голосу на зборах акціонерів. Тому при розрахунку найважливіших фінансових показників (наприклад, ціни капіталу), привілейовані акції розглядаються окремо від звичайних. Залучення нового акціонерного капіталу відбувається на так званих первинних фондових ринках, на яких акції продаються самим підприємством (чи його представниками). Гроші від реалізації акцій формують статутний капітал підприємства. Однак найбільший обсяг угод з цінними паперами виробляється на вторинному ринку, де здійснюється “спекуляція” ними.

Підприємство може виступати на фінансовому ринку не тільки як покупець, але і як продавець. У випадку, якщо в нього мається надлишковий власний оборотний капітал і відсутні інвестиційні можливості, здатні принести йому прийнятну ставку доходу, підприємство може здійснити фінансові вкладення – придбати цінні чи папери розмістити вільні засоби на банківському депозиті. Тим самим воно спробує хоча б частково відшкодувати альтернативні витрати володіння коштами. Купуючи цінні папери інших емітентів, підприємство продає їм свій тимчасово вільний капітал. Його ціною в цьому випадку знов-таки виступає ставка доходу, виплачувана по фінансових вкладеннях, що здобуваються.

Фінансові ринки здійснюють практично всі ті ж функції, що і їхні товарно-сировинні аналоги – вони забезпечують учасників усією необхідною інформацією про попит та пропозицію на ресурси і формують ринкові ціни цих ресурсів. Реалізація цих функцій дозволяє фінансовим ринкам створювати можливості вибору для споживачів, сприяти керуванню ризиками, впливати на керування компаніями. Унаслідок великої розмаїтості видів і форм різних фінансових інструментів, а також способів торгівлі ними, існують різні фінансові ринки. Їх можна класифікувати по декількох ознаках. У залежності від тривалості наданих ресурсів розрізняють ринки довгострокового і короткострокового капіталів.

Ринок не тільки дає орієнтир менеджерам, але і створює умови для ефективного контролю за їх діяльністю з боку власників підприємства. Бухгалтерські дані про величину прибутку підприємства мають номінальний характер, тому що на її величину значно впливають різні облікові процедури: способи оцінки активів і розподілу непрямих витрат, методи нарахування амортизації і т.п. Бухгалтерська звітність може не містити в собі інформації про плановані проекти й угоди, судових процесах, у яких виявилося втягнене підприємство, основних макроекономічних тенденціях і багатьох інших факторах, що роблять вплив на оцінку його діяльності. Остаточну оцінку ефективності роботи менеджерів виносить фінансовий ринок, агрегируя інформацію, що міститься не тільки у фінансових звітах, але і у всіх інших загальнодоступним (а часом - і конфіденційних) джерелах інформації. Вона знаходить своє відображення в ринковій ціні акцій підприємства.

Інвестиційна активність  суб'єктів господарювання визначається інвестиційним кліматом, однак клімат ще не гарантує досягнення очікуваних результатів у процесі реалізації інвестиційного проекту. Низькі показники ефективності функціонування народного господарства загалом і інвестиційної діяльності зокрема, призводять до втрати позитивної динаміки зростання національною економікою і  конкурентних переваг на світових ринках.

У процесі розробки і реалізації інвестиційних проектів перед суб’єктами інвестиційної діяльності  постають питання оцінювання ефективності інвестиційних проектів в умовах значної невизначеності і ризику. В сучасних умовах, на етапі інституціоналізації національного ринку капіталу, що супроводжується відділенням відносин власності від відносин управління, традиційні  управлінські підходи до оцінки ефективності інвестиційних проектів і прийняття інвестиційних рішень не відповідають вимогам, що висуваються  власниками підприємств.

Головний недолік способу оцінки ефективності інвестиційних проектів, виходячи із строку їх окупності, полягає у суб'єктивності підходу керівників підприємств або інвесторів до визначення виправданого періоду окупності інвестиційного проекту.

Другим способом оцінки інвестицій без дисконтування грошових потоків є спосіб з використанням розрахункової норми прибутку, відомий під назвою "прибуток на капітал". Суть цього способу полягає у визначенні відношення між доходом від реалізації інвестиційного проекту і вкладеним капіталом (інвестиціями на реалізацію проекту) або у визначенні проценту прибутку на капітал.

Як правило, розрахунок норми прибутку на капітал може проводитися двома способами.

При використанні першого способу під час розрахунку норми прибутку на капітал виходять із загальної суми початкове вкладеного капіталу, який складається з витрат на придбання і встановлення основних засобів і збільшення оборотного капіталу, необхідного для реалізації інвестицій.

Синельниківському Локомотивному Депо необхідні інвестиції для розвитку та реконструкції наявних можливостей. Маючи величезний потенціал, підприємство може працювати в повну силу і збільшувати свої прибутки, в порівнянні з іншими періодами діяльності.

Тема 11.Діяльністьпідприємств в сферах страхових послуг

Страхування є економічною категорією, яка представляє собою сукупність особливих замкнутих перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування за рахунок грошових внесків цільового страхового фонду, призначених для відшкодування надзвичайної шкоди підприємству, організація, надання грошової допомоги громадянам.

Концепція розвитку страхового ринку України до 2010 року (далі - Концепція) встановлює стратегічні підходи, які мають бути покладені в основу державної політики у сфері страхування, створення законодавчих та економічних умов для стимулювання розвитку страхового ринку.

Концепція визначає основну мету, завдання і напрями розвитку страхового ринку на період до 2010 року відповідно до головних стратегічних цілей розвитку країни, які визначені у Посланні Президента України до Верховної Ради України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, Стратегії економічного та соціального розвитку України „Шляхом європейської інтеграції” на 2004-2015 роки, схваленої Указом Президента України від 28 квітня 2004 року № 493/2004 та Програмі діяльності Кабінету Міністрів України „Назустріч людям”, схваленої Постановою Верховної Ради України 4 лютого 2004 року № 2426-IV.

Основними принципами розвитку страхового ринку України є:

-         вільний рух капіталів та страхових послуг на території України;

-         захист прав споживачів страхових послуг, включаючи формування системи гарантування забезпечення виплат за договорами довгострокового страхування життя та за договорами страхування, передбачених Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення”;

-         вільний вибір страховика споживачем страхових послуг;

-         прозорість діяльності учасників страхового ринку;

-         уніфікація процедур страхування;

-         використання міжнародного досвіду;

-         державне регулювання та нагляд у сфері страхування, а також формування системи попереджувального (пруденційного) нагляду, включаючи впровадження системи оцінки діяльності страховиків на основі застосування міжнародних стандартів обліку і фінансової звітності;

-         невтручання з боку органів державної влади в поточну діяльність учасників страхового ринку;

-         узгодження напрямів розвитку страхового ринку з напрямами розвитку фінансового сектора економіки;

-         рівності перед законом усіх учасників страхового ринку;

-         функціонування страхового ринку на засадах вільної конкуренції.

Страхові правовідносини, що виникають між страховиком і страхувальником регулюються або чинним законодавством, або спеціальним договором, який служить юридичним оформленням страхових правовідносин.

Договір страхування являє собою угоду двох або кількох осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або розірвання між ними правових зв'язків (прав і обов'язків). Він служить юридичним фактом, згідно з яким норми права пов'язують виникнення, зміну й припинення договірних зобов'язань і правових відносин, а також служить засобом формування умов, на яких будується правовий зв'язок його учасників.

На даний момент страхування кредитів - це водночас один із самих популярних та один із найбільш "проблематичних" видів страхування в Україні. Як правило, в інших країнах страхування банківських вкладів здійснюється некомерційними страховими чи компаніями організаціями зовсім інших фондів, спеціально створеними для цього. У цілому, це або професійні об'єднання банків, або державні органи. Але звичайно це не стосується комерційних страховиків. У принципі, це зрозуміло й у відношенні російської практики. Ситуація на вітчизняному ринку така, що страховики до цього виду не готовий, навіть якби такий вид страхування був уведений. Адже зрозуміло, що банківський сектор на даний момент розвитий більше, ніж страхування.

Характерною рисою страхування фінансових (кредитних) ризиків є те, що воно відбувається як неодноразова дія, а як наскрізний процес: аналіз ризику здійснюється не тільки у попередньому режимі, а й після укладення страхової угоди. Страховик, по суті, виступає у ролі менеджера ризиками свого клієнта, його фінансовим консультантом. Сектор делькредерного страхування у багатьох країнах є провідним в галузі страхування кредитів. Значно простішим, а тому привабливішими стали відносини по страхуванню відповідальності позичальників та непогашення ними кредитів, оскільки страховий поліс розглядався як своєрідний вид гарантійного листа страхової організації, виданий банку по фінансових зобов’язаннях його клієнтів, які здебільшого не володіли ніяким майном.

Хоча в світі страхування фінансових ризиків — доволі популярна і поширена послуга, в Україні в неї неоднозначна репутація і серед страховиків, і серед їхніх клієнтів. Перші стверджують, що попит на цей вид страхування в Україні наразі дуже низький, і цей напрям лише починає розвиватися. Тим часом платежі зі страхування фінансових ризиків щорічно зростають зі швидкістю, якій інші види страхування можуть лише позаздрити.

На думку експертів, страхування фінансових ризиків - практично незасвоєна і найбільш спекулятивна сфера українського страхового ринку. Проте цей вид завойовує все більшу популярність серед вітчизняних підприємств.

На сьогоднішній день у чинному законодавстві не існує чіткого визначення фінансових ризиків, тому в цей термін включаються дуже різні поняття, починаючи від неповернення кредиту і закінчуючи неотриманням прибутку. Причому єдиної думки щодо формулювання немає не тільки в учасників страхового ринку, але й урядових органів, оскільки класифікаційні ознаки видів страхування, у тому числі і фінансових ризиках, у нормативній базі просто відсутні.

У результаті сьогодні компанії самі складають правила страхування цих ризиків, формулюючи і трактуючи їх за своїм розсудом та одержуючи при цьому ліцензію на той самий вид - фінансові ризики.